— Що пан каже? — запитав Альфред в Лялі, яка в цей час зосереджено думала над відповіддю, що своїм змістом виправдувала б загальний сміх серед братії. Враз Ляля проясніла. Впіймала ідею!

— Альфреде, пан Костик каже, що у війну тут гостювали німецькі офіцери. Коли їм місцеві люди розповідали анекдоти, то вони тричі сміялися з одного анекдота: перший раз, коли їм розповідали, другий, коли їм пояснювали, а третій, коли зрозуміли.

— Га-га! — засміявся Альфред, аж очі сховались у м'ясистих опуклостях обличчя. Вузенькі щілинки очей поміж білими повіками справді були схожі на свинячі.

— Смійся, смійся, свинське вухо, та не дуже… За чим ти приїхав до нас, матері твоїй ковінька, от що ми хотіли б від тебе знати!

Ляля так переклала ці слова:

— Пан говорить, що вам неодмінно сподобаються наші околиці і ви зможете робити з них цікаві зарисовки.

— Ти скажи їй, хай вона тобі не бреше.

— Я! Я! — погодився Альфред, не чекаючи перекладу.

Всі засміялися весело, а Костик так реготав, що аж головою товк об одвірок.

Улянич на знак незадоволення помацав свого дебелого носа. Відійшов убік і почав тарабанити пальцями по шибі.

— Що йому? — поцікавилася перша Ляля. — Що сталося, пане Улянич?

— А що мало статися? Нічого не сталося. Трохи неприємно за безкультурність нашої братії, і більше нічого. Вони сміються з вашого гостя, а ви хоч би й що! Треба нарешті, — звернувся до всіх, — і якусь честь мати. Чого ж ви насміхаєтеся з людини? Так обіграти можуть кожного з вас у будь-якій іноземній країні — приємно було б? Страшенно смішно, що німець не розуміє української мови! Просто вмерти зо сміху можна! І ви теж, Празький… — Улянич зробив кислу гримасу. — А мені завжди здавалося, що ви така культурна людина, хвалитеся, що так багато читаєте…

Запанувала неприємна мовчанка. Альфред дивився допитливими очима на Лялю, вимагаючи пояснення такої раптової зміни настрою. Ляля тріпотіла віями, наче метелик крильцями. Їй, видно, не приходила в голову жодна відповідна думка. Нарешті знайшла! Скаже йому правду, але так йому подасть її, що і його не образить, і себе вигородить.

— Пан Улянич лає їх за те, що вони так голосно сміються. Непристойно у вашому товаристві так вести себе, коли ви не розумієте української мови. Він каже, що у Відні вели б себе пристойніше в такому випадку.

— Нікс, нікс! — жваво заперечив Альфред, розкланюючись на всі боки, що мало означати: продовжуйте, продовжуйте, а я не маю нічого проти.

Поведінка Альфреда розв'язала язик Костикові:

— Що ти, мой чоловіче, став у позу попа і читаєш нам проповіді! Ми що? Ми тому проти нього, що він німець? Та хай буде собі й турок! Досадно, мой, що вліз між нас і попсував нам забаву. І дівчину нашу відбирає…

— Як це «відбирає»? — спитав крізь зуби Стефко, чекаючи від Лялі знаку заперечення. Вона й справді подала йому той знак очима.

— Та… не одружується з нею, але от ходить за нею, як теля за коровою. Ви, Лялю, відведіть того бичка в загорожу, замкніть його в хаті і повертайтеся до нас. А ти вже настрашився?

— Дай мені спокій, прошу! — буркнув Стефко.

Він цілий вечір був у поганому настрої. Важко було припускати, щоб він ревнував Альфреда до Лялі. Він, напевно, був лихий, що чужа людина, приблудна, можна сказати, краде в нього Лялин час і увагу. Стефко, напевно, сподівався, що Ляля при своїй кмітливості зманеврує так, щоб залишити німчуру на голову старим Данилюкам, а самій вирватися хоча б на годинку, але того не траплялося.

Шнайдер дійсно ходив за нею, як теля за коровою. Нарешті Ляля, незважаючи на Стефка, заявила всім по-німецькому, щоб і Шнайдер міг зрозуміти:

— Тепер, шановне товариство, прощайте, бо ми з паном Альфредом підемо зіграти з моїми батьками партію бриджа… У Відні є милий звичай — правда, пане Альфред? — після вечері грати в карти… Зрозуміло, в родинному колі.

Данко, який того вечора сам проводив Дарку до хати, не міг отямитися від обурення за поведінку своєї сестри:

— Я її не розумію. Для чого вона веде цю гру? Чому не скаже тому ідіотові Стефкові, що то зовсім не наш приятель родини, а її наречений? Це ж нечесно! Підло кінець кінцем!

Дарка жахнулася.

— Тим більше, — продовжував Данко, — що це вона одружує його на собі. Йому хотілося жіночки з капіталом, а тут наша Ляля запала йому в око, а через око потрапила аж у серце, здається. Тому він і вагався півтора року, не міг зважитись, як кажуть: «І сам не гам, і другому не дам». Аж Лялі спала ідея, — іронізував Данко, — пристрашити його Стефком, і, як бачиш, допомогло. Відразу приїхав, і тепер уже одружаться.

— Боже, а що з Стефком буде?

— А що мало б бути? Чому він не хотів мене слухати? Я ж попереджував його. Не прямо звичайно, але досить виразно… Я говорив йому, щоб дав собі спокій з моєю сестрою, бо з тієї муки хліба не буде. А він? Декламував мені вірші про кохання. От тепер і має те, що заслужив… «Мавр своє зробив, мавр може відійти». Хай ще подякує Лялі, що все ж таки намовила його записатися на богослов'я. Чого ти так зажурилася, моя маленька? Розчарування? Не думала так погано про мою сестру? Так?

Так! Ніколи не допускала, що та метеликоподібна, щебетлива Ляля була здатна на таке лицемір'я.

Ніколи не мала. Дарка великої симпатії до Стефка. З дитинства здавався їй надто спокійним, надто добре вихованим, млявим, як непосолена риба. Але тепер всіма своїми думками, всім своїм серцем була за Стефка.

Бідний, бідний Стеф! Пішов до хати внутрішньо безпечний, незадоволений лише тим, що шваб забирає час у Лялі, який належить лише йому, Стефкові, і гадки не має, що та «німецька ковбаса» забирає в нього з-під носа кохану дівчину.

В Дарки зародилася думка побігти попередити Стефка, але розум підказував інше. Що зміниться від цього? Нічого, абсолютно нічого. Тільки Стефко матиме менше на одну спокійну ніч.

Вранці, не встигла Дарка й поснідати, прибігла до неї Ориська. Прибігла захекана, спеціально для того, щоб похвалитися радісною новиною в їх родині: Ляля нарешті відмовилася (Ориська сказала «відчепилася») від Стефка!

— Ми всі такі раді, такі раді, що я не могла витримати і прибігла до тебе. Ти знаєш… така новина… весілля у Веренчанці! Мабуть, з його родини з Відня хтось приїде.

І ти… Ох, аж голова мені закрутилася!.. І ми з Софійкою вже заявили… хай Дмитро й татко звідки хочуть добувають гроші, а наші туалети мусять затьмарити навіть віденські моди… Гіци мусять покорити Відень… В нас удома такий рух, татко журиться, де б йому готівку дістати. Дмитро, як звичайно, проти. У мами з того всього голова розболілася. Софійка збирається в Чернівці, хоче модистку сюди привезти, бо ж немає часу до примірок їздити. А я взяла й втекла з хати…

— Чекай, чекай! — не може опам'ятатися Дарка від цієї зливи слів. — А що ж Стефко? Як же він переживає це все?

— Стефко? Подумаєш! Так і треба дурневі! Тепер матиме научку на майбутнє… Поки що козак «не їсть, не п'є, а тільки білі ручки ломить», але це пройде, рана загоїться до весілля.

— Ви гадаєте і його тягти на Лялине весілля?

— А як же інакше? — зіщулила злі котячі очі Ориська. — Софійка не хоче, щоб через його дурний роман витирали собі роти нашим прізвищем… Ніякого скандалу, ніяких підстав для пліток… Татко накаже йому бути на весіллі, і він буде… Ще й співатиме у церкві на хорах, як Ляля вінчатиметься. Побачиш!

У Данилюків теж, як чула Дарка, на стелю лізли з радості. Мама Данилюкова, за словами Данка, помолоділа відразу на десять років. Ляля після розмови з Стефком з півгодини ходила зажурена, а тепер уже знову тралялякає і вертиться по хаті, як дзига.

Біль Стефка на фоні спільної радості родини Підгірських і Данилюків не міг здаватися справді серйозним. Стефко був наче той комедійний герой, трагічним переживанням якого ніхто не співчуває.

Усі, батьки й діти, жили під враженням недалекого весілля, що призначено було на 23 серпня.

Отець Підгірський поїхав у Чернівці особисто попросити у митрополита дозволу повінчати молодих прискореним порядком, тобто проголосити дві останні оповіді в день вінчання. Підгірські не менш від Данилюків були зацікавлені в тому, щоб одруження Лялі з Шнайдером якомога швидше стало доконаним фактом.