Кімната була сповнена диму. Дим висів просто у повітрі, спускаючись тоненькими пасмами, і скидався на прозору тюль, прикрашену дрібними бусинками. І хоча два вікна на дальній стіні були відчинені, дим застиг нерухомо. Я ніколи раніше не бачив цієї кімнати. Вікна були загратовані.

Я немов очманів, в голові жодної думки. Таке відчуття, ніби проспав цілий рік. Але дим заважав мені. Я лежав на спині і думав про нього. Минуло чимало часу, поки зробив глибокий вдих, від чого відчув біль у легенях.

— Пожежа! — зарепетував я і раптом зайшовся сміхом. Не знаю, чого стало так весело, але я лежав на ліжку і реготав. Той сміх мені самому не подобався. То був сміх божевільного.

Невдовзі за стіною протупотіли кроки, в замкову щілину втиснувся ключ, двері відчинилися. Якийсь чоловік заскочив бочком і причинив їх. Права рука його потягнулася до стегна.

Це був невисокий кремезний чоловік у білому халаті. Чорні очі дивилися тупо. Під ними сірими мішками звисала шкіра.

Я повернув голову на твердій подушці і позіхнув.

Він стояв і зло дивився на мене. Права рука напоготові біля стегна. Обличчя аж позеленіло від люті, шкіра посіріла, плескатий ніс нагадував стулки мушлі.

— Знову закортіло в гамівну сорочку? — посміхнувся він.

— Я чудово себе почуваю, Джеку. Краще не може бути. Добре виспався. Мені навіть щось наснилося. Де це я?

— Там, де тобі й слід бути.

— Схоже, що це чудове місце, — сказав я. — Гарні люди. Прекрасна атмосфера. Думаю, що мені найкраще трохи поспати.

— Так, це буде найкраще, — відповів він невдоволено.

Він вийшов. Двері хряснули, клацнув замок. Кроки віддалилися.

З димом він нічого не зробив — димова завіса так само висіла серед кімнати. Дим не розсіювався, не плив, не рухався. Кімнатою гуляв вітерець, його я відчував на своєму обличчі, але на дим це не впливало. Він здавався сірим павутинням, сплетеним тисячами павуків. Я дивувався, як це їм вдалося всім разом так спрацюватися.

Байкова піжама така, як у муніципальній лікарні. З одежі — тільки найнеобхідніше, з цупкої, грубої тканини. Комірець натирав шию. Все ще боліло горло. Я став дещо згадувати. Помацав рукою свою шию. Жили боліли. Клятий індіанець. О'кей, Хемінгуей! Отже, ти хочеш бути детективом, заробляти великі гроші. Дев'ять простих уроків. Нам видадуть значка. За додаткових п'ятнадцять центів ми вишлемо тобі бандаж од грижі, коли ти надірвешся на роботі.

Дуже боліло горло, але пальці, якими я обмацував шию, вже не відчували нічого. Вони були, наче гроно бананів. Я подивився на них. Оце так пальці. Нічого собі. Наче надіслані по пошті. Вони могли б прибути зі значком та бандажем. І з дипломом.

Була ніч. За вікнами чорно. Скляна порцелянова куля звисала посередині стелі на мідних ланцюжках і випромінювала світло. Довкола мерехтіли оранжеві і блакитні квадратики. Я втупився у них очима. Я стомився від диму. Коли я на них дивився, вони починали відкриватися, мов маленькі ілюмінатори, і звідти визирали маленькі голівки, але живі, як у крихітних, живих ляльок. Серед них був чоловік у спортивній шапочці, з червоним носом, пухнаста блондинка у капелюшку, худорлявий чоловік з краваткою-метеликом, схожий на офіціанта в кафе на набережній. Він одкрив рота і спитав: «Вам м'ясо з кров'ю чи засмажене, сер?»

Я заплющив очі, міцно стулив повіки, а коли розплющив, то побачив тільки звичайний порцеляновий абажур на трьох мідних ланцюжках.

Дим, як і раніше, нерухомо висів у повітрі. Я узяв кінчик грубого простирадла, витер піт занімілими пальцями, які були надіслані мені по пошті із заочної школи після дев'яти уроків, половина авансом «Поштова скринька 2468924, Седар-Сіті, штат Айова». Збожеволів. Геть з глузду з'їхав.

Сів на ліжко і тільки через якийсь час спромігся опустити ноги на підлогу. В ступнях закололо наче голками. Мадам галантерея, ліворуч… Супервеликі англійські шпильки, праворуч… Ноги почали відчувати підлогу. Я підвівся. Страшенно важко вставати. Нахилився, важко дихаючи, узявся за бильця ліжка, коли пролунав голос, наче з-під ліжка: «У тебе біла гарячка… біла гарячка… біла гарячка».

Я почав ходити, похитуючись, мов п'яний. На маленькому білому емальованому столику між двома загратованими вікнами стояла пляшка віскі. У ній було десь половина, і, здається, напій був непоганий. Попри все у світі чимало добрих людей. Ти можеш прискіпливо критикувати вранішню газету, штовхати ногою сусіда в кінотеатрі, відчувати себе розчарованим і нікчемним, глузувати з політиків, але все одно у світі багато чудових людей. Хоча б взяти того парубка, який залишив тут півпляшки віскі. У. нього серце велике, як стегна у Мей Вест[10]. Я дотягнувся до пляшки, узяв її своїми все ще онімілими руками і підніс до рота. Мені здалося, що я піднімаю за один кінець висячий міст через затоку Золоті Ворота.

Я поспіхом зробив великий ковток. І дбайливо поставив пляшку на місце, облизуючи віскі з підборіддя.

Віскі мало якийсь дивний смак. Поки я усвідомлював, що то за смак, помітив раковину у кутку. Саме нею я й скористався, бо мене знудило. Ох і важко ж мені було.

Час минав у приступах нудоти, запаморочення І тваринних звуках над раковиною.

Коли все минуло, я дошкандибав до ліжка й ліг горілиць. Так і лежав, важко дихаючи, і стежив за димом. Дим був якийсь невиразний. Може, це знову щось у мене з очима. Раптом він зовсім зник. А світло з порцелянового абажура різко окреслило кімнату.

Я знову сів на ліжку. Під стіною біля дверей стояв важкий дерев'яний стіл. Крім дверей, через які увійшов чоловік у білому халаті, були ще одні двері. Мабуть, у клозет. І, певно, мої речі там. Підлогу вкривав лінолеум із сірими і зеленими квадратами. Білі стіни. Чиста кімната. Ліжко, на якому я сидів, було вузьке, залізне лікарняне ліжко, але нижче за звичайні, по боках товсті шкіряні ремені із застібками, якими пристібують людей за руки і ноги.

Я вже відчував усе своє тіло, біль у голові, горлі й руці. Що сталося з рукою, я згадати не міг. Закачав рукав піжами і тупо задивився на руку. Від ліктя до плеча її вкривали цятки уколів.

Наркотики. Мене кололи наркотиками. Мене кололи наркотиками, щоб угамувати. Може, й скопаломіном[11], аби розв'язати язика. Надто багато наркотиків як для одного разу. От чому, долаючи той стан, я трусився весь і марив. Одні марять, інші — ні. Все залежить від організму.

Ось звідки й цей дим, і ті маленькі голівки навколо світильника, й голоси, і божевільні думки, і ремені, й онімілі пальці, і ноги. Віскі, певно, залишились від 48-годинного лікування алкоголіків. Вони поставили ту пляшку навмисно неподалік, щоб я дістав своє сповна.

Я підвівся, мене хитнуло майже до протилежної стінки. Змушений був знову лягти і дихати обережно досить довго. Я весь тремтів і потів. Маленькі краплини поту скочувалися з лоба аж до рота. Я злизував їх по-дурному язиком. Знову сів, спустив ноги і став на підлогу.

— О'кей, Марлоу, — мовив крізь зуби. — Ти міцний хлопець. Залізний чолов'яга, шести футів, сто дев'яносто фунтів чистої ваги без одягу, коли поголений. Сильні м'язи і поки що свої щелепи. Май це на увазі. Двічі підривали твоє здоров'я. Душили тебе. Били тебе по-дурному по щелепі пістолетом. В тебе всадили стільки наркотиків і тримали тебе тут, поки ти не став схожий на танцюристу мишу… А тепер давай подивимося, як ти зробиш найпростіше — натягнеш штани.

Я знову ліг на ліжко.

Час минав. Не знаю, скільки минуло. У мене не було годинника. Але цей час стрілками годинника зміряти не можна.

Я сів, мені усе почало набридати. Підвівся і почав ходити. Нічого собі прогулянка, яка змушує твоє серце плигати, як навіженого кота. Краще лягти і знову заснути. Краще якийсь час ні на що не звертати уваги. Ти не у формі, хлопче. О'кей, Хемінгуей, я знесилений! Я не зміг би дитини подужати.