— І ти мій брат… — відповіла Шушик соромлячись і з теплою посмішкою подала свою маленьку руку Асо.

— Ура, ура!.. — знову заверещав Гагік.

Та Асо миттю заспокоїв його Взявши в руки свою палицю, він посварився на Гагіка і сказав:

— Щоб ти тепер не смів дратувати Шушик!..

Гагік знав, що це жарт, проте став серйозним і відійшов убік.

Настрій у всіх був хороший, голод не мучив, усі були задоволені. Тільки Ашот був чимось заклопотаний. Він давно вже вирішив підготувати товаришів до одної важливої справи і лише чекав нагоди. Сьогодні така нагода випала.

Коли всі стомилися і відклали свої кошики, Гагік нагадав:

— Ну, Ашот, сьогодні твоя черга розповідати.

І справді, що їм лишалося, як не розповідати казки? Нескінченні історії, переважно з веселим кінцем, пом’якшували тягар випробувань, що випали на долю юних мандрівників, скорочували ночі, а з ними — й час неволі в цій ущелині.

— Гаразд, — швидко погодився Ашот. — Я розповім вам одну історію, яка вчить винахідливості. Цю історію я вичитав у нашого історика середніх віків Себеоса й сучасного письменника Стефана Зор’яна. Слухайте.

І Ашот розповів.

У сьомому столітті одна частина Вірменії перебувала під владою персів, а другою-правив грецький імператор.

Вірменський князь Смбат Багратуні звернувся до народу з закликом повстати проти грецьких загарбників і гнобителів. Довідавшись про це, імператор наказав полонити Багратуні. Його повезли в Візантію і, закованого в кайдани, кинули у в’язницю. Імператор вирішив віддати полоненого на поталу звірам. Роздягнутий догола Смбат стояв на арені цирку і, схрестивши на волосатих грудях дужі руки, презирливо дивився на глядачів. Це був міцний, високий, широкоплечий чоловік, досвідчений воїн. У багатьох битвах він показав свою силу й відвагу.

Та ось відчинилися дверці клітки для звірів, і звідти на Смбата посунув величезний чорний ведмідь…

— Ну скажіть, коли ми зустрінемося з ведмедем, як будемо з ним битись? — запитав Ашот.

— Як і личить мужчинам, хоробро! — випнув груди Гагік.

— Справа не тільки в хоробрості. Тут потрібен і розум. Смбат знав, — знайте ж і не забувайте цього й ви: ведмідь злякається, коли на нього несподівано й голосно крикнути. Так і тоді було. Ведмідь вибіг і на Смбата. А той кинувся на ведмедя та як крикне йому на вухо — і кулаком по найчутливішому місцю: по сонній артерії. Звір похитнувся, відступив назад і впав. Упав і більше не встав…

Тоді на Смбата випустили скаженого бика. Бик вирвався на арену і кинувся на свою жертву. Але Смбат і тут не розгубився. Він спокійно чекав бика, простягнувши вперед руки, і схопив його за роги. Почалася напружена боротьба.

Глядачі, серед яких був і сам імператор Маврикій з дружиною, затамувавши подих, чекали кінця поєдинку.

Бик намагався вирватись і посадити людину на роги або перекинути її собі через голову, а людина, напружуючи м’язи, намагалась скрутити бикові шию…

Нараз дикий, скажений рев бика злякав глядачів. Мотаючи закривавленою головою, тварина метнулась тікати… Смбат вирвав у бика роги й відкинув їх геть. Наздогнавши тварину, він схопив її за хвоста й за ногу. В руках Смбата лишилось копито, бик утік «босий на одну ногу»… Глядачі полегшено зітхнули, а імператор від жаху втратив мову.

Що ж це було? Чим переміг Смбат? Силою чи розумом? І силою, і розумом. А більше розумом. Смбат бачив, що бик старий, а в старих биків і роги, й копита слабкі.

Звісно, перш ніж боротися з ворогом, треба узнати його слабке місце.

Всі чекали, що Маврикій накаже звільнити хороброго вірменина, але марно. Імператор був похмурий і жадав помсти. За його наказом на арену випустили лева — вогненно-рудого, рухливого, лютого звіра. Смбат відчув, що йому загрожує смерть, але спокійно стежив за рухами ворога. Він знав, що лев, нападаючи, прицілюється на свою жертву метрів за сім-вісім, а потім кидається на неї. Так роблять і барс, і тигр. Тому, хто знає це, не важко уникнути нападу. Як тільки лев згорнеться в пружину — відскоч убік. Він не кинеться на тебе, не побіжить, а припаде до землі і знову почне готуватися до стрибка. Якщо не розгубишся, то будеш живий. Так Смбат і зробив. Коли лев скочив, він відступив убік, потім миттю схопив його за гриву, стрибнув йому на спину і почав з, страшенною силою стискати звірові горло… Лев задихався, крутив головою, вигинався всім тілом, бігав по арені поки не задихнувся, так вп’ялися йому в шию тверді, як сталь, пальці мужньої людини. Нарешті лев упав, і з його напіврозкритої паші вивалився язик.

Збожеволівши від захоплення, натовп почав бурхливо аплодувати Смбату. Пролунали вигуки: «Помилувати!.. Помилувати!..»

Імператор Маврикій змушений був подати знак, і Смбата звільнили…

Ашот на мить замовк, поворушив палицею у вогнищі і вже спокійно сказав:

— Барс ще в ущелині, ми можемо зустрітися з ним. Хтозна, може він ще не здох. Завтра підемо по його сліду. Ви тепер знаєте, як такі хижаки нападають на людину? Знаєте. Отож, коли не розгубитесь, він не зможе завдати вам ніякої шкоди. Ведмідь, можливо, вперше в житті мав справу з таким звіром, а то й він би, звісно, відскочив убік, коли барс був ще в повітрі…

— Ашот, від твоєї розповіді я переродився! — вигукнув Гагік. — Я готовий зараз же зустрітися з левом, схопити його за гриву й стрибнути йому на спину. Кров у мене так і кипить… Слово честі. Ходім на барса! — І, взявши головешку, хлопець рушив до виходу.

— Думаєте, покличу назад? Хай піде, потренується, загартує свої нерви, — посміхнувшись, прошепотів Ашот.

А Гагік, вийшовши з печери, розгублено зупинився. Густа темрява спустилась в ущелину… «Доведеться йти, а то подумають, що я боягуз», — вирішив він і, піднявши над головою смолоскип, ступив ще кілька кроків уперед. Головешка тріщала, розсипаючи іскри, і вони, мов падаючі зірки, на мить освітлювали все навколо.

— Ходім, Асо, подивимось, чи не приходив який звір увечері до нашого ведмедя, — сказав Ашот трохи згодом.

А намір у нього був інший. Збираючись повести товаришів на барса, він хотів заздалегідь потренуватись.

Взявши смолоскипи й списи, хлопці вийшли з печери. Біля вогнища лишилися Шушик із Саркісом.

— Ой, і ви сюди? — вигукнув Гагік, який ще недалеко відійшов. — Наче одного мене для барса мало! — Але тут же хлопець злякався своїх слів: «А що як справді підуть назад?..» І безтурботно додав: — Ну, гаразд, якщо хочете, то йдіть за мною хвостиком.

Розмахуючи головешками, хлопці побігли вниз в ущелину. Вони зчинили такий крик і галас, що коли б їх зустріла ціла зграя тигрів, а не барс, то й ті злякалися б і втекли…

Це видовище знову розпалило уяву Ашота.

В бойовому порядку хлопці добігли до «поля бою» і, за командою Ашота, метнули списи прямо їв черево ведмедю. При світлі смолоскипів оглянули все навкруги, але не знайшли нових слідів. Тільки старі, залишені барсом, виднілись на снігу і свідчили про те, що звір не йшов, а майже повз.

— Ну, тепер усе зрозуміло. Завтра ми підемо по цих слідах, — урочисто оголосив Ашот. — А зараз повернемось додому.

Про те, як людина мужніє в боротьбі

Цю ніч Ашот спав неспокійно. Так, очевидно, полководець проводить ніч напередодні вирішального бою. Та Ашот і уявляв себе маленьким полководцем. Час від часу він піднімав голову з постелі, оглядаючи своє «військо» ніжно й гордо, як Георг Марзпетуні[30] напередодні битви під Гарні!

Так, хлопці його зміцніли. З таким військом справді можна піти в атаку на барса, якщо він поранений!..

Першим встав Гагік. Підморгнувши Ашоту, він тоном змовника запитав:

— Що, хаш не готовий ще? Ні? То чого ж ти так рано схопився?..

Ашот пирхнув і похитав головою.

Гагік посолив хаш і благально глянув на Ашота: