Слідом за ними вийшов і Саркіс.

Протоптуючи в снігу доріжку, хлопці рушили до підніжжя скелі.

В одному місці, де під виступом скелі, що низько навис над землею, було сухо, вони зупинились і почали оглядати щебінь.

— Це що? Кремінець? — подаючи Асо чорний камінь, спитав Ашот.

— Ні, кремінець схожий на чорне скло. Блискучий, гладенький, а краї гострі, як лезо ножа…

Саркіс підняв якийсь жовто-білий камінь і пильно роздивлявся його.

— Тобі сказали — треба чорний, — грубо зауважив Ашот.

— Не сердься на нього, Ашот. Це теж кремінь. Ану, дай я спробую… — лагідно проказав Асо.

Він підійшов до скелі і кілька разів ударив цим камінцем по нерівній стіні.

— Справжній кремінь! Ходімо!..

Поверталися до печери вже протоптаним шляхом, і Гагік, ідучи попереду, так гордо випинав груди, наче після переможної битви.

— Ну, знайшли? — нетерпляче спитала Шушик.

— Потім, — загадково відповів Гагік, і всі урочисто зайшли всередину.

Асо знову примостився в своєму кутку, одвернувшись обличчям до стіни.

— Що він там робить? Хоч би обличчя не ховав, щоб можна було з його виразу догадатися, — кинув Гагік.

Усі мовчки чекали. І раптом у темряві з’явилися золотисті іскри.

— Джан! — вигукнула Шушик.

— Тихо! — схопив її за руку Гагік, ніби боявся, що від її голосу зникнуть іскри.

Чхк, чхк, чхк!.. Асо висікав кресалом об кремінь іскри, які то поодинокими блискітками, то маленькими пучками розсипалися в темряві.

Навколо пастуха посідали навпочіпки всі і, витягнувши худенькі шиї, нетерпляче поглядали на його праву руку.

Ах, якби вогонь! Він розсіяв би холод і морок цієї непривабливої «квартири». Вони ніколи раніше не думали, яке важливе значення має вогонь в житті людини. Ні, видно, недаремно наші далекі предки поклонялись вогню.

Все частіше вилітали з-під криці снопи іскор, і в печері раптом гостро запахло паленим трутом.

Асо так зосереджено кресав, що для нього, здавалось, нічого важливішого зараз не існувало. Хіба що товариші. Адже через них він так і старався, схилившись над кусочком трута, який починав уже диміти. Хлопець знав, що від цього уламка засушеного гриба зараз залежить їхнє життя.

Взявши суху гілочку, він затис у ній трут і почав так легко і так обережно дути, що вогник, який уже з’явився, не міг померти від його дихання, а навпаки, мав розгорітися і спалахнути.

— Ну, що там у тебе? — не витримавши, гукнув Ашот.

Опустивши гілку, Асо тихо сказав:

— Почекай, зараз буде. — Але, піднявши гілку, завмер: вогонь погас, так і не народившись…

— З’їв! Ось вона, твоя манера кричати! — кинула Ашотові Шушик і вибігла з печери.

За нею вийшли й інші. Останнім плентався Асо, похиливши голову, нахмурившись. Він уже добув вогонь, добув ціною великого напруження, а тут йому раптом завадили, не дали довести діло до кінця…

— Ну, як? Не вдається? Може, ще спробувати? — запитав Ашот.

— Затупився кремінь… Уже немає гострих кінців, — відповів Асо, показуючи кремінець…

Ще одну ніч провели мандрівники в холодній печері. Морозний вітер вривався всередину; вночі Асо тихенько вийшов з печери, заклавши камінням вхід. А через деякий час повернувся і обняв свого нерозлучного друга Бойнаха. Застогнала у сні Шушик. Серце у пастуха стислося. «Хоч би цієї дівчини не було з нами», — подумав він і прикрив її своїм аба.

З глибини печери долинало одноманітне булькання води, а надворі лютувала хуртовина. Якою довгою здається ніч, коли людині не спиться!..

Про те, як став у пригоді досвід, набутий на лоні природи

Вранці у юних мандрівників був поганий настрій, у кожного страшенно боліла голова.

Асо схопився ще вдосвіта і зняв з Шушик своє аба: побачать хлопці — сміятимуться. Він вийшов з печери і сумно поглянув навколо.

Холодні, важкі хмари висіли над Барсовою ущелиною. Падав дрібний колючий сніг, б’ючи, ніби піском, в обличчя.

— Ну як? Погода не змінилась? — почув він позад себе голос Ашота.

— Здається, ні…

Ашот стояв без шапки, задумливо поглядаючи на небо. «Хуртовина не вщухає, це її справа. Але чому ніхто не прийшов із села? Батько за всяких умов дістався б до Барсової ущелини… Що ж тепер робити?.. Чекати ще, без вогню, без їжі чи спробувати самим вибратися звідси?»

Ашот і Асо довго радились, але, не знайшовши кращого виходу, вирішили ще раз спробувати добути вогонь. Асо знайшов уночі кілька кремінців і заховав у пазуху, щоб вони за ніч добре підсохли. Повернувшись до печери, він знову заходився кресати.

Коли, згоряючи від нетерпіння, товариші зібрались у пастуха за спиною, його охопив неспокій. Руки тремтіли, він не міг зосередитись у роботі, яка вимагала великої витримки й уваги. Адже хлопець знав, що іскра проходить довгий шлях, перш ніж перетвориться на вогонь!..

Спочатку повинен зайнятися трут. Від трута вогник перейде на шматочок вати, з вати — на сухий грибок. Грибок тліє, димить, але вогню не дає. Вогонь дають тільки сухі тріски. Та спробуй примусити ці тріски розгорітися від тліючого грибка, спалахнути, дати полум’я!.. Треба роздути вогонь, але як? Усе залежить від того, як дути, од відстані, з якої дуєш, від сили дихання. Якщо дути на вогонь дуже зблизька, вуглець, що виділяється легенями, може приглушити слабке полум’я; якщо дуже здалеку — дихання не торкнеться полум’я, а лише підштовхне повітря, багате на кисень і, ледве торкнувшись тліючої тріски, примусить вогонь розгорітись.

Усе це Асо знав, звичайно, тільки з досвіду і не міг добре пояснити товаришам. Крім того, сором’язливість не дозволяла йому зробити будь-яке зауваження товаришам, яких він дуже поважав.

На допомогу сором’язливому хлопцеві вчасно прийшла догадлива Шушик:

— Ну, Ашот, вчорашнє повторювати не будем. Давайте відійдемо далі! Чого ви стали у нього над душею?

Хлопці покірно відійшли, але не могли відвести погляду від ритмічних рухів пастуха.

Чхк, чхк, чхк, — бив Асо по кременю. В темряві печери знову розсипалися снопики іскор.

Ось ледь помітна цівка диму піднялася і обвилась навкруги білого ковпака Асо. Всі затамували подих, почувши запах тліючого трута.

Мабуть, за все своє коротке життя школярі нічого не ждали з таким нетерпінням, як зараз чекали тієї краплини полум’я, що нарешті спалахнуло в темряві печери. Поступово полум’я збільшувалось. Спочатку воно освітило бронзову шию і праве вухо Асо, потім, розірвавши темряву, червоними плямами заграло на химерних стінах печери. За спиною Асо, який стояв на колінах, почала рости його незграбна тінь.

Коли, радісно посміхаючись, хлопець підвівся, всі побачили біля його ніг маленьку купку гілочок, що диміли, потріскуючи і викидаючи язички веселого полум’я.

— Ура-а-а!.. — мов по команді, закричали хлопці. Оглушливо загавкав Бойнах, захопившись загальною радістю.

Під склепінням печери розляглася гучна луна.

А пастух щиро посміхався, і в його очах, схожих на чорні виноградини, відбивалися іскри народженого ним вогню.

— Дуй, дуй! — раптом сполошився Ашот. — Вогонь твій на останньому подиху!..

Всі кинулись до вогню, але він уже погасав. Асо наблизив один до одного кінці тліючих паличок, ліг і почав обережно роздувати завмираючий вогник. Ще, ще трохи, і дим клубами піднявся до стелі, поплив під високим склепінням печери.

Вогонь розгорявся, та Асо дув усе сильніше й сильніше.

Раптом почувся тріск, полум’я лизнуло брови хлопця, китички шарфа на його ковпаку і червоним язиком метнулося вгору…

Жодного звуку не вихопилося з уст мандрівників: вони боялися, що вогонь знову погасне.

І лише у відблисках полум’я було видно, як вони хвилюються. Незабаром наші герої посідали навколо вогнища. Вогняні язики лизали стіни і, — торкнувшись склепіння, вискакували надвір, змішані з димом. Після стількох годин холоду всі відчували приємну насолоду від тепла. Асо скинув свій ковпак і почав щось складати в нього.