Я виліз з люка, витяг з наплічної кобури кольт, сховав його під пахвою, притискаючи рукою до боку. Ступивши три безшумні кроки, зупинився, вслуховуючись. Голоси, що розмовляли, замовкли, але нічого не сталося, — вони знову долинули з-за двох шлюпок. Я почав вдивлятися. І ось, за якимись таємничими законами, розсіяне світло сфокусувалося і вихопило з ночі та туману блискучу сталь кулемета на високій тринозі. Його дуло спиралося на поручні. Біля нього стояли двоє і курили. За мить розмова знову почалася, але жодного слова я розібрати не міг.

Я досить довго стояв, прислуховуючись до розмови, коли раптом почув за спиною:

— Пробачте. Але гостям не дозволяється бути на цій палубі.

Я неспішно обернувся і спершу глянув на його руки: брудні, але порожні.

Тоді кивнув головою і ступив убік, ніс шлюпки приховав нас. Чоловік рушив за мною, безшумно ступаючи по палубі.

— Напевно, я заблукав, — сказав я.

— Виходить, що так. — Голос у нього був молодий, приємний. — Унизу під східним трапом є двері з спеціальним пружинним замком — дуже надійним. Колись там був вільний прохід із ланцюгом над мідною табличкою. Згодом ми з'ясували, що дехто цим зловживає.

Він говорив повільно. Можливо, тому, щоб виказати люб'язність, можливо, чогось чекав і тому тягнув час.

— Певно, хтось залишив двері відчинені, — сказав я.

— Бачте, — почав він і нахилив голову. Хлопець був нижчий за мене. — Бачте, як виходить. Коли хтось залишає двері відчиненими, це дуже не подобається шефу. Щоб такого не було, ми маємо з'ясувати, як ви сюди потрапили. Я певен — ви це знаєте.

— Авжеж. З'ясувати це не важко. Давайте спустимось і побалакаємо з шефом.

— Ви прийшли з компанією?

— З дуже приємною.

— Чого ж ви не лишилися з ними?

— Хіба ви не знаєте, як це буває? Ви повертаєтесь і бачите, що вже хтось інший пригощає її коктейлями.

Він хіхікнув і ворухнув підборіддям.

Я пригнувся й відскочив убік, спритно, мов жабка. Тишу прорізав свист гумового кийка і завмер, мов чийсь сумний подих. В мене склалося стійке враження, що всі гумові кийки, які є в наявності навкруги, при моїй появі автоматично злітають угору, щоб торохнути мене по потилиці. Хлопець вилаявся.

— Йди уперед і не роби дурниць. — сказав я, красномовно клацнувши запобіжником.

Часом навіть кепська гра дає неабиякі наслідки. Хлопець завмер, і я побачив, як кийок розгойдується на його зап'ясті. Мабуть, він гадав, що може запросто мене відлупцювати.

— Це вам не допоможе, — похмуро кинув він. — Вам ніколи не вдасться зійти з корабля.

— Я знаю. Хай тебе це не обходить.

Запала тиша.

— Що вам треба? — спокійно спитав він.

— У мене надійний револьвер. Але його зовсім не обов'язково пускати в діло. Я хочу побачитися з Брюнетом.

— Він поїхав до Сан-Дієго. У справах.

— Тоді я поговорю з тим, хто лишився замість нього.

— Ну ви й тип! — сказав хлопець. — Ходімо униз. Тільки сховайте вашу іграшку, перш ніж ми підійдемо до входу.

— Я її сховаю тоді, коли буду певний, що пройду у двері.

— Ну що ж, Худий, ходімо. Я тебе проведу, — усміхнувся він і рушив уперед.

Ми спустилися слизькими сходами і опинилися біля товстих дверей. Він відчинив їх і ретельно оглянув замок. Посміхнувся і, кивнувши головою, пропустив мене вперед. Я ступив у приміщення, сховав пістолета у кишеню.

Двері замкнулися.

— Спокійний сьогодні вечір, — кинув я.

Ми опинилися біля позолоченої арки, що вела до грального залу. Людей там було не так вже й багато. Звичайний зал — як і тисячі подібних. У протилежному кінці містився бар із кількома стільцями. Посередині — прохід. Музика то вибухала, то вщухала. Я чув, як рухається колесо рулетки. Один із відвідувачів грав у фараона. Все, як і скрізь. У залі було близько шістдесяти чоловік. На столі для гри у фараона лежала купа банкнот, що правили за банк. Гравець, літній сивий чоловік, напружено стежив за круп'є.

Двоє чоловіків у смокінгах неквапом рушили до нас, наче прогулювались, ні на що не звертаючи уваги. Цього треба було чекати. Мій підступний провідник і я чекали на них. Коли вони проминули арку, їхні руки опустилися до кишень — звісно, вони шукали не сигарети.

— Отепер ми побудемо тут у невеликій компанії, — сказав мій провідник. — Ви не заперечуєте?

— Ви Брюнет, — раптом промовив я.

— Так, — відповів він, знизавши плечима.

— А ви не такий вже й грізний ззовні, — зауважив я.

— Гадаю, що так.

Двоє у смокінгах стали обабіч мене.

— Ходімте, — сказав Брюнет, — тут можна спокійно побалакати.

Він одчинив двері до кімнати, яка була водночас схожа і не схожа на каюту. Над темним письмовим столом, зробленим скоріше за все не з дерева, а з якогось пластику, висіли дві мідні лампи, закріплені на стелі шарнірами. У кінці кімнати стояло два ліжка, пофарбовані під дерево. Нижнє ліжко — застелене, а на верхньому височіла купа платівок і каталогів. У кутку стояла велика радіола. Канапа червоної шкіри, червоний килим, попільнички, підставка для сигарет та келихів і невеликий бар у іншому кутку.

— Сідайте, — запросив Брюнет і попрямував до столу.

На столі лежало багато паперів, схожих на ділове листування, аркуші з надрукованими стовпчиками цифр. Брюнет сів у масивне крісло з високою спинкою, трохи відкинувся і уважно глянув на мене. Потім підвівся, зняв пальто, шарф і кинув їх десь убік, тоді знову сів, узяв авторучку і заходився задумливо проводити нею по мочці вуха. Усміхався він по-котячому, але я люблю котів.

Не літній, не молодий, не товстий і не худий. Обличчя — засмагле, обвітрене, певне, тому, що він багато часу проводив на океані. Волосся — коричневе, трохи кучеряве від природи чи від моря. Чоло невисоке, розумне, у жовтуватих очах причаїлася ледь помітна погроза. В нього були напрочуд гарні руки, добре доглянуті, але не занадто. Темно-синій смокінг при тому світлі здавався майже чорним, а перлина, що він носив, — завеликою. Певно, це в мені промовляла заздрість.

Брюнет довго дивився на мене, перш ніж сказав:

— У нього револьвер.

Один із охоронців притулив до мого хребта щось тверде. Звісно, то була не вудка, а щось інше. М'яка тренована рука витягла мій пістолет з кишені і обмацала інші.

— Ще щось? — спитав голос у мене за спиною.

— Потім, — відповів Брюнет, кивнувши головою. Охоронець поклав мій пістолет на стіл. Брюнет відклав ручку, узяв ніж для розрізання паперів і ним засунув пістолет за прес-пап'є.

— Ну що ж, — повільно почав він, — чи треба мені пояснити що і до чого?

Один із охоронців швидко вийшов, зачинивши за собою двері. Другий стояв так тихо, що здавалося, його взагалі немає. Запала тиша, яку часом порушували віддалені голоси, притишена музика та плескіт хвиль десь далеко під нами.

— Вип'єте?

— Охоче.

Охоронець змішав два коктейлі — йому не потрібно було робити це потай, як у барах, — поставив на спеціальні чорні підставки по обох кінцях столу.

— Сигарету?

— Дякую.

— Єгипетські полюбляєте?

— Звісно.

Ми запалили сигарети, потім випили доброго шотландського віскі. Охоронець не пив.

— Усе, що я хочу… — почав я.

— Даруйте, — перервав мене Брюнет, — хіба це має якесь значення?

В його напівпримружених котячих очах промайнула котяча посмішка.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов охоронець з хлопцем у зім'ятій куртці — гангстер з голови до п'ят. Він глянув на мене, і його обличчя побіліло, мов устриця.

— Повз мене не проходив, — похапцем промовив Зім'ята куртка, скрививши рота набік.

— У нього був пістолет, — сказав Брюнет і підштовхнув мою іграшку ножем для паперів. — Оцей. Він навіть штовхав їм мене у спину на палубі.

— Але повз мене він не проходив, шеф! — одним подихом випалив Зім'ята куртка.

Брюнет трохи підвів жовті очі і спитав мене:

— Ну?

— Женіть його, — відповів я. — Може, десь в іншому місті згодиться.

— Таксист може підтвердити, — пробелькотіла Зім'ята куртка.