— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що дома казали на те все? Як мамця сприйняла твої двійки? Правда, що не вбила, ані повісила тебе за них… Ой ти, боягузова донька! Ну, говори… Таж ми стільки не бачилися!

— Лідко, май совість! Не все зразу!

Дарка розглядає хлопців, наскільки це дозволяє їй пристойність. Але Данка не помічає. Або ще не вийшов з класу, або уже зник.

— Вдома… ти ж знаєш, як дома… Певно, що кожні батьки хочуть, щоб їхні діти вчилися добре… Татко в цих справах більше розуміє, як мама… Але що я буду тільки про себе говорити.

Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б про деякі справи промовчати.

Вона рада, що знову має слово:

— В нас була математична задача, і, знаєш, всі, крім Шнайдер і Оріховської, написали її на «незадовільно».

Ага, Мігалаке питався, чи домнішора Попович знає, що має йому здати поезії Емінеску?

«Все ж таки Емінеску, а не Тудоряну. Емінеску можна. Емінеску — поет. Справжній великий поет».

— Так? Як треба, то треба. Я читала Емінеску у німецькому перекладі. Дуже мені сподобався. Особливо один вірш про пізнє літо…

— А ти хіба так добре володієш німецькою мовою?

Дарка робить багатозначну гримасу губами:

— Абощо?

— А я б не сказала про тебе таке… Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі іде підготовка до сербаре унірій[36]. В цьому році будемо перший раз святкувати. Не знаю, щось говорять, ніби Стефанович з восьмого візьме соло, хоч всі за Ілюківною…

— Що це за возз'єднання? Що це таке?

— Як? Ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято возз'єднання Буковини з Румунією? У вас на селі не святкували хіба цього свята? Правда, наша гімназія вперше в цьому році так урочисто, з великим концертом береться до цього свята… Дарко, ти не рада, що буде вечірка в гімназії?

— Що? Чи я рада?

— Ага, ще щось, — пригадує собі Лідка новину, яка стосується безпосередньо Дарки. — Орест розпитував про тебе. Так, прошу! Якось перестрів мене, як я йшла з школи, і запитав, де ділася панна Дарка, що її ніде не видно. Не паленій! Не паленій, Дарко!

Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила аж таке сильне враження на Дарку.

— Дарко, ти знаєш, з ким я познайомилася? Вгадай! Ану, вгадай!

На превелику Лідчину радість, Дарка вгадує за першим разом. Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інше, проте до першого обіду на станції Дарка сідає без апетиту. Пані ображена (боже, навіть цим ображатися!):

— Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не до смаку вам наш простий харч…

— Ой, що ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва, борщик з часничком! Але я справді не можу сьогодні нічого їсти…

Стільки вражень… стільки вражень!

— Ну… ні… якось-то буде, — вже сміється вибачливо пані.

Дарка так і не знала, чи дійсно це чайок, чи знову тільки ширма для зібрання.

Знала, що з приїздом брата Оріховської пов'язувалися в їх гуртку якісь надії, будувалися якісь плани, одним словом: чекали. Незнайомий, а такий всім їм близький брат Оріховської був чи, точніше, мав стати віхою на шляху діяльності їх самоосвітнього гуртка.

Тому що Наталка не дала детальніших пояснень, Дарка вирішила прийти на вечір не у формі, а одягнутися у святкову сукенку. Ясно-попеляста шерстяна сукенка з темно-коричневою шовковою оправою довкола шиї і рукавів дуже добре підходила до такого візиту.

І добре зробила.

Як тільки увійшла Дарка у сіни квартири Оріховських і почула запах коріння, що йшов від щойно витягнутого з печі тіста, відразу зрозуміла, що поступила так, як треба.

Назустріч Дарці в сіни вибігла Наталка. Мала запечене волосся, яке не можна сказати щоб дуже прикрашувало її. Незвикле до такої гімнастики волосся стирчало покрученими дротиками і надавало серйозній Наталці Оріховській несерйозного вигляду. Від Наталки пахло духами, які нагадували запах полуниць.

У вітальні з темно-червоними низькими стільцями, з темними (чи то від часу, чи просто така манера) картинами на стінах, з темно-багряними важкими портьєрами на дверях сиділи запрошені. Дарка з-поміж усіх найперше помітила Стефу. У легкій, фіолетового кольору сукенці з стильним, а-ля Марія Стюарт, коміром і відповідною до фасону сукенки зачіскою, що відкривала чоло і потилицю, з важким янтарем на грудях, Стефа виглядала, як мрія.

Наталка взяла Дарку під руку й повела до високого, дуже подібного до неї, тільки кремезного, з здоровим засмаглим обличчям чоловіка:

— Познайомтесь! Це мій брат Роман, а це, Ромку, та Дарка Попович, про яку я тобі розповідала.

«Що розповідала? Чому саме про мене розповідала?»

Роман Оріховський щиро, по-чоловічому потис Дарці руку. Дарка не дивилася на нього, але відчувала на собі його проникливий погляд. Лише сівши на призначений для неї стілець (такі смішні, покручені, наче справді рахітні ніжки!), Дарка глянула сміливіше на того брата Оріховської.

Мав сильно виступаючі вилиці й повні, темно-вишневі губи. Не був гарний, але його фізична сила, здоров'я і той впевнений вираз обличчя робили його дуже милим.

«Такого можна любити», — подумала мимохіть Дарка.

Був це звичайний чайок, хоч запрошені на нього були всі члени їхнього самоосвітнього гуртка. Можливо, було б навіть зовсім приємно Дарці на ньому, коли б вона весь час не чекала на щось інше або коли б між запрошеними гостями був, наприклад, Данко.

А так…

Насамперед пили чай (як чайок, то й чайок). Роман Оріховський підсував дівчатам піднос з солодким. Дівчата брали по тістечку, намагаючись узяти найменше, надкушували його несміливо, немов мишка гризнула, і клали поштиво на тарілочку біля склянки з чаєм. Потім завели патефон. Хлопці взялися курити. Курили понад потребу, демонстративно, і це було очевидно. Орест розказував анекдоти, більшість яких знала Дарка з старих календарів. Проте всі сміялися, а найбільше він сам. Бавилися теж у флірт, але, тому що серед присутніх хлопців не було нікого, хто цікавив би Дарку, вона без великого хвилювання читала призначені їй номери і з такою самою апатією посилала їх далі, першому, хто попадався їй на очі.

Лише наприкінці вечірки, коли вже, власне кажучи, треба було збиратися додому, Наталка ні з сього ні з того спитала у брата:

— А яка твоя думка про те, що в цьому році накинули нашій школі сербаре унірій?

В кімнаті стало тихо, хоч мак сій. Дарці здалося дивним, що Наталка раніше не погодила цього питання з братом. Досі було так практиковано, що у всяких сумнівних питаннях Наталка радилася з братом, а потім уже говорила їм, про його думку…

Кільканадцять очей вп'ялося в лице Оріховського.

— Моя думка така, що страйки вам не вдаються, як це показала практика з тим концертом на честь міністра. Забагато у вас, мої милі, штрейкбрехерів. Що ж до цього факту то доведеться вам послухати наказу дирекції і відсвяткувати свято возз'єднання.

Це було сказано з такою іронією, що хлопці і дівчата переглянулися поміж собою. Циганюк зняв пенсне з носа і знову почепив його.

Дехто з тих, що хвилину тому поспішали додому, тепер стояли, як прибиті до підлоги. Цікаве було те, що Оріховський явно глузував з них усіх.

Чому Орест не встане і не розвіє цю ганебну тінь, що її кидає Оріховський на обидві гімназії?

Чи Дарці здавалося лише, чи справді Орест перекинувся в ту хвилину поглядом з Наталкою? «Що ж це — умовний знак? Змова?»

Коли Орест мовчить, тоді повинен відповідати Гиньо Іванчук, перший, якщо можна висловитися, його заступник і соратник.

Гиньо підводиться нерішуче, наче чекає на те, що схопиться Орест і випередить його. Та ні, доведеться все ж йому приймати бій. Орест задрімав чи що. з ним?

— Ви добре знаєте, що ми (на цьому «ми» робить особливий наголос) стоїмо на інших позиціях…

— Так? — звів брови Оріховський, і від цього чоло в нього зморщилося, як у старика. — Цікаво-о! А яка ж тоді ваша програма?

вернуться

36

Свята возз'єднання (рум.).