— Ого! — вдарив себе по лобі Гагік. — Ця диявольська вода протягом століть витікала з печери!.. Ходімо, хлопці, там під очеретом, мабуть, е глина!..

Хлопці взяли головешку з вогню і в супроводі Бойнаха пішли до верб. У темряві вони виривали з корінням очерет, задубілими пальцями розминали вологу землю, але це була не глина, а тільки перегній від рослин, що накопичився тут за кілька століть.

Асо розпалив вогнище й продовжував копати за кілька кроків від очерету, там потік вирив яму з невеликим схилом. При світлі вогнища Асо помітив на цьому схилі руду смугу. Він копнув її пальцем: глина!..

— Асо. що ти там робиш? — спитав його згори Гагік.

— Що я можу робити! Глину копаю.

— Глину?.. От кумедія!.. Чого ж ти мовчиш?

— А що тут казати? Копаю, та й усе..

Ашот з Гагіком збігли вниз до Асо.

— Тепер у нас буде всякий посуд! Таку гончарню влаштую, що… Ей, хлопче, ти хоч би з курки брав приклад: знесе яйце й кудкудаче на весь світ. А ти?.. Знайшов таку важливу річ і мовчиш! — торохтів Гагік, дивуючись скромності пастуха.

Чим глибше хлопці копали, тим вологішою ставала глина, а на глибині півметра вона була вже готова до виробництва.

— Джан! — зрадів Гагік. — Будем рити далі, то й воду знайдемо!

— Ні, це всмокталась та вода, що недавно вибігла з печери, — зауважив Ашот.

Взявши по великому вальку глини, хлопці повернулись «додому». Дорогою Гагік нарізав тонких гілок з верби і урочисто спитав Асо:

— Ти можеш сплести кошика?

— Не доводилось, — признався пастух.

— Тоді ви з Ашотом готуйте глину, а решта — моя справа, — сказав він, випинаючи груди.

В печері Ашот і Асо заходилися місити глину, а Гагік взявся за своє «ремесло», як звичайно, вихваляючись:

— Нарешті довелося вам звернутися до мене. Давайте сюди гілки…

Про те, що людина, навчившись якого-небудь ремесла, не пропаде

Взявши гілки, Гагік засунув їх кінцями у землю й почав плести круглого кошика. Пальці його працювали швидко і вміло, видно було, що це для нього звичне діло. Справді, Гагікові часто доводилось дома плести великі верейки, в яких він носив солом’яну січку для корови, і маленькі кошики, в які він, батько та мати кожної осені збирали фрукти й овочі.

— Людина, що знає якесь ремесло, ніколи не пропаде, — повчально говорив Гагік, працюючи над кошиком. — Послухайте, яку я вам розповім з цього приводу казку. Особливо корисно її послухати нашому товаришеві Саркісу. Бачите, він, як лисиця, вдав із себе мертвого, очі заплющив, а вуха наставив і прислухається до моїх мудрих слів, — легка посмішка промайнула на блідих губах Саркіса. — Так от… Давно колись Вачаган, єдиний син царя афганського краю, повертаючись з полювання, зустрів біля села Хацик дівчину Анаїт, дочку пастуха з цього ж села. Царевич попросив у неї напитись, але вода не охолодила гарячого серця, а навпаки — запалила його. Та й як було не спалахнути? Анаїт була не дівчина — справжня джейран, так-так, джейран… Очі темні, як у мене, брови — ніби різцем їх точили, такі, як у нашої Шушик, коси — до пояса… Струнка, як чинара. Смілива була ця дівчина й мудра. Навіть старі люди з села, Хацик у неї поради питали. Ну, хіба ж не закохаєшся в таку! От закохався в неї царевич Вачаган і, як усі закохані, розум втратив. Прийшов до своєї матері, цариці. «Одно з двох, — каже, — або я з нею одружуся, або піду в монастир, пустинником стану…» Дай-но мені ту гілляку, Ашот. Чого ти рота роззявив? Слухати — слухайте, але глину місіть. Бабуся моя вміла і пряжу прясти і в той же час сваритися… А, Шушик-джан, ти посміхаєшся? Виходить, і ти слухаєш? Слухай, слухай… Поки я докажу казку, і посудина для чаю буде готова. Так от, посилає цар сватів у село до пастуха. Але дочка пастуха відмовилась, каже: «Якщо царевич хоче мене за жінку взяти, нехай перш навчиться якогось ремесла».

— Ти ба! — вигукнув Асо, зацікавлений розповіддю Гагіка.

— Їй кажуть: «Він же володар цілої країни, йому всі служать, навіщо йому ремесло?..» А дівчина й відповідає: «Хто знає, що може статися. Може, той, хто був слугою, володарем стане, а хто володарем був, слугою стане…» Бачите, якими мудрими були наші предки! Здійснилось їхнє передбачення!.. Ти слухай, Саркісджан, це й тебе стосується… Про себе ти зараз, мабуть, думаєш: «Знову мене за карк взяли…» Не ображайся, братику. Якщо опинимося в скрутному становищі, то Ашот може жити з полювання, я — з кошиків, Шушик — білизну пратиме, Асо — овець пастиме. А ти? Що ти робитимеш? У вмілої людини руки — золото!.. Ти глянь, який у мене кошик виходить!.. Ну от… Страшенно покохав царевич Анаїт, і довелось йому ремесла навчатись. Минає рік, і він уже може виробляти парчу, тобто ткати з шовкових і золотих ниток тканини. Зіткав він розкішну кофту і послав її Анаїт. Бачить дівчина, що царевич і справді чудового кошика зробив… Дивись-но сюди, Ашот!.. Тьху, якого кошика!.. Кофту, кофту!.. — виправив себе Гагік і з задоволенням відзначив, що товариші на деякий час забули про своє горе, навіть хворі повеселішали. — Ну, відгуляли весілля, але яке весілля! Наше сонце свідок, що шашликом на все Афганське царство пахло. От царевич Вачаган і каже: «Поки тут не буде мого молодшого брата Гагіка, я від цього шашлика ні шматочка не з’їм…» Звідки він знав, що його братик Гагік у Барсовій ущелині стогне від голоду?.. Ну, та добре, не буду вас мучити згадками про шашлик і плов.

Не минуло й двох років після весілля, як цар з царицею померли і на престол сів їх син Вачаган. Якраз у цей час із сіл і міст почали загадково зникати люди. Ну, прямо як ми зникли з села…

Отак з веселим гумором розповідав Гагік відому казку про Анаїт. Ніби навмисне, він обірвав казку на тому місці, коли цар Вачаган потрапив до темниці лютого жерця і, щоб врятувати своє життя, почав ткати парчу. Шушик не стрималась:

— Ну, Гагік, а що ж було далі? Що?..

— А далі… Вачаган, врятувавши на деякий час від сокири своїх «помічників», усе підбадьорював їх; «Будьте стійкими, і для нас які-небудь двері відчиняться, не залишимось же ми навіки в Барсовій ущелині!»

Товариші посміхались, а Гагік, завзято працюючи над кошиком, вів далі все в тому жартівливому тоні:

— Коли парча була готова, ось як зараз мій кошик — Ашот, давай-но глину, почнемо ліпити, як це робили наші предки, — прийшов головний жрець, подивився та так і лишився з відкритим ротом… «За цю парчу в двісті разів більше золота дадуть, ніж вона сама важить, — каже йому Вачаган. — Тільки не кожен зможе таку ціну дати. Крім цариці Анаїт, ніхто не наважиться з такої дорогої парчі плаття надіти…»

А в цей час цариця Анаїт сиділа на своєму троні й сумувала за чоловіком, як наші батьки сумують зараз за нами. «Чого це так довго нема Вачагана?», «Куди пропав наш Гагік?..»

Приходить тут в царські палати якийсь купець і каже, що в нього рідкісний товар для цариці.

Приводять до неї купця. Розкриває він свій сундук і виймає виткану Вачаганом розкішну парчу. Серце в Анаїт забилось так, що мало з грудей не вискочить… Ну, понесли б зараз оцього кошика в село — хіба зразу не впізнали б, що це робота Гагіка! Смієтесь?.. Асо, розгреби-но вогонь, поставимо мій витвір в середину… Пильно придивляється Анаїт до парчі, коли бачить на ній майстерно виткані знайомі їй квіти-літери. І вона прочитала: «Незрівнянна моя Анаїт, я потрапив у жахливе пекло. Той, хто принесе тобі парчу, — один з наглядачів цього пекла. Якщо скоро не прийдеш на допомогу, загину я і сотні наших ні в чому не винних людей. Твій Вачаган».

Прочитала Анаїт усе це і, приховавши своє хвилювання, сказала купцеві: «Ти мені справді надзвичайну парчу приніс. Зараз я добре заплачу тобі за неї…» і вона зробила знак своїм придворним, а ті схопили купця, зв'язали його і замкнули в темницю.

Затрубили в труби, відчинились міські ворота, і виступило з них військо. Попереду на вогненному коні скакала сама Анаїт у золотих латах.