— А це що за папери?

Один пастух нагнувся і витяг з мулу якусь книжку. Потім знайшли в багні зошит.

— Гей, поніс потік дітей! — сумно сказав Авдал. І, сівши край русла, затулив обличчя руками.

Після довгих блукань повернувся їв село мисливець Арам, повернувся з розбитим серцем. Глибоко переживаючи своє горе, він поволі зайшов у хату і важко сів на стілець.

— Нема нашого Ашота, — ридаючи, промовила дружина. Очі її були сухі — виплакала всі сльози. Тільки худі плечі здригалися.

— Скажи ж що-небудь, щоб я зрозумів… — пробурмотів Арам, дивлячись на дружину поглядом раненої тварини.

— Потік поніс… дітей…

— Який потік?

— Пеклом посланий.

І жінка з плачем розповіла про речі, знайдені пастухами. Потім дістала з-під ліжка брудний зошит Ашота й додала:

— Оце все, що лишилося від нашого Ашота…

Арам мовчки підвівся, пішов на колгоспну конюшню, осідлав двох коней і помчав до Аршака.

— Сідай, поїдемо.

— Куди?.. — ледве ворушачи губами, запитав Аршак.

— Поїдемо до русла потоку. Там подивимось.

Аршак мовчки сів на коня, і вони помчали до зловісного русла, яке, крім жаху й нещасть, нічого не подарувало айгедзорцям.

Сонце вже сідало за гори, коли вершники приїхали на місце. Прив’язавши коней до куща, Арам і Аршак пішли по руслу вниз. На кожному кроці вони зупинялися, нагинались, оглядаючи кожну гіллячку. Ось із-під каменя виглянув край книжки. Підняли, розгорнули. Чия? Невідомо, неможливо взнати, коли вся книжка в грязюці, текст розплився. Вони перегорнули її, знайшли кілька чистих сторінок. Книжка була російська. Можна було розібрати уривок з якогось вірша Джамбула:

— Що за книжка, Аршак?

— Стривай… Пригадую, це наш Гагік учив напам’ять. Підручник для восьмого класу. Ех, Гагік-джан, де ти?.. — заголосив нещасний батько. Йому виразно пригадалось завжди веселе обличчя сина, чорні очі з іскринками сміху, жарти… Як може забрати земля такого хлопця?..

— Ходімо далі, Аршак, подивимось. Може, ще щось, знайдемо.

Слідом за обома батьками прийшли школярі, сусіди, друзі загиблих. Вони теж пішли понад потоком до самісінької річки Аракс і теж знайшли кілька книжок та зошитів. Потім усі зібралися, сіли й зробили висновок, що хлопці, проходячи дорогою, зненацька потрапили в потік, він захопив їх і помчав до річки Аракс.

— Але куди ж вони йшли цим шляхом? — дивувався Аршак. — Адже вони писали нам інше. Який же тут Далекий Схід?

Єреванський шлях проходив недалеко від залізничної станції. Можливо, замість того, щоб сісти на полустанку, поблизу ферми, вони вирішили піти на станцію і тут потрапили в пащу потоку…

Незрозумілим було тільки одне: чому юні натуралісти не втекли від потоку? Адже вода завжди мчить з гуркотом, з шумом. Не могли ж вони цього не чути!

— Хто знає, може вони стомилися й сіли на траву відпочити… — сказав комірник Паруйр. — Поїли, а потім лягли подрімати, заснули… Що сонний, що мертвий — однаково. І говорити нічого, так воно й було…

Хай Паруйр був напідпитку, однак висловлена ним думка багатьом здалася правдоподібною. Але як же потрапила на роги козлу шапка Ашота?..

Сум охопив усе село в ці дні. Були відкладені всі свята, весілля. У льохах стояли повні караси вина, але веселитися не було бажаючих…

Про те, як міцніє в нещасті серце людини

Коли ветхі двері упали і в печеру ввалився п’яний ведмідь, мандрівників охопила паніка. Саркіс дико закричав і кинувся в найдальший куток. Шушик тривожно вигукнула й завмерла на місці.

— Вогню! Вогню!.. — заволав Ашот.

Асо кинув сокиру, яку тримав у руках, і, схопивши палаючі головешки, пошпурив ними у ведмедя.

Ведмідь заревів, вискочив з печери і, присівши недалеко в кущах, почав облизувати обсмалену лапу. Він незадоволено бурчав, обурюючись, певно, з того, що недавно гостинна печера зустріла його так недружелюбно.

Ашот, Асо і Гагік, озброївшись палаючими головешками, стали біля входу і дивились на ведмедя. Їм здавалося, що тепер звір не такий страшний, як тоді, коли п’яний звалився на них з гори. І Гагік, що однією ногою стояв ще в печері, раптом показав ведмедеві язика й пожартував

— Що? Шашличку захотів?

Ведмідь не зводив очей з печери, звідки пахло смаженим м’ясом. Гагік розмахнувся і шпурнув головешку в звіра.

Головешка впала в сніг. Шипіння й дим від неї так налякали клишоногого, що той кинувся тікати.

— Е, та він боягуз! І ви. Його злякалися? — вигукнув Гагік.

Хлопець так зрадів своєму відкриттю, що в нього виникло нестримне бажання сміятися й жартувати. Це був переломний момент у житті Гагіка, момент, коли дитяча боязливість починає поступатися сміливості, яка зароджується в грудях юнака, і він з радістю відчував це.

— Стривайте, я зараз спалю йому кожуха, — ставав дедалі хоробрішим хлопець і, схопивши смолисту соснову гілляку, що яскраво палахкотіла, метнувся слідом за ведмедем. — Я сам з ним упораюсь!.. Чого ви йдете за мною? — крикнув він, хоч хлопці стояли нерухомо.

Але Ашот і Асо зрозуміли свого відважного товариша (не відразу ж людина стає сміливою?) і побігли йому навздогін, схопивши головешки. А ведмідь, ламаючи кущі, тікав… Він був так наляканий, що, поспішаючи, не встиг перескочити через якусь кам’яну перепону, спіткнувся і сторч головою полетів униз.

Захекані й стомлені, повернулися хлопці в печеру. Всі здивовано поглядали на Гагіка, наче вперше бачили його. Худе обличчя хлопця розчервонілось, очі світилися, як вуглинки.

— Лаври готові, моя рідна? — звернувся він до Шушик, яка боязко стежила з порога за цим мужнім єдиноборством.

— Готові, зараз принесу…

Дівчина принесла з глибини печери гілку вічнозеленої хвої, зігнула її, з’єднала кінці і урочисто поклала на голову Гагіка, а на груди прикріпила сміючись сухий, жовтий, мов золотий, листок.

— Це тобі орден «Переможця ведмедів»…

— Ну, не час для жартів! — сказав Ашот. — Треба розкласти вогнища біля входу в печеру і нижче, біля сходів, а то звір відчув запах м’яса й тепер не відчепиться.

Хлопці негайно взялися до роботи. Незабаром біля печери, на сходах і навіть на «барикадах» диміли багаття. Дивлячись на них, Ашот знову дав волю своїм мріям. «Це наша фортеця, — думав він. — Ось із веж піднімаються язики полум’я, пильні сторожі стоять на її стінах..»

Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..

У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:

— Ми тут, тут!..

Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.

Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.

Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…

Неспокійно минула ніч. Саркіс іноді кричав у сні і тривожно схоплювався. Шушик, стулюючи очі, весь час бачила якісь мерехтливі вогні, а Ашот і крізь сон кликав: «Хто ти, хто? Ми тут, тут!..»

Про сварку між тими, хто уникає не тільки сварок, а й зустрічей

Жадібний барс, ще не перетравивши вчорашньої пайки козлиного м’яса, зібрався поснідати.

Сонце вже позолотило снігові вершини Арарату, коли він вийшов із свого тимчасового лігва.