— Хай буде ласкаве до тебе око небесне, Арам-джан, хай здійсниться твоя мрія, — відповів дід Асатур за звичаєм.

Оглянувши всіх присутніх, старий кивком голови похвалив їх. «З такими людьми багато дечого зробити можна», — говорив його погляд.

Потім дід Асатур сів на камінь і спокійно почав набивати тютюном свою стареньку люльку.

— Познайомся, Арам. Це моє левеня — внук Камо. Ти про нього, мабуть, чув. А це наш жартівник Грикор. Той, хто з ним товаришує, смутку не знає.

В обох хлопців ноги були мокрі до колін: очевидно, вони пройшли через гори в глибокому снігу.

— Пити тобі, мабуть, хочеться, дядьку Асатур?

— Звісно, Арам-джан, налий, намучились ми в горах. Але яку це ти мені воду даєш? Червону?.. Щасливі люди Араратської долини — замість води п’ють вино!.. Ну, будьте здорові! Хай кожний свою втрату знайде, хай мир буде всім! — І старий з задоволенням випив вино з великого глиняного кухля.

— А дорогою не зустріли ні звіра, ні птаха?

— Як не зустріли?.. У Хосровському лісі ці левенята разом з Чамбаром диких кабанів вигнали.

— І ти підстрілив?

— А як думаєш, не підстрілив? — зухвало глянув на нього дід.

Вино вдарило йому в голову, старому хотілось якнайпишніше розповісти про полювання на кабанів. Але, помітивши, що Арам насупився і виявляє ознаки нетерпіння, дід встав.

— Одного кабана я вбив. Та не кабана, а цілого буйвола! — поспішив він похвалитися і, не зрозумівши, чому на обличчях слухачів замість здивування грає усмішка, посміхнувся сам. Виявляється за його спиною Грикор знаками показував, що дід підстрілив мале порося…

— Де ж твій кабан? — запитав Арам, коли вони вже вирушили в дорогу.

— Дичина належить не мисливцеві, а тому, хто її з’їдає, — поважно й повчально сказав дід Асатур. — Зараз на фермі її смажать і їдять… Ну от. А тепер ти розповідай, Арам, — перейшов старий до діла, — що за історія у вас сталася? Як діти? Як усе це було?..

Вислухавши розповідь Арама, дід Асатур поцмокав язиком, похитав головою:

— Бачу, що в твого Ашота, як і в мого внука, в голові вітер гуляє. Яких тільки турбот він мені не завдав! Ну, нічого, все обійшлося. І в тебе все добре буде… Не бійся.

— Але шапка на голові у козла — як вона там опинилась? — хвилювався Арам.

— Еге, це й справді якесь чудо, — задумливо пробурмотів старий і відразу ж додав: — У нас, можна сказати, теж немало різних чудес було, та всі вони виявились обманом… На нашому Далі-дагу є чорні скелі. Завжди в них щось шуміло, гуло. Люди казали, що там пекло і в великому казані киплять душі грішників. А ось наш Камо з своїм гуртком натуралістів відкрив цю таємницю. Висадили в повітря скелю — виявилось, що під нею річка тече. Ніякого чуда! На озері Гіллі у нас віками хтось ревів на всю округу. Говорили — водяник, сатана, водяний буйвол… Теж виявилось, що обман. Просто збігав з гір підземний потік і з гуркотом вливався в Гіллі. Ні, Арам-джан, ніяких чудес нема зараз. Ми твого козла, де б він не був, знайдемо і знімемо з нього шапку. Незручно, бачиш, щоб козли в шапках стрибали.

Бадьорий тон старого до деякої міри заспокоїв Арама.

— Твоїми устами мед пити, дядьку Асатур, — зітхнув Арам.

Знайшовши сліди кіз, мисливці пішли по них, ледве пробираючись вузькими і слизькими стежками. Земля на схилах, де розтанув сніг, була ще мокра, подекуди навіть грузька, тому досвідченому мисливцеві неважко було помітити, куди тікали кози. В балках і на схилах, де ще лежав сніг, тварини залишили відбитки своїх гострих копит.

То тут, то там зупинялись кози, відпочивали, відкопували з-під снігу зелену парость, але, відчуваючи, що їх переслідують, знову зривалися з місця і мчали вперед, до неприступної фортеці — Барсової ущелини.

Мисливці переслідували кіз до полудня і, дійшовши до гірського хребта, що відділяв їх від Барсової ущелини, нарешті, зупинились.

Тут сліди кіз, що тяглися на той бік хребта, з’явилися знову на іншій стежці і вели назад, спускаючись вниз, до Араратської долини. Сліди були свіжі, бо в ямках від копитець у м’якому снігу стояла вода.

А може, це інша отара?..

Мисливці почали лічити сліди: чотири кози-матері, троє козенят, козел тільки один. Де ж другий? Чи не пішов він Диявольською стежкою, що веде до Барсової ущелини? І чи не був це той самий козел — з шапкою на голові?..

Мисливці сіли на каміння, задумались.

— Ну, як по-вашому, це та отара чи ні? — запитав Аршак.

— Мабуть, та сама. Можливо, в ущелині кози зустріли ведмедя і повернули назад. Хоча, хтозна… — Трохи подумавши, старий мисливець Асатур додав: — Вони зараз у долині сіль лижуть, ходімо!.. — І рушив уперед.

Мисливці спустилися в Араратську долину і повернули праворуч, до того місця, де лежало гирло таємничого потоку. Уздовж його берегів росла трава — зараз вона була суха, — а трохи збоку, на лисих місцях, мерехтіли на сонці білі плями солі, що виступили з землі, ніби за ніч впала на землю роса, яку не може висушити сонце. Сюди з гір спускаються лизати солончаки вірменські муфлони й дикі кози. Та он і вони!

Кілька тварин, нахиливши голови, зосереджено лижуть природну сіль. Здалеку можна подумати, що це домашня отара. Але гострий погляд мисливця швидко виявляє те, що шукав.

— Той самий, у шапці! — схвильовано закричав Авдал.

— Так, так, — стверджує Арам. — Стійте, подумаємо, що робити.

Справді, на відкритому місці не підійдеш до таких обережних і чутливих тварин. Дід Асатур визначає, звідки дме вітер, і викладає свою тактику:

— Якщо ми сполохаємо кіз, то вони кинуться до скель, до своїх сховищ. Тоді ми з Арамом загородимо їм дорогу — ляжемо під тим кущем угорі і будемо чекати. А ви обійдіть їх ззаду і женіть на нас. Зрозуміли?

Ховаючись у прибережних кущах, мисливці піднялися вгору по річці Аракс і, обійшовши кіз з тилу, вийшли до солончаків.

Почувши людей, кози миттю скупчились навколо вожака. Ще мить, і вони помчали до рятівних скель. Не знали тварини, що на їх шляху ховаються за кущем мисливці Борода Асатур і Арам з рушницями в руках. Вітер дув від кіз до куща, і вожак з шапкою на голові не відчував найстрашнішого для себе людського запаху.

Ось тварини зовсім близько від мисливців. Уже яскраво видно чорну смужку, що перетинає землистого кольору корпус вожака. Груди в нього рябі, на череві біла пляма, а роги хитаються, мов два величезні карабіни…

Легко стрибаючи, за ватажком бігли кози, стрункі, тонконогі, з гострими маленькими ріжками і ніжним вигином шиї. Коли вожак зупинявся і поглядав назад, вони теж зупинялися й ніби по команді, оглядалися. Кожна мати прикривала грудьми своє малятко.

— Стріляй, ти краще бачиш, — прошепотів дід Асатур.

— Ні, я хвилююсь… Не влучу…

Дід Асатур весь напружився. Так буває завжди, коли мисливець готується до пострілу. Від того, що він підвів рушницю, на зрадницькому кущі ледве помітно ворухнулася гілочка. Цього було досить, щоб кози зупинились і стривожено подивились уперед. Та, перш ніж вони відчули небезпеку, з-за кущів гримнув постріл, блиснуло полум’я, піднявся димок. Вожак стрибнув і важко впав на землю…

Кози панічно помчали в гори.

Арам підійшов до козла, який ще бився в агонії, нахилився, зірвав з рогів хутряну шапку і завмер. Це була шапка його сина Ашота…

Про того, хто обікрав юних мандрівників

Удар був такий несподіваний і важкий, що наші герої кілька хвилин не могли отямитись. Мов скам’янілі стояли вони на порозі печери. Ніхто не міг і слова вимовити. А коли нарешті опам’яталися, всі разом зачинили двері і підперли їх дрючком. Потім, затамувавши подих, прислухалися. Гагік навіть рота затулив рукою, щоб стримати кашель.