Десь о десятій вечора я зателефонував Грейл у Бей-Сіті, хоча побоювався, що не застану її. Але місіс Грейл була вдома. Я побалакав із секретарем, нарешті почув її голос, в якому відчувалось невдоволення і добряча порція віскі.

— Обіцяв зателефонувати, — сказав я. — Хоч трохи пізно, але мене виправдовує те, що я мав багато роботи.

— Знову не побачимось? — холодно спитала вона.

— Та ні… Ваш водій ще не пішов?

— Він завжди на місці коли треба.

— Може, завітаєте до мене? А я поки що одягну святковий костюм.

— Оце добре, — промовила вона. — А чи мені варто турбуватися?

Амтор добре навчив її вести бесіду, хоч я не певен, чи були в неї колись труднощі щодо цього.

— Я покажу вам гравюру[17].

— Тільки одну?

— У мене однокімнатна квартира.

— Чула, що є й такі, — сухо відповіла вона, але потім змінила тон. — Не слід так старатися. У вас чудова статура, містере. І не дозволяйте нікому твердити інше. Ще раз скажіть адресу.

Я назвав адресу і номер квартири.

— Парадні двері замикаються, але я спущуся і відчиню їх.

— Чудово! — відповіла вона. — Тоді мені не потрібна буде відмикачка.

Місіс Грейл поклала трубку, а у мене лишилося відчуття, ніби я розмовляв із кимось неіснуючим.

Я спустився униз, відімкнув замка, прийняв душ і, надівши піжаму, ліг на ліжко. Я міг би проспати тиждень. Але змусив себе підвестися й відімкнув двері, бо раніше забув це зробити. Немов у тумані доповз до кухні, витяг келихи і пляшку шотландського віскі, яку беріг для першокласного зваблення.

— Помолимось, — уголос сказав я, знов лягаючи у ліжко, — Більш робити нічого — тільки молитися. — І заплющив очі.

Чотири стіни кімнати рухалися, мов то був човен. Мені здалося, що стіни повільно розгойдуються, а повітря сповнюється подихом морського вітру і крапельками туману. Я почав відчувати запахи: спершу пального, потім затхлого приміщення. Тоді побачив італійця у червоній сорочці, який у дідових окулярах читав газету, сидячи під електричною лампочкою. А я все дерся і дерся угору по вентиляційній шахті. Видерся на Гімалаї, став на вершині, і мене оточили хлопці з кулеметами. Я розмовляв із невисоким і по-своєму дуже людяним жовтооким чоловіком, який займався рекетом, а може, й чимось гіршим. Я думав про велетня з рудим волоссям та фіалковими очима, напевно, кращого з тих, кого мені колись доводилося зустрічати.

Я кинув думати. З заплющеними очима рухалися спалахи світла, і я мов розтанув у безконечності і відчував себе наївним диваком, який повертається з марних блукань. Потім зробився стодоларовим пакунком із динамітом, який вибухнув із таким самим хеканням, який видає лихвар, дивлячись на годинник, вартістю в долар. А тоді перетворився на жука з рожевою голівкою, що повзе по стіні муніципалітету. Непомітно я заснув.

Прокидався повільно і неохоче. Раптом побачив на стелі коло світла від ліхтарика. Хтось обережно скрадався кімнатою. Рухався крадькома, тихою, важкою ходою. Я прислухався. Тоді обережно повернув голову і глянув на Лося Меллоя. Кімнату заповнювали сутінки, але він рухався так само безшумно, як і тоді, коли я вперше побачив його. Пістолет у його руці виблискував тьмяно, по-діловому. Капелюх було зсунуто на потилицю, і видно чорне кучеряве волосся. Він принюхувався, наче мисливський собака.

Побачивши, що я розплющив очі, Лось ковзнув до ліжка і зупинився поблизу, дивлячись на мене згори.

— Одержав твою записку, — промовив він, — і перевірив, чи тут чисто. Копів у дворі не помітив. Якщо ти влаштував засідку, то принаймні двох винесуть уперед ногами.

Я повернувся на ліжку, і Лось швидко понишпорив під подушкою. Глибоко запалі очі на широкому блідому обличчі майже лагідно дивилися на мене. Він був одягнений у пальто, подране на одному рукаві, яке щільно облягало його плечі. Шов на одному із них розійшовся — мабуть, тоді, коли Лось його натягував. Не знаю, чи є пальта більшого розміру, але й це було замале для нього.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав я. — Але жоден коп не знає про це. Просто я хотів тебе побачити.

— Що далі? — спитав він і відійшов од ліжка до столу, поклав пістолет, стягнув пальто і сів на мого кращого стільця. Той зарипів, але не розвалився. Лось трохи відкинувся і поклав пістолет так, щоб той був під рукою. Витяг із кишені пачку сигарет, витрусив сигарету і узяв просто губами. Сірника запалив, черкнувши по нігтю великого пальця. Різкий запах диму поплив кімнатою.

— Ти часом не захворів? У тебе все гаразд? — поцікавився він.

— Ні, просто відпочиваю після важкого дня.

— Двері були відчинені. Чекаєш на когось?

— На даму.

Він задумливо глянув на мене.

— Може, вона і не прийде, — сказав я. — Якщо ж завітає, я її випроводжу.

— Що за дама?

— Така собі дама. Не хвилюйся, я віддаю перевагу не їй, а розмові з тобою.

Його губи ледь торкнула усмішка. Він незграбно дмихав сигаретою— так, ніби вона була замала для його пальців.

— Чому ти вирішив, що я на «Монті»? — спитав Лось.

— Підказав один коп із Бей-Сіті. Але це довга історія, до того ж з багатьма загадками.

— Копи Бей-Сіті шукають мене?

— Хіба це тебе непокоїть?

Він знову ледь усміхнувся і хитнув головою.

— Ти вбив жінку, — сказав я, — Джессі Флоріан. Це була помилка.

Лось задумався. Тоді, погоджуючись, кивнув.

— Про це краще помовчати, — неохоче відповів він.

— Тим ти дуже нашкодив собі, — вів далі я. — Я тебе не боюся, ти — не вбивця. І не хотів позбавляти її життя. Вбивство на Центральній авеню могло зійти тобі з рук. Але те, що ти молотив жінку головою об металеву спинку ліжка, поки в неї не вилетів мозок, — ніколи.

— Ти надто ризикуєш, друже! — невдоволено промовив Лось.

— А я по-іншому вже не можу, особливо після того, що зі мною сталося. Ніщо мене більш не злякає, — відповів я. — Ти ж не хотів убивати її, чи не так?

Очі Лося забігали. Він схилив голову набік, уважно слухаючи мене.

— Давно вже слід було знати свою силу.

— Занадто пізно, — відповів Лось.

— Ти хотів, щоб вона розповіла тобі щось, схопив її за шию і почав трусити. Вона вже була мертва, коли ти почав бити її головою об спинку ліжка.

Він мовчки дивився на мене.

— Я знаю, що ти від неї хотів, — сказав я.

— Кажи далі.

— Коли ми знайшли її, разом зі мною був поліцейський. Довелося вести чесну гру.

— Наскільки чесну?

— Абсолютно. Але про сьогоднішню нашу зустріч він не знає.

Лось знов пильно глянув на мене, а тоді спитав:

— О'кей, як ти дізнався, що я на «Монті»?

Він мене вже питав про це. Я подумав, певно він забув.

— Я здогадався. Адже найлегший шлях злиняти — по воді. З допомогою тієї організації, яку вони мають у Бей-Сіті, ти міг потрапити на один з гральних кораблів. А звідти — вже й далі. Без усяких перешкод. При певній допомозі, звісно.

— Лаерд Брюнет — добрий хлопець, — відсторонено промовив Лось. — Принаймні я чув таке, хоч ніколи з ним не балакав.

— Але ж він передав тобі записку.

— Дідька лисого! Невже ти не знаєш, що є десятки шісток, які це охоче зроблять для нього, друже? Коли ми займемося тим, про що ти писав? Мені здалося, що ти не брешеш, інакше я б не прийшов. Куди поїдемо?

Він погасив сигарету і мовчки дивився на мене. На стіні відбивалася його тінь — тінь велетня. Він був такий здоровенний, що здавався нереальним.

— Що змусило тебе думати, ніби я вбив Джессі Флоріан? — раптом спитав він.

— Розмір відбитків пальців на її шиї. До того ж я знав, що тобі треба взнати в неї. Знав і те, що в тебе досить сили, щоб вбити людину, навіть не маючи такого наміру.

— Фараони шиють це діло мені?

— Не знаю.

— Що ж саме я хотів дізнатися від Флоріан?

— Ти думав, що вона знає, де Вельма.

Лось мовчки кивнув, пильно вдивляючись у мене.