Він узяв ложечку й поцокав нею по краєчку блюдця.

— Вас зацікавило це? — м'яко спитав він, усміхаючись. — П'ятдесят четверта Західна вулиця, одна тисяча шістсот сорок чотири?

— Так, — хрипло відповів я.

— У його сейфі знайдено чимало коштовностей — така собі колекція. Однак я не вважаю, що він їх поцупив. Скоріш за все йому їх подарували. Через якісь обставини чи побоювання він не наважувався їх продати.

Я кивнув:

— Мабуть, він відчував, що ці прикраси крадені.

— Так от. Боргова заставна спершу не привернула моєї уваги. Але згодом дещо прояснила. Ми одержуємо з сусідніх районів повідомлення про вбивства і загадкові смерті. Ми маємо їх читати того ж самого дня. Нам заборонено влаштовувати обшуки без ордера чи перевіряти, є в когось зброя, якщо нема доказів. Часом ми порушуємо ці правила, бо змушені так робити. Хоча таким, як ви, саме це муляє в роботі поліції. Так от, деякі повідомлення я переглянув лише сьогодні вранці. Зокрема, про вбивство негра на Центральній авеню минулого четверга. Вчинив його колишній каторжник Лось Меллой. При тому був свідок. І провалитися мені крізь землю, якщо той свідок не ви. — Він лагідно усміхнувся — то була його третя усмішка. — Хіба ні?

— Я слухаю.

— Розумієте, я побачив повідомлення лише сьогодні вранці. Глянув на прізвище того, хто ж його складав. Виявилося, що я його знаю — Налті. Я тоді зрозумів, що справи кепські. Бо Налті неабиякий хлопець. Вам доводилося бувати на Крест-лайн?

— Авжеж.

— Поблизу є місце, де старі товарні вагони переобладнують під котеджі. В мене й самого є котедж, але не з товарного вагона. Ті вагони привозять на платформах, вірите чи ні, але вони стоять без коліс. Так от Налті з тих хлопців, які можуть бути вагоноводами у таких вагонах.

— Недобре, — сказав я, — як-не-як, а все ж побратими-поліцейські.

— Я зателефонував Налті, він мимрив, затинався, кілька разів сплюнув, тоді сказав, що у вас є якась ідея щодо дівчини, яку звуть Вельма. Меллой був її коханцем кілька років тому, і що ви мали побачитися з вдовою колишнього власника кафе, де сталося вбивство, і що Меллой з тією дівчиною там працював. Адреса вдови — П'ятдесят четверта Західна вулиця, тисяча шістсот сорок четвертий будинок, на який Маріотт мав боргову заставну.

— Невже?

— Я вирішив, що такого збігу обставин для одного ранку досить, — сказав Ренделл. — І тому я тут. І, як бачите, поводжуся надто стримано.

— Річ у тім, — відповів я, — що все набагато складніше, ніж можна уявити спершу. Вельма, коли вірити місіс Флоріан, померла. У мене є її фото.

Я пішов до вітальні, поліз у кишеню піджака. Рука моя завмерла на півдорозі. Буде смішно, якщо фотографії зникли. Але вони були на місці. Я витяг їх, приніс на кухню й поклав знімок дівчини в костюмі П'єро перед Ренделлом. Він почав уважно розглядати.

— Ніколи не зустрічав, — сказав він. — Друге фото таке ж?

— Ні, це портрет місіс Грейл, вирізаний з газети Енн Ріордан.

Він глянув на вирізку й кахикнув:

— За двадцять мільйонів я сам би одружився з нею.

— Хочу вам дещо повідомити, — сказав я. — Минулої ночі я мало не з'їхав з глузду. І тоді в мене виникла божевільна думка зайнятися цією справою самому. Лікарня розташована на розі Двадцять третьої вулиці й Дискансо в Бей-Сіті. Належить чоловікові на ім'я Сондерборг, який стверджує, що він лікар. У нього в лікарні притулок для злочинців. Я бачив там в кімнаті Лося Меллоя цієї ночі.

Ренделл застиг, дивлячись на мене.

— Ви певні?

— Його ні з ким не сплутаєш, — сказав я. — Він надзвичайно здоровенний парубійко. Нічого подібного ви ніколи в житті не бачили.

Ренделл довго дивився на мене, тоді повільно підвівся з-за столу:

— Давайте відвідаємо цю Флоріанову жінку.

— А як же Меллой?

Ренделл знову сів.

— Розкажіть мені усе докладно.

Я почав розповідати. Він слухав, не відводячи очей від мого обличчя. Я навіть думаю, він не кліпав. Він дихав крізь ледь розтулені губи, тіло його було нерухоме. Тільки пальці злегка постукували по краю столу. Коли я закінчив, він запитав:

— Цей доктор Сондерборг, який він з себе?

— Схожий на наркомана або принаймні на продавця наркотиків. — Я описав його Ренделлу як тільки міг.

Ренделл похапцем вийшов до іншої кімнати, де був телефон. Набрав номер і стиха розмовляв досить довго. Тоді повернувся. Я саме закінчив готувати каву, зварив пару яєць і підсмажив тости. Сів і заходився їсти.

Ренделл вмостився навпроти й підпер рукою підборіддя.

— Я послав туди людину, яка займається наркотиками, з вигаданою скаргою й просив усе оглянути. В нього можуть виникнути якісь ідеї. Він, звісно, не візьме Меллоя. Той утік звідти через десять хвилин після вас. Це я можу битись об заклад.

— З допомогою сміттярів із Бей-Сіті?

Ренделл нічого не відповів. Я глянув на нього, обличчя його було червоне і неприємне.

— Серед поліцейських, — зауважив я, — ви найвразливіший, кого я бачив.

— Кінчайте з вашим сніданком. Нам треба йти.

— Я повинен ще прийняти душ, поголитися й вдягтися.

— А у своїй піжамі ви не можете? — кинув він уїдливо.

— Отже, увесь Бей-Сіті такий продажний? — спитав я.

— Це місто Лаерда Брюнета. Кажуть, що він виклав тридцять тисяч. На вибори мера!

— Це тому, кому належить клуб «Бельведер»?

— І ще два гральних пароплави.

— Але то у нашій окрузі, — сказав я.

Він глянув на свої чисті відполіровані нігті.

— Ми заїдемо до вашої контори й заберемо ті дві цигарки з марихуаною, — сказав він. — Якщо вони ще там. — Він клацнув пальцями. — Втім, якщо ви дасте мені ключі, я можу з'їздити по них сам, доки ви голитиметеся і вдягатиметеся.

— Поїдемо разом, — не погодився я. — Мені треба переглянути пошту.

Я похапцем поголився, одягнувся, й ми поїхали в машині Ренделла.

Пошта прийшла, але читати її не варто було. Дві розрізані цигарки лежали у шухляді столу на своєму місці. Схоже, що кабінет не обшукували.

Ренделл узяв обидві цигарки, понюхав тютюн і сунув їх у кишеню.

— Одну візитку він узяв у вас, — сказав задоволено Ренделл. — На звороті її нічого не було, тому про інші він і не дуже бідкався. Амтор теж не злякався, певно, вирішив, що ви його обдурюєте. Поїхали.

Цікава стара на дюйм висунула носа з парадних дверей, уважно принюхалась, ніби чекала почути запах фіалок, швидко глянула вгору й вниз по вулиці й кивнула сивою головою. Ми з Ренделлом зняли капелюхи. Отже, вона мене пам'ятає.

— Доброго ранку, місіс Моррісон, — привітався я. — Можна зайти на хвилинку? Це лейтенант Ренделл з поліції.

— От лихо, мені так незручно, я саме заходилася прасувати, — відповіла стара.

— Ми вас довго не затримаємо.

Вона відступила, й ми протиснулися в передпокій, а звідти до акуратної вітальні з мережаними занавісками на вікнах. Запах прасованої білизни долинав з глибини кімнати. Стара зачинила двері туди так обережно, ніби їх було виготовлено зі скоринки пирога.

Цього ранку вона була в біло-блакитному фартусі. В неї були гострі очі, а підборіддя не було зовсім.

Стара зупинилася за фут від мене, витягла шию і зазирнула мені у вічі.

— Вона нічого не одержала.

Я кивнув і подивився на Ренделла. Ренделл теж кивнув. Ми підійшли до вікна й подивилися на будинок місіс Флоріан. Ренделл повернувся, тримаючи під рукою свого капелюха, ввічливий, як французький граф на аматорській сцені.

— Таки нічого не одержала, — сказав я.

— Ні, не одержала. У суботу було перше. Квітневий день дурнів. Ги! Ги! — Вона замовкла й хотіла було витерти очі фартухом, та вчасно схаменулась, адже він поліетиленовий. Це її трохи засмутило.

— Коли листоноша пройшов мимо й не піднявся до неї, вона вибігла й гукнула його. Він заперечно похитав головою й подибав далі. Вона повернулася до будинку, гримнувши так дверима, що я подумала — шибки повилітають. Мов сказилась.