— Чому? — спитав татко.

«Чому?» — спитала Дарка очима.

— На селі, такому, як воно тепер, все у кліщах бояр. І нічого не придумаєш. Я гадаю десь у місті влаштуватися… Місто — це щось інше. Це говорить вам Локуіца. Всі зміни йдуть від міста, і я гадаю, що і сюди прийдуть вони з міста. Вай… вай… домнуле… фу… фу… думати треба, Николаю. Думати і щось робити. Га?

Татко не притакнув. Можливо, йому здавалося, що його товариш все ж таки у кращому становищі від нього.

— Так, Николаю, треба починати щось робити, — поклав на стіл стиснутий кулак Локуіца. Локуіца навіть не вдарив цим кулаком по столу, але вистачило Дарці глянути на одні губи свого вчителя, щоб зрозуміти, що та спокійна людина, яку в них вдома називали жартома «ходячою ласкавістю», рішилася на щось немале у своєму житті.

«Треба починати щось робити». Дарка відчула, що за цими словами понад усякий сумнів піде услід і діло. Вона не могла знати, що то за дія буде, але здавалось їй, що коли б тепер пана Локуіцу навіть закували, заткнули йому рот і вкинули в тюрму, то його задум все одно перетворився б у дію.

Дарка глянула на татка. З похиленою головою дивився він перед собою, а з виразу його очей можна було міркувати, що він нічого не бачить.

Може, вона помиляється, але щось їй каже, що татко нездатний вже на таку рішучість, як пан Локуіца. Можливо, що він належить до тих людей, які здатні горіти тільки в юності. Дарка зробила крок і поклала таткові руку на плече, наче беручи його під захист. Їй хотілося якимсь чином дати знати своєму вчителеві, що вона — дочка свого батька і зуміє виручити його навіть у найтяжчу годину.

У Підгірських теж бідкання, тільки з іншого приводу. Тут бідкається в першу чергу добродзійка, Орисьчина мама, висока, з страшенно великими очима і золотими обручами у вухах, жінка в чорному як влітку, так і взимку. Через ту прокляту історію з буряками зменшилися треби тоді, коли видатки у Підгірських зросли. Весілля, придане Софійки поглинули багато грошей. Треба тепер посилати Орисьці, треба посилати, між нами кажучи, і Софії, чоловік якої не одержав і невідомо коли одержить платню. А звідкіль брати, коли люди наче змовилися, стали лише половину за треби давати. А спробуєш поторгуватися, то тобі таку зараз мораль вичитає, що в п'ятках тобі застигне!

Локуіца їх обманув, а ти, панотче, терпи від цього!

В одних Данилюків, здавалося, не відбулося жодних змін. Данків тато визнав тільки один принцип: «Амт іст амт, унд ді регірунг вайст, вас зі тут»[35].

Так схарактеризував Данкового батька татко. Дарка запитала себе: чи Данко у зрілому віці буде такий самий?

«О ні! В Данка багата, сонячна, вразлива на тони душа. Яких вершин, — якось по-материнському мріє вона, — досяг би він, коли б оточувала його інша дійсність, ніж ця, що ми в ній бродимо всі!..»

Незважаючи на те, що між Даркою і мамою після нещастя з двійками з'явився новий відтінок любові, дуже схожий на почуття приязні між подружками, незважаючи на те, що татко (забувши, мабуть, директорове зауваження нам'яти чуба дочці) одверто визнав Дарку за жертву сваволі Мігалаке, цим разом перебування вдома було тяжким для Дарки.

Якось, пораючись з нудьги у шафі з білизною, натрапила Дарка на коробочку з бантами. Відкрила її і аж сама замилувалася: лежали тут сувійками сині, рожеві, червоні, темно-сині, білі, золотисті. Дарці спало на думку два з них подарувати своїй колишній подружці — Санді Івана Василевого. Правда, тепер вони могли б зачекати на Славочку, але Дарці хотілося зробити Санді приємність, щоб з легшим серцем виїхати з Веренчанки. Хай би забрала з собою бодай один ясний спогад з Веренчанки туди, на станцію.

Дарка вибрала два найбільш яскравих за кольорами банти: яскраво-рожевий і яскраво-синій.

Санда була тільки роком старша за Дарку, але два роки вже дівувала, а тепер, після різдва, чекала на старостів. Старостів сподівалася Санда аж; з двох сторін, і це найбільше дивувало Дарку.

— А за кого б ти хотіла піти?

— А хто скоріше старостів пошле…

— А все ж таки… котрий тобі миліший?..

— Жодний…

— А все ж таки?

— Той, що мені милий, той мене не візьме.

— Чому?

— Тому, що візьме багачку.

Дарка соромилася подарувати Санді банти при всіх у хаті. Вона поманила її в сінці, де ховалися кури перед морозом, і вийняла з кишені пальта загорнений у папір подарунок.

— Це тобі, Сандо…

Санда непевно простягла руку, наче вагаючись, чи не забрати її назад.

— А ти? Тобі вже не треба?

Дарка пояснила, що в її віці у місті не носять вже таких кольорових бантів.

Санда потримала хвилину подарунок на деякій віддалі від себе, потім неквапно сховала його. Ефект був зовсім не той, що його сподівалася Дарка.

— Бувай здорова, Сандо!

— Зачекай… Я хотіла тебе спитати… твоя мама не могли б нам трохи бульби відпустити… Я навесні відробила б у городі… Ану-ко поговори з мамою… а?

— Добре, — відповіла Дарка, зовсім збита цим проханням.

Те, що мало зробити приємним перебування у Веренчанці, зробило його у Дарчиних спогадах зовсім нестерпним. Гнітюче враження від зустрічі з Сандою прилипло до Дарчиної пам'яті й заважало їй при кожній згадці про рідне село.

І хоч тато попередив директора, що, можливо, Дарка побуде ще якийсь тиждень довше дома, вона настояла на тому, щоб від'їхати з дому вчасно.

Коли сіла у вагон, відчула полегкість від того, що покидає Веренчанку.

Пані провадить гостю (немов Дарка тут перший раз!) до її кімнати.

— Тут щось наче змінилося за той час, як мене не було. Якось так дивно…

— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте пальто і ходіть до кухні чаю напитися!

— Дякую… Я дуже дякую… Я зараз… тепер ще першої нема… я побіжу ще до гімназії.

— Чекайте, сідайте… Лідка прийде з школи і розповість вам, що у школі чувати.

— Ні, таки я сама піду. Лідка не скаже мені того, що я хочу знати…

Ніяково і соромно в буденний день іти без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. В коридорах безлюдно і такий діловий спокій, що Дарка не зважується кашлянути голосніше. Тільки краплини з кранів капають одноманітно. Дарка навшпиньках дістається під свій п'ятий клас. Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто б інший розповідав про якусь пригоду латинською мовою! На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще, чого доброго, дістане на привітання клямкою по носі!

Перша вилітає з класу Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають Дарку з рук.

— Дітки, вона погарнішала! Слово честі, що погарнішала! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.

Стефа проводить своїми легкими пальцями по Дарчиному обличчю:

— Вже підсніжники цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?

Дарка бере ці пальці в руки, стискає їх з таким теплим почуттям, що говорить більше, ніж поцілунок.

— Добре, Стефко!

Дарчині очі шукають Наталку Оріховську. Ця стоїть на своєму місці під пічкою і ледве відповідає усмішкою на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:

— Що чувати між нашими?

Оріховська ліниво знизує лівим плечем:

— Особливого нічого… Брат мій приїхав… Прийди до нас сьогодні ввечері на чайок… Десь коло сьомої. Можеш?

Якщо це запросини, а не формальність, то це дуже сухі запросини. Але, боже ти мій, чого можна чекати іншого від Оріховської?

— Що там Підгірська пише? Ще не вийшла заміж за якого-небудь офіцера? — питається хтось глумливо.

Лідка бере Дарку під руку (іноді добре побути далі від інших!), начебто Дарка належала тільки їй, і так, східець за східцем, вони сходять униз.

Лідка вмерла б, якби не молола язиком: