У відповідь Данко настояв, щоб Дарка одягла піджак. Всуваючи руки у рукави піджака, Дарці здалося, що це не рукави, а його руки оповили її. Данко теж у цей момент мусив щось подумати, бо подивився на Дарку так, що вона аж очі опустила, збентежена.

Пізніше, коли поверталися до села, Данко начебто між іншим сказав:

— А ти знаєш, Дарцю, що на Сході, забув, де саме, є вірування, що з одежею, знятою з тіла, передається й частина душі людини. Розумієш, що сталося? Ти взяла сьогодні частину моєї душі, а я зараз візьму твоєї… Що ти на це маєш сказати, Дарцю?

«Я хотіла б, щоб це було не вірування, а правда, щоб з сьогоднішнього дня ти дійсно дав мені частину своєї душі і взяв усю мою».

Ориська своєю лисячою мордочкою теж пронюхала, що Данко став тепліше ставитися до Дарки. Вона почала тепер мучити Дарку, щоб та призналася їй у всьому: чи пише їй Данко любовні записки? Чи приносить квіти? Чи грає серенади в Дарки під вікном, коли всі полягають спати?

Дарка з гідністю заперечила все. Невже ж вона, Ориська, вважає Данка таким обмеженим? Нащо йому писати до Дарки, коли вони й так щодня бачаться? Для чого мав би приносити їй квіти, коли в неї попід вікнами цілі потоки того добра? Для чого мав би вночі, як злодій, скрадатися зі скрипкою під її вікно, коли він може їй заграти і вдень?

— Якщо це так, то значить: ти для нього ніщо, — оголосила вирок Ориська.

Дарку анітрохи на зачепила Орисьчина нетактовність. Вона просто не повірила цій лисиці. Мала багато підстав допускати протилежне. Як вона могла бути нічим для нього, коли вони обмінялися душами?

Ориська просто мстить Дарці за те, що їй не вдалося втягти Данка у свої сіті, от і все!

Татко все зволікав з поїздкою до Чернівців у справі Дарчиної станції. Аж одного дня це питання вирішилося на місці, у Веренчанці. Несподівано до мами в гості приїхала її приятелька ще з семінарії. Мама, як це звичайно буває поміж подругами, поділилася з панею Фрозею своїми клопотами, а та вирішила, що Дарці найкраще житиметься у її матері на Домнику. Старенька живе самотня у своєму будиночку, і Дарка почуватиме себе там, як у бога за пазухою. Правда, далеченько від Дарчиної школи, але зате повітря яке! Не дихай ним, а пий його, як молоко!

Мама здавна знала цю родину і була зовсім спокійна за Дарку. Доручила свою дитину добрим рукам.

Зрозуміло, мама тепер була вже рада, що Дарка настояла на своєму й відмовилася від станції в Дутків. Дійсно, немає нічого поганого, щоб пізніше не обернулося на добре.

Бабця, забувши, як вона виступала проти Дарки, тепер почала вихваляти Дарчину кмітливість. Як добре, що Дарка здогадалася забрати з собою на канікули й подушку від Дутків!

Данко, дізнавшись, що Дарка замість Дутків на Руській житиме на Домнику, теж дуже зрадів. На Домнику жив і він.

— Підожди, Дарцю, аж тепер ти будеш під моїм контролем. Не бійся, я щодня забігатиму до тебе перевіряти, як ти там готуєш уроки…

Зрозуміло, Данко жартував, але такі жарти благодатною росою падали на Дарчине серце. Тепер і Данко признався, що він теж недолюблював Лідки:

— Язиката, нетактовна і дурна, як чобіт. А потім я взагалі не люблю, коли хто без дозволу втручається в мої особисті справи.

І як воно нічого не можна наперед знати! Дарка на початку канікул не сподівалася від них нічого для себе хорошого, а тим часом оці несповна шістдесят днів стали суцільним пасмом барвистої радості. А якщо й траплялися тіні на цьому пасмі, то вони ще чіткіше підкреслили світлі плями.

Навіть Ляля, яка спершу трималася Ориськи (Ориська таки ловко напустила туману тими своїми розповідями про життя в Гіцах!), тепер рішуче перекочувала на Дарчин бік.

Софійка й Ориська останнім часом були виключно зайняті заготовленням на зиму запасів маринадів і варення.

Улянич для компанії мусив залишатися з ними вдома.

Празький і Костик теж стали рідше заглядати до клубу, бо, як говорили, не могли миритися з тим, що на них припадає по половині дівчини, так що, по суті, братія тепер складалася з чотирьох осіб: Лялі, Стефка, Дарки й Данка.

Ця четвірка не пускалася у далекі мандри, але Ляля й без того встигала знаходити для прогулянок цікаві місця.

Сьогодні вони вибралися із дзбаночками по ожину, якої, якщо вірити Лялі, було більше, ніж листя. Як і слід було передбачати, ожини виявилося зовсім мало (її визбирали зранку), зате Ляля відкрила мальовничі кущі шипшини з червоними коралами, продовгуватими, як мініатюрні вази. Ляля раптом згадала, що з шипшини виготовляють чудесне вино і мармелад, і тут же дала команду хлопцям, щоб не залишили на кущах жодної вазочки. Стефко слухняно взявся за діло, і, хоч кров стікала з його пальців, він не переривав роботи, а Данко зовсім одмовився від цієї колючої справи. Він сів на пагорбок й іронічно поглядав, як Стефко за кожним уколом висисає собі кров з пальця.

Нарешті Данкові набридло це видовище. Він узяв Дарку під руку й поволі, щоб не залишити далеко позаду тих двоє, крок за кроком подався з нею до села.

Коли підійшли до залізничної станції, почули, що у начальника хтось грає на роялі. Данко, прислухаючись, зупинився. У місті, де з стількох вікон чути гру рояля, Данко на це не звернув би уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця музика вражала. Дарку занепокоїла заслухана, непричетна до всього довколишнього поза Данка. Вона зміркувала, які небажані для неї спогади в пам'яті Данка може викликати цей рояль.

З чагарника вибігла Ляля, здалеку подаючи знаки, щоб ішли їй назустріч. Здається, Ляля з Стефком мали намір повернутися в село не з боку вокзалу, а стежкою понад ставом.

— Данку, Ляля хоче, щоб ми вертались…

Стрепенувся, наче вона збудила його зі сну. І тоді Дарка зрозуміла таку просту і водночас таку важливу для спокою її серця річ: Данко любить не Лучіку, а її музичність. Будь та дочка префекта так мало музикальна, як вона, Дарка, Данко й не глянув би в її бік!

Радість Дарки з цього приводу була така велика, що вона залишила Данка, побігла до Лялі, кинулась їй на шию і поцілувала за вушком.

— Що сталося, Дарко?

— Нічого… мені лише дуже легко на серці стало…

Та невдовзі сталося щось, що докорінно змінило хід товариського життя братії.

Через два дні після цієї мандрівки по ожину без всякого попередження чи хоч би натяку на нього з'явилася Ляля в клубі в товаристві незнайомого мужчини. Це — огрядний рожевий блондин з пухкими губами і трохи що не жіночими грудьми. Один з тих чоловіків, що малими хлопчиками бувають дуже вродливі саме тому, що нагадують дівчаток у зрілому віці, а пізніше з-за цього стають смішними.

Незнайомий, одягнений дещо не за тутешньою модою, короткозоро щурив очі.

— Знайомтесь, — заговорила Ляля по-німецькому, — приятель нашої родини — пан Альфред Шнайдер з Відня.

Шнайдер вайлувато вклонився і ще раз назвав своє прізвище.

Улянич досить нечемно як для хазяїна нахмурився. Він висловлював настрій всіх присутніх: на якого біса ввела Ляля між них цього рудого німчуру? І що ж тепер, перекладати йому кожне сказане слово, чи як?

Усі відразу відчули себе скованими присутністю чужої людини. Можна було розходитися по домівках, добрий настрій і так пси з'їли.

Втім, Уляничеві прийшла щаслива думка запитати Лялю, чи добродій розуміє по-українському.

— Анітелень! — відповіла Ляля, киваючи привітно головою в бік пана Альфреда.

— Так було зразу й говорити, — повеселішав Улянич.

А Костик, звертаючись до Альфреда, заговорив ввічливим тоном:

— Приїхала ти, рожева свиняко, на нашу землю, вчися по-нашому й розуміти… А ми поки що будемо себе вести так, начебто тебе й не було поміж нами. Згода? Я?

Альфред очима попросив Лялю перекласти йому слова Костика.

— Пан Костик говорить, що йому приємно вітати вас у наших краях. Він сподівається, що ви скоро навчитеся розуміти по-місцевому.

— Я… я… — притакнув Альфред.

Вклонившись злегка в його сторону, Костик запитав ще чемніше:

— А може, ти нам скажеш, німецька ковбаса, що ти загубила тут? Не знаєш, який чорт приніс тебе до нас і чого?