Я думав багато про що, а тим часом дедалі темнішало, червоне рекламне світло повзло по стелі, заповнюючи її. Я сів на ліжку, опустив ноги і почухав потилицю. Потім підвівся, підійшов до раковини в кутку кімнати і умився холодною водою. Невдовзі відчув себе трохи краще. Мені конче треба було випити, щоб бути більш впевненим у завтрашньому дні, що я поїду колись у відпустку і матиму власний будинок за містом. Усе, що я зараз мав, це: пальто, капелюх і пістолет. Отож я надів на себе, що мав, і вийшов з кімнати.

Ліфта у готелі не було. У коридорах чимось тхнуло, поручні на сходах потемніли від бруду. Я спустився униз, кинув ключа на конторку і сказав, що йду. Портьє з великою бородавкою на лівому оці кивнув головою, й переді мною з-за найзапиленішої у Каліфорнії штучної пальми виріс коридорний — мексіканець у поношеній формі. З'явився він для того, щоб винести мої речі. Речей в мене не було, але він послужливо відчинив переді мною двері, ввічливо усміхаючись.

Я вийшов на вулицю, сповнену запахів, забиту товстими животами. Напроти готелю містився салон для гри у бінго. Гра була саме у розпалі. Поруч — фотографія. Звідти вийшли два моряки з дівчатами. Скоріше за все, вони фотографувалися верхи на верблюдах. Голос торговця сосисками, мов сокира, розрубав повітря. Великий блакитний автобус з гарчанням пронісся повз мене до кільця, де розвертався невеликий електрокар з кількома відкритими вагончиками. Я рушив у тому напрямку і невдовзі відчув слабкий подих океану: не дуже сильний, достатній щоб нагадати людям — колись тут було чисте відкрите узбережжя, на яке накочувались хвилі, дув вітер. Не піт та згіркла олія, а зовсім інші запахи наповнювали повітря.

На досить широкій бетонці з'явився електрокар. Я сів у вагончик і доїхав до кінця маршруту. Вийшов і вмостився на лаві. Майже біля моїх ніг лежала здоровенна коричнева купа водоростей. Було тихо і прохолодно. На ігральних пароплавах спалахнули вогні.

Коли електрокар повернувся, я знову поїхав у місто. Якщо хтось і стежив за мною, то він теж мав зрушити з місця. Але я не боявся, що за мною стежили. У цьому чистенькому, невеликому місті не так уже й часто вчинялися злочини, тому детективи навряд чи мали добру кваліфікацію.

Тьмяні лискучі пірси сягали кудись далеко — у темряву ночі і води. У повітрі носилася суміш запахів олії й океану. Продавець сосисок вів своє: «Ви зголодніли, люди! Люди, ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски! Сюди!»

Стоячи під білим наметом, він довгою виделкою витягав сосиски. Навіть у цю пору року справи в нього йшли непогано. Мені довелося почекати, поки він лишився сам.

— Як називається корабель, що стоїть останнім? — спитав я, кивнувши на пароплав, який мене цікавив.

— «Монтесіто», — відказав продавець, уважно глянувши на мене.

— Чи може людина з грошима добре провести там час? — Як то — добре?

Я навмисне грубо зареготав.

— Гарячі сосиски! — знову заходився викрикувати він. — Смачні гарячі сосиски!

Потім стиха спитав:

— Цікавитеся жінками?

— Ні. Мені б каюту із свіжим морським повітрям та доброю їжею. І щоб ніхто не турбував. Так би мовити, своєрідна відпустка.

— Не чув жодного слова, — відказав продавець.

Він одвернувся від мене і завів пісню про сосиски. Не знаю чому, але я був певен, що він займається не тільки ними. Щось у його обличчі підказало мені.

Двоє молодят підійшли до намету, купили сосиски і повільною ходою рушили далі, відкушуючи сосиски одне в одного. Рука хлопця лежала на дівочих грудях.

Продавець нахилився до мене, ще раз пильно оглянув.

— А я б хотів насвистувати зараз мелодію «Троянди Піккардії», — сказав він і замовк. По паузі додав: — Вам доведеться розщедритися.

— Скільки?

— П'ятдесят — і не менше. Звісно, у тому разі, якщо вони вам самому не потрібні.

— Колись це було хороше місто, — сказав я, — місто, де можна відпочити.

— Воно таке й досі, — пирхнув він. — Навіщо ж було мене питати?

— Сам не знаю, — відповів я, кинувши долара на прилавок. — Поклади ці гроші у банк для немовлят чи виконай «Троянди Піккардії».

Він схопив купюру, швидко згорнув її навпіл, потім ще раз і ще, поклав на прилавок і дав щигля. Згорнута купюра влучила мені в груди і впала на землю. Я нахилився, підняв її й озирнувся. Але жодного, хто б нагадував переодягненого поліцейського, не помітив.

Я сперся об прилавок і знову поклав купюру.

— Люди не жбурляють у мене грошима. Вони мені їх вручають. Зрозумів?

Продавець обережно узяв долар, розгладив і витер фартухом. Одкрив шухляду з грошима й кинув його туди.

— Ще кажуть — гроші не смердять, — промовив він, — але я часом сумніваюся.

Я не відповів, бо до прилавка підійшли кілька покупців і він заходився клопотатися біля них. На вулиці швидко холодніло.

— Я б не їхав на «Роял Краун», — сказав продавець. — То для всілякої дрібноти. А ви мені нагадуєте шпика. Однак то ваш клопіт. Сподіваюся, ви вмієте плавати?

Я пішов геть, дивуючись з себе: навіщо я взагалі звернувся до нього? Довірився передчуттю. Довіритися довірився, а мене пошили у дурні. Яка ж користь з інтуїції? Хіба можна замовити чашку кави, заплющивши очі і не дивлячись у меню? Тож сиди собі зі своєю інтуїцією!

Я походжав вулицею, щоб остаточно пересвідчитися, чи за мною не стежать. Потім почав шукати ресторан, де не смердить олією. І знайшов такий — під червоною неоновою вивіскою.

Бар відділяла бамбукова завіса. За роялем сидів женоподібний хорошунчик з довгим волоссям, пофарбованим хною. Він хтиво торкався клавіш і фальшиво співав популярну пісню «Сходи до зірок». Я взяв сухе мартіні і поспіхом пройшов до залу.

Обід за вісімдесят п'ять центів на смак був схожий на папір для обгортання бандеролей. Приніс його офіціант, глянувши на якого, можна було сказати точно: він заріже вас за двадцять п'ять центів, перерве горлянку за шістдесят і втопить у діжці з цементом за півтора долара плюс транспортні витрати.

Поїздка коштувала четвертак. Водне таксі — старий, пофарбований катер зі скляною кабіною на дві третини довжини — мчало повз яхти, що стояли на якорі, обминуло купу каміння, якою закінчувався хвилеріз. Несподівано велика хвиля підхопила нас, підкинувши мов корок. Але на катері було вдосталь місця в разі нападу морської хвороби — вечір тільки-но починався. Крім мене, їхали три пари, власник катера і зловісний тип із жорстоким обличчям. Він перехнябився на лівий бік, бо у правій кишені мав шкіряну кобуру. Коли ми рушили, усі три пари заходилися обсмоктувати обличчя одне одного.

Я дивився на вогні Бей-Сіті, намагаючись не дуже підстрибувати після з'їденого обіду. Поодинокі вогні на узбережжі поступово утворили коштовний браслет на оксамиті ночі. Їхня яскравість поволі блякла, поки не перетворилася на жовтий відблиск, що зникав та виринав на воді. Хвилі були положисті, невисокі, без пінних баранців — саме такі, як треба. Але, дивлячись на них, я зрадів, що не здобрив обід віскі. Катер безшумно і плавно злітав то угору, то униз. Його рух нагадував танок кобри. Повітря було холодне, а вода дихала вологістю, яка назавжди лишається у кістках та суглобах моряків. Червоні неонові вогні по бортах «Роял Крауна» ліворуч од нас то зникали, то спалахували у наповзаючих сірих сутінках океану, наче блискучі коштовні камінці.

Ми пройшли повз «Роял Краун» на чималій відстані. Здаля пароплав був привабливий. Долинала ледь чутна музика, що плинула над водою. Музика над водою — що може бути краще? Здавалося, що «Роял Краун» так само нерухомо, як і пірс, стоїть серед хвиль.

Причальний трап світився, мов театральний під'їзд. Потім все це віддалилося і зникло, а попереду виринув з небуття другий, значно менший та старіший пароплав. Ні на що було дивитися: переобладнаний вантажний корабель із подряпаними іржавими боками. Без палубних надбудов, капітанської рубки, з плоскою палубою, над якою стирчали дві мачти, що правили за радіоантени. Але вогні і музика на «Монтесіто» були. Парочки на катері, що обіймалися, відірвалися одне від одного, витріщилися на пароплав та почали хихотіти.