— А це й не була гра, — відповіла Ненсі, — про гру я навіть і не згадувала. Хіба ви не розумієте, що це насправді означає? Тільки уявіть — Вона хвилювалася через вас!

— Хвилювання — воно і є хвилювання, це жахливе почуття, — стояла на своєму Полліанна. — Хіба не так?

Ненсі почухала потилицю.

— Я скажу вам, що це насправді означає. Усе просто — ваша тітка потроху стає ближчою до людей і вже не просто виконує свій обов'язок, як завжди.

— Ну чому ж, Ненсі, — іще з більшим протестом у голосі вигукнула дівчинка, — тітонька Поллі ніколи не забуває про свої обов'язки. Обов'язків у неї ціла купа! — Полліанна несвідомо повторила слова Джона Пендлтона, почуті півгодини тому.

— Оце точно! Так, це просто в яблучко, — захихотіла Ненсі. — Але знаєте, вона все-таки дуже змінилася з того часу, як ви приїхали.

Полліанна раптом замислено нахмурила брівки.

— Послухай, Ненсі, я хочу про дещо тебе запитати, — зітхнула врешті вона. — Як гадаєш, тітоньці Поллі подобається, що я живу з нею? Чи була б вона проти мого переїзду в інше місце?

Ненсі кинула оком на занепокоєне личко дівчинки. Вона давно чекала цього запитання — ще з того часу, як Полліанна переїхала до маєтку Гаррінґтонів, чекала і водночас боялася його. Боялася, бо не знала, як відповісти на таке питання чесно і водночас так, щоб не ранити добре серце дівчинки. Але тепер — тепер, коли міс Поллі відправила її зустрічати небогу з парасолькою, Ненсі була готова відповісти і втішити співрозмовницю. Нарешті вона могла повідомити дівчинці справді радісну новину.

— Чи подобається їй, що ви тут живете? Чи буде вона проти вашого переїзду? Та про це ж я й намагаюся сказати! Хіба ж вона не відправила мене зустрічати вас із парасолькою, щойно в небі з'явилася перша хмарка? Хіба ж не наказала перенести всі ваші речі з горища до кімнати, яка так вам подобається? Знаєте, міс Полліанно, якщо згадати, як вона не хотіла… — тут Ненсі раптом почала кашляти, а потім продовжила: — Я не можу пояснити все, що відбувається, але з усього видно, що ви гарно на неї впливаєте. Вона стала м'якшою, добрішою — он і собаку прихистила, і кішку. Та й зі мною розмовляє тепер геть інакше, і багато чого можна ще пригадати! Ох, міс Полліанно, вона буде страждати, якщо вас тут не буде! — завершила Ненсі, і з усього було видно, що вона щиро в це вірить. Та бурхлива радість Полліанни все одно стала для неї несподіванкою.

— Ненсі, я така рада! Рада! Рада! Ти навіть не знаєш, яка я рада, що тітонька Поллі хоче, щоб я була тут!

«Хіба я могла б тепер від неї переїхати? — міркувала Полліанна, трохи згодом піднімаючись сходами до своєї кімнати. — Мені завжди хотілося жити з тітонькою Поллі, та я ніколи й уявити не могла, що я їй теж дуже потрібна!»

Полліанна розуміла, що їй буде непросто дати відповідь Джону Пендлтону, і вона навіть трохи боялася цієї розмови. Він їй подобався, і вона щиро йому співчувала, бо він здавався їй дуже нещасним. Дівчинка шкодувала, що в нього було таке довге самотнє життя, яке зробило його відлюдником, вона переймалася тим, що таким життя цього чоловіка стало через відмову її матері. Вона знову уявила собі великий будинок із сірого каменю. Коли його господар одужає, будинок все одно залишиться таким самим — із тихими кімнатами, пилом на підлозі, безладом на робочому столі. У дівчинки стислося від жалю серце. Їй хотілося, щоб хтось… і саме від цієї думки вона раптом аж підстрибнула з радісним вигуком. Полліанні спала на думку просто чудова ідея.

За першої ж можливості дівчинка помчала до будинку на пагорбі. Там вона опинилася в затемненій бібліотеці, а поряд у кріслі сидів містер Пендлтон із вірним собакою біля ніг.

— То як, Полліанно, ти згодна грати зі мною у радість до кінця мого життя? — лагідно запитав чоловік.

— Так! — радісно вигукнула дівчинка. — І в мене для вас є така чудова новина…

— Ми гратимемо разом? — перебив її Джон Пендлтон, і кутики його губ нервово сіпнулися.

— Н-ні, але…

— Полліанно, ти не можеш мені відмовити! — у розпачі вигукнув чоловік.

— Але я мушу, містере Пендлтон, справді мушу. Тітонька Поллі…— почала спантеличено пояснювати дівчинка.

— То це вона не погодилася тебе відпустити?

— Я її навіть не запитувала, — засмучено відповіла Полліанна.

— Але ж Полліанно!

Дівчинка відвела очі вбік. Вона не могла дивитися на обличчя містера Пендлтона — він був геть пригнічений новиною.

— То ти навіть її не спитала?

— Я не могла, сер, чесно, — пролепетала Полліанна, — я зрозуміла все й без розмови з нею. Тітонька Поллі хоче, щоб я жила з нею, і я теж хочу лишитися там, — хоробро зізналася дівчинка. — Ви навіть не уявляєте, якою доброю вона була до мене. І вона вже починає дечому радіти — і цих речей багато! Ви ж знаєте, раніше тітонька нічому не раділа, ви самі про це казали. О містере Пендлтон, я не можу покинути тітоньку Поллі — тепер!

Запала довга тиша. Чулося лише потріскування дрівець у каміні. Нарешті господар дому почав говорити:

— Так, Полліанно, я все розумію. Ти не можеш її покинути — тепер, — мовив чоловік. — Я більше не проситиму тебе переїхати. — Він говорив так тихо, що дівчинка ледве почула його останні слова.

— Але ж ви не знаєте, яку чудову новину я вам хочу розповісти, — нагадала Полліанна. — Є дещо, що може принести вам справжню радість!

— Гадаю, це не для мене, дівчинко, — заперечив містер Пендлтон.

— Ні, сер, якраз для вас. Ви ж самі казали — лише рука й серце жінки чи присутність дитини роблять із дому справжню домівку. А з присутністю дитини я вам допоможу. Щоправда, це буду не я, а дехто інший…

— Окрім тебе мені ніхто не потрібен! — рішуче виголосив містер Пендлтон.

— Потрібен! Ви це зрозумієте дуже скоро, адже ви такий хороший і добрий! Тільки згадайте про кришталеві підвіски, і золоту монету для Ненсі, і всі ті гроші, що ви їх відкладали для язичників, і…

— Полліанно! — роздратовано вигукнув чоловік. — Давай не будемо верзти такі нісенітниці! Я вже сто разів тобі казав — немає жодних грошей для язичників! За все життя я не послав їм ані пенні! Ось так!

Він задер угору підборіддя, але врешті змусив себе поглянути на дівчинку, щоб побачити (як він очікував) безмежне розчарування в її очах. Та на превеликий подив, розчарування не було — лише здивування і радість.

— О! Як добре! — загукала вона, плескаючи в долоні. — Я така рада! Тобто, мені насправді дуже жаль язичників, але я рада, що вам не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всім навкруги тільки вони й потрібні. Тому я рада, що ви більше хотіли б Джиммі Біна. Тепер я знаю — ви його залюбки візьмете!

— Кого я візьму?

— Джиммі Біна. Він і буде для вас «присутністю дитини», і це для нього буде щастям. Минулого тижня мені довелося повідомити йому що навіть моя Жіноча допомога із Заходу не може його взяти, і він дуже засмутився. Але тепер, коли він про все дізнається, радість буде безмежною!

— Може, він і радітиме, та я — ні! — рішуче відповів на це містер Пендлтон. — Це нісенітниці, Полліанно!

— То ви його не візьмете? — розгублено запитала дівчинка.

— Саме це я й кажу, — відповів він.

— Але він був би чудовою «присутністю дитини», — мало не плачучи, наполягала Полліанна. — І вам не було б так самотньо, якби Джиммі був поряд.

— Не сумніваюся, — гмикнув чоловік, — але я краще оберу самотність!

Чомусь тільки цієї миті Полліанна, вперше за кілька тижнів, пригадала, що їй колись розповіла Ненсі. І вона рішуче заговорила:

— Ви, мабуть, вважаєте, що гарний живий хлопчик — це гірше, аніж старий і мертвий скелет, якого ви зберігаєте десь у шафі?! Але я так не думаю, от!

— Скелет?

— Так, Ненсі розповіла мені, що ви зберігаєте його — десь у шафі.

— Гм, це… — і раптом чоловік відкинув голову назад і щиро розреготався. Настільки щиро, що Полліанна чомусь злякалася й почала плакати. Побачивши це, Джон Пендлтон замовк і сів рівно. Його обличчя знову набуло серйозного вигляду.