— Ні, Гагік, треба перевірити, життя людини — не жарт! Саркіс, відпусти вірьовку вниз, — втрутилася Шушик.

Незграбний, кривий, вузлуватий канат, що справляв враження такого міцного, насправді виявився нікудишнім. Хлопці прив’язали його до гілок одного з дерев, і хто б на ньому не повис, обов’язково падав… Канат рвався.

— Добре визволили б мій Паруйрового синочка! — невесело засміявся Гагік. — Це була б справжня «братерська» допомога.

— Бо взимку кора в карагача сохне, — виправдовувався Ашот. — А спробував би їй навесні сплести вірьовку з такої кори, то й бичок не обірвався б. Ну що ж, треба придумати щось інше… Шушик, у нас ще є шишки?.. Тоді дай їх Саркісу, хай їсть, а ми поки що подумаємо. Тільки без діла сидіти не можна. Давайте працювати поки що на стежці і тим часом щось вирішимо.

Скоро група Ашота знову була на Диявольській стежці. Робота відновилася.

Побачивши кучугуру снігу, яка звалилася з гори, Саркіс подумав, що товариші про нього забули.

— А я? — пролунав його плаксивий голос з-під урвища. — А для мене що ви робите?

— Ми пробиваємось у село тобі по допомогу, — знову в’їдливо пожартував Гагік.

— Ага, он що ви робите!.. Про себе тільки й думаєте… Ой-ой!

— Не реви! Ми працюємо й думаємо… Канат виявився непридатним, — спересердя сказав Ашот.

Увечері вени кинули Саркісові білку й вільшанку, а самі в поганому настрої повернулись у печеру. «Хоч би шкуру зберіг, щоб мій могли подарувати її Шушик», — думав Асо. Він і досі згадував своє вдале полювання. Таку вже чарівність воно має. І якою б мізерною не була здобич, мисливець не перестає думати про неї. А коли її забере хтось інший, мисливцеві здається, що тон забрав з собою і його серце.

Зібравшись біля вогнища, юні мандрівники боляче переживали свою сьогоднішню невдачу. Ще ніколи їх не охоплювала така безнадійність відтоді, як вони тут. Цього разу повинен був розповідати що-небудь Гагік, але він втратив весь свій гумор, йому не хотілося навіть говорити. Думки всіх крутилися навколо одного — як звільнити потерпілого товариша, до якого вже ніхто не відчував презирства.

— Гаразд, розповім, — нарешті вихопилось у Гагіка. І товариші почули кілька коротеньких історій, в яких основні події були присвячені падінню зі скелі.

Розповідав Гагік цього разу мляво, без настрою, і все-таки в його оповіданнях відчувалася та життєрадісність, якою наскрізь було просякнуте все єство хлопця. Змальовані ним події були трагічні, але закінчувалися щасливо.

— А може, зробити Саркісові якусь м’яку підстилку і хай стрибає на неї? — раптом перейшов на злободенне Гагік. — Набити наші сорочки сухим листям і послати, як подушки, одна на одну… Впаде на них Саркіс і не розіб’ється. А може… чекайте, оце так знахідка!..

Розповідаючи, Гагік весь час крутив у руках обсмалений з одного кінця довгий дубовий прутик. Він хотів зламати його й кинути в огонь, але дубець не піддавався. Дивно: в холодному стані він легко ламався, а зараз, розігрітий, тільки гнувся.

— Зрозуміли? — закричав раптом Гагік і підхопився з місця. — Завтра ж ми звільнимо Саркіса з його тюрми! Наріжемо дубового гілля, розігріємо його на вогні і наробимо кілець. А з цих кілець — зробимо довгий ланцюг…

Про те, як наші хлопці вигадували все нові й нові способи, щоб врятувати товариша

Сонце, безсиле й бліде, давно вже зійшло, а юні мандрівники ще не виходили з печери. В гарячому попелі вони розігрівали дубове гілля і спільними зусиллями гнули його, роблячи кільця. Кінці кілець зв’язували волокнистою корою карагача.

— Гілля кінчилось, — вигукнув Асо, коли зігнули останнє кільце.

— Ану, порийся в попелі, може, ще є!

Асо порився, але витяг одну невеличку гіллячку.

— Нічого, зігніть, маленьке кільце вийде. Чекайте, полічу. Один, два, три… — Ашот тіихо ворушив губами. — У нашому ланцюгу двадцять чотири кільця. Ану, Гагік, візьми ланцюг за кінець і вийди надвір. Ого, метрів десять буде!

— А якщо повісити на нього тягар, ще довший буде, — вирішила Шушик.

— Еге ж, коли на ньому повисне Саркіс, круглі кільця витягнуться в овали. Але… Все ж я боюсь, що короткий… Ану ходімо ще по гілля!..

Та легко сказати «ходімо ще». Спробуй зламати гілляку товщиною з палець. Гнучка, тверда, вона важко піддається. І знову Асо виручив усіх своїм ножем.

Голодні друзі, не спавши всю ніч, до півдня нарощували свій ланцюг, поки в ньому не стало, нарешті, тридцять шість кілець.

— Мій терпець увірвався. Годі! Ходімо… — сказав Ашот.

Серед скель лунав жалібний стогін Саркіса:

— Шушик, хоч би ти зглянулась!.. Хмизу підкинь… кілька шишок…

— Зараз ми тебе визволимо! — крикнув Ашот і, коли вони підійшли до провалля, додав: — Більше тобі ні хмизу, ні шишок не потрібно. Чекай! Спустимо тебе вниз…

— Як? О мої дорогі, швидше! Хіба я вам не друг?

— Хіба тільки друг?.. Ти світло наших очей, найдорожчий, рідний ти наш… Журячись за тобою, я сон втратив… — ледь стримуючи сміх, говорив Гагік.

А Саркіс затих, слухав і вухам своїм не вірив. З якого це часу для Гагіка він став світлом його очей? Чи не глузує той?

Але не встиг він розгадати цю загадку, як на клапоть землі перед ним упав якийсь дивний ланцюг.

— Прив’яжи його міцно до ялинки, — почулося зверху, і до його ніг упала вірьовка, сплетена з кори карагача.

Через кілька хвилин цей незграбний ланцюг уже гойдався над проваллям.

— Чудово! Тільки все-таки він короткий.

— Нічого, стрибне, ми йому підстелемо що-небудь, — заспокійливо сказав Гагік.

Після вчорашніх розповідей він дивився на такі стрибки досить оптимістично.

— Але м’яка підстилка обов’язково потрібна, — промовила Шушик. — Хтозна, може, якесь кільце раптом обірветься?

Хоч перед цим міцність ланцюга була випробувана, все ж вирішили вжити деяких застережних заходів. Обламавши гілля мало не з усіх ялинок і беріз, що росли навколо, хлопці купою накидали його під ланцюгом. Оскільки день був теплий, вони поскидали свої верхні сорочки і понабивали їх снігом, наче мішки. Сніг взяли в затінку, щоб був сухіший. Але й цього здалося їм замало. Тоді з схилів, де припікало сонце, покотилися в ущелину снігові брили. Так внизу утворився великий сніговий горб. Поки хлопці готували Саркісу м’яку «подушку», короткий день кінчився, і вони почали тремтіти від холоду.

— Ну, Саркіс, спускайся, — гукнув Ашот.

Саркіс нахилився, подивився вниз і злякано відступив.

— А що як обірветься? — запитав він плаксиво.

— Не обірветься. Став ноги на кільця і обережно спускайся. За останнє схопишся і стрибай на цю подушку.

Тремтячими пальцями взявся Саркіс за стовбур ялинки, але зараз же відсмикнув руки назад.

— Холодно… Пече… Давайте почекаємо до завтра. Сонце зійде, тоді й спущуся… Зараз уже темно…

Ашот заскреготів зубами.

— Ну, як хочеш, ми своє зробили, — сказав він.

Залишивши свої сорочки в купі снігу, хлопці повернулись у печеру.

— Шушик, роздувай вогонь, а ми віднесемо йому на ніч палива.

Ашот був такий сердитий, що не хотів навіть називати ім’я Саркіса.

— Ех, Бойнах, були б у тебе розум і спритність Чамбара, ми б давно звідси вийшли, — докоряв собаці Гагік. — Чамбар зумів би вибратись із ущелини, збігати в село й привести людей…

— Який там Чамбар? — образився Асо. — Хіба може бути собака розумніший за мого?..

— Який Чамбар? А ти про мисливця Бороду Асатура з Лчавана чув?

Асо заперечливо похитав головою.

— А про його внука Камо? — запитала Шушик.

— А про мого двоюрідного брата — про Грикора? — докинув Гагік.

— Грикор і справді твій двоюрідний брат?.. — зацікавилась Шушик. — Не вірю!

— Хіба ти не бачиш, що це й є Грикор? — кивнув Ашот на Гагіка. — Ніби половинка того самого яблучка. Такий же характер, такі самісінькі жарти…