— Ха! Знову жартуєш. Уже нема чого поспішати з тим побаченням. Гадаю, мені не слід турбуватися.

— Атож, — сказав я, — якось воно буде.

Він засміявся:

— Ми обложили Лося. Цього разу він не втече. Ми його злапаємо, у Джірарді, бо він поспішатиме на північ у взятій па прокат колимазі. Поліцейський упізнав його за описом, який ми розіслали. Він твердив, що незнайомець дуже схожий на Лося, правда, за його словами, костюм на ньому був темний. Коли ж Лось справді прямує на північ, то його схоплять по дорозі на Вентура-Лайн, а якщо він проскочить Рідж-Рут, то змушений буде зупинитися в Костаїку для перевірки. Якщо ж він не зупиниться, то поліцейські повідомлять пости, розташовані далі, і блокують дорогу. Не хочеться ризикувати хлопцями, якщо можна уникнути стрілянини. Пастку на Лося налаштували непогану, га?

— Усе це слушно, — сказав я, — з умовою, якщо це справді Лось і коли він робитиме саме те, на що ви сподіваєтесь.

Налті відкашлявся:

— А що б ти робив у цьому разі?

— Нічого. Чому я маю щось робити?

— Ти добре порозумівся з тією місіс Флоріан. Може, вона ще чимось нам допоможе.

— Якщо надумав до неї завітати, не забудь прихопити з собою пляшку, — порадив я.

— Ти добре її розкрутив. Може, як твоя ласка, ти б ще з нею зустрівся.

— Думаю, це робота поліції.

— Авжеж, звісно, поліції. А про ту дівчину що ти думаєш?

— Слід шукати її, бо місіс Флоріан могла й набрехати про її смерть.

— Жінки брешуть заради брехні, — сказав Налті. — Ти ж не дуже зайнятий?

— Я маю одну невідкладну роботу. Мені її замовили після того, як ми попрощалися. Мені за неї заплатять. Отже, вибачай, я зайнятий.

— Умиваєш руки, га?

— Я так не вважаю. Просто я маю заробити собі на прожиття.

— О'кей, чоловіче, якщо ти так до цього ставишся, о'кей!

— А як я маю ставитися? — майже заволав я. — У мене просто немає часу виконувати твої функції чи когось із поліцейських.

— О'кей, сердься собі на здоров'я, — сказав Налті і поклав трубку.

Я заволав у трубку, хоча на тому кінці вже лунали короткі гудки:

— В місті тисяча сімсот п'ятдесят поліцейських, а я маю за них бігати!

Кинув трубку і випив із пляшки, що стояла на столі.

Трохи згодом спустився вниз, щоб купити вечірні газети. Але в одному Налті мав рацію. Розшуковий відділ не дуже буде займатися вбивством Монтгомері.

Коли я залишив свій офіс, був час обіду.

Вже посутеніло, коли я приїхав у Монтемар-Віста. Але вода ще виблискувала вдалині, широкими рівними валами накочувався прибій. Зграї пеліканів, мов бомбардувальники, пікірували і розбивали край пінистої хвилі. Одинока яхта прямувала в гавань для човнів у Бей-Сіті. За нею розстелялася безмежна пурпурно-сіра гладінь Тихого океану.

У Монтемар-Віста, що розташувався на віднозі гори, було кілька десятків будинків — різних розмірами і формою. Вони стриміли то там, то там якось безладно, а поміж ними уздовж берега тулилися маленькі кафе.

Упритул до пляжу бігла стрічка шосе, над якою височіла широка бетонна арка — міст для пішоходів. З боку автостради круто піднімалися вгору бетонні сходи з оцинкованими з одного боку поручнями. За аркою — чистеньке й веселе придорожнє кафе, про яке казав мій клієнт. Пластикові столики на металевих ніжках під смугастими тентами були порожні. Якась темноволоса жінка ліниво курила й задумливо дивилася на океан. Перед нею стояла пляшка пива. Фокстер'єр робив своє біля одного з металевих стільців, певно, сплутавши його з ліхтарним стовпом. Вона по-доброму картала собаку, коли я проїжджав мимо, шукаючи місце, щоб припаркувати машину.

Повернувшись назад до арки, я почав підніматися сходами. Це чудова прогулянка для тих, хто полюбляє хекати. До вулиці Кабрільйо вело 280 сходинок. Вітер понаносив на них піску. Поручні були вологі й холодні, мов жаб'яче черево.

Коли я піднявся сходами нагору, вода вже не виблискувала, з океану дув бриз, кружляли чайки. Я сів на вологу холодну сходинку, витрусив із черевиків пісок і вирішив трохи віддихатись. Відпочивши, одірвав прилиплу до стіни сорочку і подався до освітленого будинку — єдиного поблизу сходів.

Це був затишний невеликий будинок, до парадних дверей вели з'їдені сіллю кручені сходи. Над дверима висіла імітація каретного ліхтаря. Унизу під будинком містився гараж. Двері його були відчинені. Світло ліхтаря скоса падало на чорну хромовану машину завбільшки з катер.

На носі радіатора, спершись на хвоста, виблискував койот. Замість емблеми фірми на ньому були вигравіювані ініціали власника. Машина мала кермо з правого боку, певне, вона коштувала дорожче за будинок.

Я піднявся крученими сходами і, не знайшовши дзвінка, постукав молоточком у залізну тигрову голову на дверях. Стукіт розтанув у вечірньому тумані. Кроків у будинку я не почув. У мене задубіла спина від вологої, спітнілої сорочки. Двері безшумно розчинилися. Переді мною стояв високий блондин у білому фланелевому костюмі з фіолетовим шарфом на шиї.

На вилозі білого піджака було приколото волошку. Білий одяг робив його світло-блакитні очі ще більш безбарвними. Навколо засмаглої товстої, наче жіночої, шиї пов'язано фіолетовий шарф. Риси його обличчя трохи грубуваті, але гарні. На зріст він був не вищий за мене — десь футів шість. Світле волосся укладене трьома хвилями, бозна-чого воно таке хвилясте — чи саме по собі, чи від майстерної стрижки. Воно враз нагадало оті сходи, якими я дерся сюди. Мені не сподобався цей самовпевнений випещений чоловік, що може дозволити собі носити фланелевий костюм із фіолетовим шарфом та волошкою у петельці.

Він кахикнув, глянув через моє плече на примерклий океан. Відчужено, спогорда спитав:

— Чого треба?

— О сьомій годині, — нагадав я йому. — Як бачите, я приїхав хвилина у хвилину.

— Так, ви не спізнилися. Ваше прізвище… — Він зробив паузу, зсунув брови, силкуючись згадати, але марно. Я дав йому змогу трохи помучитися, а тоді сказав:

— Я Філіпп Марлоу, саме ним був і кілька годин тому.

Його швидкий невдоволений погляд ковзнув по мені. Здавалося, він чекав ще якогось підтвердження моєї особи. Тоді ступив назад і холодно проказав:

— О, так! Саме так! Заходьте, Марлоу. Мого слуги сьогодні немає.

Він торкнувся дверей кінчиком пальця, наче побоювався забруднитися.

Я пройшов повз нього, відчуваючи запах парфумів. Він зачинив двері. Ми були на низькій галереї з залізними поручнями, які з трьох сторін оточували велику вітальню. З четвертого боку стояв камін, де потріскував вогонь. Уздовж галереї тягнулися книжкові полиці і виблискували металеві статуетки на підставках.

Ми зійшли сходами, які мали три сходинки. На підлозі килим, нога тонула в ньому по кісточку. У вітальні стояв зачинений концертний рояль. Збоку на ньому на серветці з червоного оксамиту височіла срібна ваза з трояндою. Кімнату було зі смаком обставлено гарними м'якими меблями, багато пуфів із золотими китицями для сидіння. У затишному кутку стояв диван, вкритий смугастим покривалом. У таких кімнатах люди розважаються чи ведуть приємні бесіди, потягуючи абсент із грудкою цукру через соломинку. Тут можна було розважатися, відпочивати, тільки не працювати.

Містер Ліндсей Маріотт наблизився до рояля, нахилився, понюхав жовту троянду, відкрив емальований портсигар і запалив довгу коричневу сигарету із золотим обідцем. Я вмостився в рожевому кріслі, сподіваючись, що не залишу ніяких слідів по собі, запалив свій «Кемел», випустив цівку диму крізь ніздрі й подивився на купу чорного блискучого металу на підставці. Вона була схожа на розложисту криву із западиною посередині та двома якимись протуберанцями. Я не зводив із неї очей. Маріотт помітив це.

— Цікава річ, чи не так, — сказав він. — Я другого дня придбав її. — «Дух світання» Асти Дайл.

— А я думав це Клопштейнові «Дві чирки на сідниці», — промовив я.

Обличчя Маріотта набуло такого виразу, наче він проковтнув бджолу. Він ледь стримав себе.