— Отже, приватний сищик, друзяко! З великого гидкого міста? Дріб'язковий шантаж?

Капелюх його було зсунуто на потилицю. Каштанове брудне волосся на лобі потемнішало від поту. Веселі очі виблискували промінчиками. Горло моє наче переїхав коток. Я помацав його. Клятий індіанець. Пальці в нього мов із легованої сталі.

Смаглява жінка скінчила читати й згорнула нотатник. Літній невисокий чоловік із сивими вусами кивнув і став позаду здорованя, який розмовляв зі мною.

— З поліції? — спитав я, потираючи підборіддя.

— А ти як думав, друзяко?

Поліцейський гумор. Сивовусий косив на одне око і здавався підсліпуватим.

— Не з Лос-Анджелеса, — сказав я, дивлячись на нього. — Там з таким оком його б нізащо не тримали.

Здоровань подав мені гаманця. Я зазирнув усередину. Всі гроші були на місці. І всі візитні картки. Я здивувався. Нічого не зникло.

— Скажи нам що-небудь друзяко, — промовив здоровань. — Щось таке, щоб нам припало до душі.

— Поверніть мені пістолет.

Він трохи нахилився вперед і задумався. Це його зачепило за живе.

— Ти хочеш свого пістолета, хлопче? — Він глянув на сивовусого: — Він хоче свого пістолета.

І знову до мене:

— А навіщо він тобі, хлопче?

— Я хочу вбити індіанця.

— О, так ти хочеш убити індіанця, хлопче?

— Саме так.

Здоровань знову глянув на вусатого.

— Цей хлопець занадто настирний. Він хоче вбити індіанця.

— Чуєш ти, Хемінгуей, не повторюй всього, що я кажу.

— Я думаю, що хлопець збожеволів, — сказав здоровань. — Щойно назвав мене Хемінгуеєм. Як ти вважаєш, він з'їхав з глузду?

Сивовусий відкусив кінчик сигари і промовчав.

Високий вродливий чоловік біля вікна повільно обернувся і спокійно сказав:

— Я думаю, він просто психопат.

— Не можу зрозуміти, чому він назвав мене Хемінгуеєм. Мене звуть не Хемінгуей.

Чоловік похилого віку сказав:

— Я пістолета не бачив.

Вони подивилися на Амтора. Той відповів:

— Він у мене. Я дам його вам, містере Блейн.

Здоровань нахилився до мене і спитав:

— За що ти мене обізвав Хемінгуеєм?

— Тут присутні дами.

Здоровань знову випростався.

— Ну ти бачиш, — Він глянув на вусатого.

Вусатий кивнув, повернувся і вийшов з кімнати. Амтор вийшов слідом за ним.

Зависла тиша. Чорнява жінка похмуро дивилася на свій стіл.

Здоровань глянув на мою праву брову і здивовано похитав головою. Двері знову відчинилися, повернувся вусатий. Він звідкись узяв мого капелюха і подав мені. Зі своєї кишені вийняв мій пістолет і теж віддав. За його вагою я зрозумів, що пістолет розряджено. Я засунув його під пахву і підвівся.

Здоровань мовив:

— Ходімо звідси. Думаю, трохи свіжого повітря допоможе тобі отямитися.

— О'кей, Хемінгуей.

— Він торочить своє, — сказав здоровань сумно. — Називає мене Хемінгуеєм, незважаючи на присутність дам. Чи не здається тобі, що в нього в голові щось зсунулося?

— Поспішайте, — зауважив вусатий.

Здоровань узяв мене під руку, і ми рушили до ліфта. Двері ліфта розчинилися, і ми увійшли.

Ми з'їхали до самого низу, пройшли довгим вузьким коридором і вийшли чорним ходом. Надворі повітря було чисте, свіже, з моря пливли пасма туману. Я глибоко вдихнув. Здоровань усе ще тримав мене під руку. Біля будинку стояла машина — звичайний темний седан із приватними номерами.

Розчинивши передні дверцята, здоровань промовив вибачливим тоном:

— Це машина далеко не твого класу, друзяко. Але ковток повітря має підбадьорити тебе. Тобі це буде корисно. Ми не збираємося робити нічого такого, щоб тобі не сподобалося.

— А де індіанець?

Здоровань заперечно ледь-ледь похитав головою і підштовхнув мене в машину. Я опинився на передньому сидінні праворуч.

— О так, індіанець, — сказав він. — Ти збирався вбити його стрілою з лука. Так за їхнім законом. Він із нами в машині, позаду.

Я озирнувся: на задньому сидінні нікого не було.

— Три чорти, його тут немає! — здивувався здоровань. — Хтось, мабуть, його вкрав. Не можна нічого лишати в замкненій машині.

— Швидше! — наказав сивовусий, вмощуючись на задньому сидінні.

Хемінгуей обійшов довкола машини і кинув своє черево за кермо. Машина рушила.

Ми поїхали униз алеєю, оточеною кущами дикої герані. З моря дув холодний вітер. Зірки були десь високо-високо. Вони німували.

В кінці алеї повернули на бетонну і, не поспішаючи, поїхали далі.

— Чого ж ти без машини, друзяко?

— Амтор присилав свою по мене.

— З якого дива, друзяко?

— Певно, дуже хотів мене побачити.

— Він хлопець сумлінний. Усе ретельно перевіряє.

Хемінгуей сплюнув у віконце, зробив плавний поворот, і машина сама покотилася вниз схилом.

— Амтор казав, що ти телефонував йому, хотів закинути гачок. От він і вирішив, що слід подивитися, що ти за цяця. Тому і прислав свою машину.

— А може, ще зателефонував своїм знайомим поліцейським, аби мені не добиратися додому самому, — сказав я. — О'кей, Хемінгуей!

— Ну от, знову ти верзеш казна-що. До речі, у містера Амтора диктофон під столом і секретарка усе записує. Коли ми прийшли, вона зачитувала запис містеру Блейну, який тут із нами.

Я озирнувся і глянув на містера Блейна. Він миролюбно курив сигару, наче вдома, і не звертав на мене уваги.

— Бісова секретарка, — сказав я, — тільки папір переводить.

— Може б, ти нам краще розповів, навіщо ти хотів зустрітися з ним? — ввічливо запитав Хемінгуей.

— Ти маєш на оці те, що в мене ще лишилося від моєї фізії?

— Ну ми зовсім не такі хлопці, — відповів Хемінгуей з широким жестом.

— Ти знаєш Амтора досить добре, чи не так, Хемінгуей?

— Містер Блейн знає його. Що ж до мене, то я тільки виконую накази.

— Хто такий містер Блейн зрештою?

— Джентльмен на задньому сидінні.

— А хто він такий, окрім джентльменства на задньому сидінні?

— Боже, та містера Блейна знають усі.

— Ну годі, — сказав я, раптом відчувши сильну втому.

Відчутнішими стали мовчання, повороти, стрімка стрічка бетонки, глибшою темрява, виразнішим біль.

Здоровань мовив:

— Зараз, коли ми в чоловічому товаристві і серед нас немає жінок, у нас обмаль часу, щоб з'ясовувати, що ти там робив, але оцей твій Хемінгуей мене справді дратує.

— Затичка, — сказав я. — Стара, стара затичка.

— Хто цей Хемінгуей, зрештою?

— Це такий чоловік, який товче одне й те саме, поки не переконає тебе.

— Це може забрати чимало часу, — сказав здоровань. — Як для приватного сищика у тебе, звісно, незвичайне, оригінальне мислення. Ти ще з зубами?

— З кількома пломбами у них.

— Ну тобі справді пощастило, друже.

Чоловік на задньому сидінні мовив:

— Гаразд. Наступний поворот — праворуч.

— Слухаюсь.

Хемінгуей повернув седан на вузький розбитий путівець понад горою. Ми проїхали по ній близько милі. Сильно запахло шавлією.

— Тут.

Машина зупинилася. Він нахилився у мій бік і відчинив дверцята.

— Ну що ж, друзяко, приємно було познайомитися з тобою. Але краще більше не повертайся туди, де був. Виходь!

— Звідси йти пішки?

Чоловік на задньому сидінні сказав:

— Швидше!

— Так, звідси далі пішака, друзяко. Тебе це не влаштовує?

— Влаштовує. Адже буде час дещо обмізкувати. Хоча б те, що ви не з лос-анджелеської поліції. Але один із вас поліцейський, можливо, що й другий теж. Як на мене, то ви обидва з Бей-Сіті. От цікаво, чому ви опинилися не на своїй території?

— Чи не важко тобі, друзяко, буде довести це?

— На добраніч, Хемінгуей!

Він не відповів. Ніхто з них не відповів. Я почав вилазити з машини, нахилився вперед і відчув нудоту.

Чоловік на задньому сидінні несподівано зробив блискавичний рух, який я не так побачив, як відчув. Безодня темряви розверзлася переді мною, і я провалився в ту темну безодню.