— Ех, коли б цей клапоть був ширший, а сніг на ньому глибший!

Але ніхто не вдумувався в зміст його слів. Усі вважали, що їхній товариш загинув, і ніякий клапоть землі не міг заспокоїти юні серця.

Діставшись до місця, звідки зірвався Саркіс, Ашот скинув ремінь, обмотав собі груди і, подаючи кінець Асо, сказав:

— Тримай міцніше. А ти, Гагік, держи Асо.

Відчувши, що кінець пояса в надійних руках, Ашот ліг на землю біля самого краю і, звісившись над проваллям, подивився вниз.

— Він там! — одсунувшись назад, крикнув Ашот. — Над кущем видно полу куртки… Тримайте мене за ноги, я ще раз добре подивлюся.

— Живий?..

— Не ворушиться?..

— Снігу там багато?..

— Не знаю:.. Зараз перевірю. Міцніше тримайте мене за ноги… Ні, не так… Ви й тримати не вмієте! Обв’яжіть поясом кожну ногу. Так… Тепер обкрутіть, загніть кінці — один за цей камінь, другий за той; так і тримайте… Ну, я пішов… — І Ашот мало не всім тілом звісився у прірву.

Шушик перелякано дивилась, як Ашот міцно схопився обома руками за клиноподібний виступ скелі, створивши собі таким чином надійну опору. Пробувши кілька хвилин у такому стані, він крикнув:

— Тягніть назад! його швидко витягли й поставили на ноги. Очі в хлопця налилися кров’ю, на шиї і на лобі надулись вени.

— Сніг, який ми з вами поскидали, затримався на виступі над ялинкою, — сказав він, важко дихаючи. — Саркіс провалився в нього. Може, й живий. Саркіс, Саркіс!.. — повернувшись обличчям до провалля, крикнув він.

Бойнах весь час неспокійно гавкав і теж тривожно поглядав униз. Собака добре розумів, що трапилось. І по запаху відчував, де знаходиться хлопець.

— Ану, замовкни! — розсердився на нього Ашот. — Дай послухати!

Але Бойнах невгавав, і Асо змушений був затягнути йому морду поясом.

— Е-гей, де ти, куро[14], обізвися!.. — закричав він по-курдськи, нахиляючись над проваллям.

Ніякої відповіді.

Знесилені хлопці мовчки посідали на холодному камінні. Над проваллям літали орли, зловісно кричали шуліки. «Карр, карр, карр!» — пронеслись над їхніми головами дві чорні ворони. Почувши голоси птахів, діти здригнулися. Вони боязко поглядали одне на одного і боялися запитати, чого так враз пожвавішали хижі птахи. Кожен знав, що означає їх поява…

Прилетіли два великі ягнятники, сіли недалеко від ялинки і злими очима поглядали знизу вгору на хлопців.

Асо відігнав їх камінням, але прилетіли інші, закружляли над скелями.

Один ягнятник, найсміливіший чи просто очманілий від голоду, сів прямо біля ялинки і, очевидно, вчепився кігтями в Саркіса або вдарив його дзьобом, бо знизу долинув стогін, а за ним і кволий жалібний голос:

— Ой, ой!..

Мабуть, орел вивів хлопця із забуття.

Усі підхопилися і почали кидати у птахів камінням.

— Саркіс! Не бійся, Саркіс! — кричали вони.

— Ми тут!

— Тримайся міцніше, тримайся!

Шушик знову заплакала, але цього разу вже івід радості.

— Живий він, живий, Ашот, правда?.. — питала вона схлипуючи.

— Замовчи, дай подумати, що робити, — пробурчав Ашот. — Як його звідти витягти?

Хлопець задумався, і його серйозність передалася товаришам, які від щастя забули про головне.

А й справді: якщо Саркіс залишиться хоч на одну ніч там, у снігу, він загине.

— Єсть! Не втрачайте надії, тримайте мене за ноги, — розпорядився Ашот.

З його голосу й вигляду товариші зрозуміли, що і в найтяжчу хвилину людина повинна не сидіти склавши руки, а діяти, і діяти впевнено.

Ашот звісився над проваллям і крикнув:

— Постарайся сісти, Саркіс, не бійся!..

— Умираю, умираю… — ледве чутно простогнав Саркіс знизу, ніби з бездонної криниці.

— Чуєш?.. Джан!.. Коли каже вмираю, значить, живий, — зрадів Гагік.

— Не бійся, Саркіс! — закричав Ашот. — Вилазь із снігу!.. Сюди, сюди… В цей бік… Ближче до скелі… Ой, чого ж ти до ялинки лізеш? За ялинкою провалля!..

З вигуків Ашота хлопці добре уявили собі, що відбувається внизу.

— Сюди, сюди! Там під стіною має бути сухе місце!.. Там повинен бути карниз… Є? Ну, залазь під нього, на сухе місце. Ей, ви, тягніть мене, голова лопається…

Коли Ашота витягли нагору, на нього не можна було дивитись без жалю: обличчя хлопця було схоже на варений буряк. Трохи віддихавшись, він знову крикнув униз:

— Ну як, знайшов сухе місце?..

— Є… Вмираю… нога, плече…

— Нога й плече — це дурниці, була б голова ціла. Сухе місце велике? Помістишся?

— Западина в стіні… Удвох можна поміститися. Ой, умираю!..

— Не помреш! — заспокоював його Ашот. — На візьми оцю палицю. Якщо орли прилетять, притулися до стіни й відбивайся. — Він нахилився вниз і кинув палицю Асо.

— Що робити?.. Замерзне…

— Що робити? А що робив би Камо? Складемо руки й сядемо? Ех, ви… Гагік, Асо, ідіть знову по ягоди, а ми з Шушик підемо по вогонь і паливо.

Через півгодини Гагік і Асо знайшли кущі шипшини і зривали ягоди, а Ашот кидав з стежки вниз хмиз і кричав Саркісу:

— Гей, хлопче, ти язик проковтнув, чи що?.. Обізвись! Куди хмиз кидати? Звідси не видно.

— Ліворуч, ліворуч кидай… ох!.. — почулося знизу.

— У сніг падає чи в провалля?

— У сніг… Ой, умру… нані-джан! — мимрив Саркіс, остаточно отямившись. Побачивши позад себе провалля, він тільки тепер зрозумів, яким безнадійним було його становище, і почав плакати і просити: — Дорогі ви мої, врятуйте мене!

— Не плач, не нявчи! — розсердився Ашот. — Перестань скиглити, а то кинемо тебе й підемо — будеш поживою для орлів!..

Шушик глянула на нього докірливо:

— Який ти злий, Ашот!

— Я не злий. Я хочу його підбадьорити… Бач, замовк… Саркіс, витягни гілля в западину і розпали вогнище. На лови вогонь, кидаю… — І Ашот кинув йому кілька головешок. — Хапай скоріше. З’єднай їх кінцями і дми, щоб не погасли.

На кілька хвилин запанувала мовчанка.

— Ей, Саркіс, що ти там робиш? — знову крикнув Ашот.

Замість відповіді знизу заструмував дим.

— Роздуває! — засміявся Ашот. — Бачила, як моя загроза допомогла? — звернувся він до Шушик.

— Спосіб хороший, що й казати, — незадоволено обізвалась дівчина.

З того часу, як Саркіс впав у провалля, вона відчула до нього симпатію.

Але Ашот тоном старшого почав вичитувати:

— У тяжкому становищі завжди треба бути суворим, а іноді навіть жорстоким. Найкращий полководець у хвилини бою буває суворий. Виростеш — зрозумієш… А он і хлопці… Вони йдуть радісні, певно, знайшли ягоди… Як ти думаєш, Шушик, скільки горобців треба дати Саркісові?

— Усі! — різко відповіла дівчинка.

Ашот засміявся:

— Я знав, що ти так скажеш. Ну, піди й принеси, кинеш йому сирими — хай сам підсмажить.

— То можна всі? — вигукнула Шушик і, зрозумівши по виразу обличчя Ашота, що він згоден, так зраділа, що ладна була розцілувати хлопця, якби не соромилась.

Незабаром Шушик принесла в пелені кілька горобців.

— Оце все, що лишилося, — розчаровано сказала вона.

— Чому? Повинно бути більше… — І, підійшовши до краю стежки, Ашот крикнув: — Одержуй свою порцію, Саркіс!..

Сонце вже зайшло, коли повернулись Гагік і Асо. Їхні шапки були повні ягід.

— Висипати йому все? — простодушно запитав Асо.

Гагік затримав його руку.

— Господарством завідую я, — нагадав він. — Лови, Саркіс, збирай!.. Ну, як, кістки твої цілі? От і добре, а то в усій Барсовій ущелині жодного костоправа не знайдеш…

На дні провалля згустився і почав повільно підніматись до вершин туман. Ще трохи, й сутінки огорнули скелі, заповнивши всі заглибини, згладили зморшкувате обличчя ущелини.

Хлопці лишались на стежці до пізньої ночі. Вони ще трохи попрацювали, але більше розмовляли з Саркісом — підбадьорювали його, скидали ягоди та паливо.

Вночі сильно похолодало, всі померзли, але ніхто не виявив бажання повернутися в печеру. Тривога за долю товариша, здавалось, прикувала їх до цієї стежки, до урвища над проваллям, з якого піднімалася цівка диму. Відблиски од вогнища Саркіса часом освітлювали навколишні скелі.