А тепер, поки він чвалав дорогою, надокучливі рядки знову й знову спливали у пам'яті. Доводили до сказу, крутилися в голові, наче собака, який ловить себе за хвіст. Вода закінчилася, і він розумів, що, ймовірніше за все, приречений на смерть. Йому ніколи не спадало на думку, що до цього може дійти, і він був пригнічений. Відколи настав полудень, він більше дивився під ноги, ніж уперед. На цих просторах навіть чортове зілля не росло як слід, лише поодинокі чахлі, жовтаві кущики витикалися з-під землі. Подекуди сланцева поверхня розпалася, перетворившись на звичайні камінці. Гори не стали помітно ближчими, хоча й минуло вже шістнадцять днів відтоді, як він залишив позаду хатину останнього поселенця, напівбожевільного-напівнормального молодого чоловіка, на краю пустелі. У селянина був птах, пригадав стрілець, але ім'я птаха стерлося з пам'яті.

Він дивився, як ноги піднімаються й опускаються, наче талево ткацького верстата, слухав безглуздий віршик, від якого у голові був повний сумбур, і йому не виходило з думки, коли ж він уперше впаде. Йому зовсім не хотілося падати, навіть незважаючи на те що навколо не було жодної душі, яка могла б це побачити. Гідність не дозволяла. Кожен стрілець знає, що таке гордість — невидима кістка, що тримає шию, не дозволяючи їй згинатися. Те, що він не успадкував від батька, втовкмачив йому в голову Корт, вихователь хлопчика, так би мовити. Так, саме Корт, з носом, схожим на червону бульбу, і спотвореним шрамами обличчям.

Він спинився і різко підвів голову. Від цього в голові зашуміло, і на мить здалося, що тіло ширяє у повітрі. На далекому горизонті бовваніли гори. Але попереду — і значно ближче, миль за п'ять, не більше — бовваніло ще щось. Він примружився, намагаючись роздивитися краще, але не зміг — яскраве сонячне сяйво сліпило запалені від постійних суховіїв очі. Стрілець похитав головою і поплентався далі. Віршик бринів і повторювався. Десь за годину виснажений стрілець, зідравши шкіру на долонях, звалився на землю. Зачудовано подивився на крихітні намистинки крові на шкірі, що лущилася. Кров на вигляд не стала рідшою, була так само густою, як звичайна кров, і вже зсідалася під сонцем. Вона здавалася такою ж самовпевненою й пановитою, як і пустеля. Розлючений стрілець із відразою струсив краплини, сліпо їх ненавидячи. Самовпевнена? Чом би й ні? Кров не конала від спраги. Крові прислужували. Крові приносили жертви. Криваві жертви. Все, що від неї вимагалося, — циркулювати, циркулювати і ще раз циркулювати.

Він глянув на бризки, що потрапили на твердий сланець, і побачив, з якою моторошною швидкістю він убирає їх всередину. Ну що, подобається це тобі, крове? Тебе це влаштовує?

О Господи Ісусе, невже я божеволію?

Притискаючи долоні до грудей, він підвівся, і виявилося, що побачене ним раніше зараз стоїть просто перед очима, так близько, що у нього вирвався крик — схожий на придушене курявою каркання крука. Споруда. Ні, дві споруди, обнесені рідким похиленим жердинником. Жердини були такими древніми і трухлявими, що здавалися примарними. Одна зі споруд виявилася стайнею: про це свідчив чіткий каркас, який годі було сплутати з чимось іншим. Друга нагадувала будинок чи трактир. Проміжна станція на шляху прямування маршрутних диліжансів. Напівзруйнований піщаний дім (вітер вкрив дерево таким товстим шаром піску, що будівля стала схожою на піщаний замок на березі моря, який під час відпливу так нещадно палило сонце, що пісок затвердів, як цемент) відкидав скупу тінь, і в затінку, обпершись спиною об стіну споруди, хтось сидів. Під вагою тіла стіна будівлі ніби прогнулася.

Отже, це він. Нарешті. Чоловік у чорному.

Стрілець так і стояв, роззявивши рота і притискаючи руки до грудей. Він навіть не усвідомлював, що поза неприродно урочиста. Але замість неймовірного піднесення й тріумфу, якого він очікував (чи, можливо, страху або ж благоговіння), відчув тільки неясні атавістичні докори сумління за несподіваний напад ненависті до власної крові, що стався кількома секундами раніше, а ще — нескінченне звучання життєрадісної пісеньки з дитинства:

…накрапає дощик…

Він рушив уперед, на ходу витягаючи револьвер.

…на іспанські луки…

Останню чверть милі він рухався стрибками, біг сміливо, не маскуючись, тим паче місце було відкритим. Коротка тінь бігла з ним наввипередки. Стрілець навіть не усвідомлював, що його обличчя перетворилося на сіру, вкриту пилом посмертну маску виснаженої людини: йому було байдуже, тільки постать у затінку мала значення. І тільки пізніше йому спало на думку, що ця людина може бути мертвою.

Вибивши ногою одну з жердин перехнябленого тину (беззвучно, ніби відчуваючи провину, вона переломилася навпіл) і на ходу піднімаючи револьвер, майнув через пролом на безлюдний, залитий сонячним світлом двір стайні.

— Ти попався! Уклепався! Руки вгору, мерзотнику, ти…

Сполохана постать поворухнулася і встала. Стрілець подумав: «Господи, який же він хирлявий, шкіра й кістки, що це з ним?» Бо чоловік у чорному став нижчим на цілих два фути, а його волосся побіліло.

Він зупинився, немов укопаний, у голові глухо шуміло. Серце шалено калатало в грудях, і він подумав: «Зараз я помру…» Вдихнувши розпечене повітря, стрілець на мить опустив голову. А коли знову підвів очі, то побачив, що перед ним не чоловік у чорному, а хлопчик із вигорілим на сонці волоссям. Він дивився на нього поглядом, у якому не було ані крихти цікавості. Стрілець тупо глипав на хлопця, а потім, не ймучи віри власним очам, безпорадно хитнув головою. Але це не допомогло — мара не зникла. Хлопчик у синіх джинсах із латкою на одному коліні, у простій коричневій сорочці з грубого полотна. Певно, галюцинація була надто сильною.

Стрілець ізнову потрусив головою і, опустивши її, рушив у бік стайні — з револьвером наготові. Він ще й досі був не в змозі думати. Світ макітрився, а голова розривалася від сильного нестерпного болю.

Всередині стайні було тихо й темно. Повітря аж пашіло від спеки. Напружуючи зір, стрілець поводив більмами вибалушених очей, роззираючись навколо. Повертаючись навколо своєї осі на непевних ногах, він заточився, мов п'яний, і побачив на зруйнованому порозі хлопчика, що втупився у нього поглядом. Лезо нестерпного болю легко ввійшло в голову, розрізавши мозок, як апельсин. Стрілець сховав пістолету кобуру, похитнувся, простягнув уперед руки, ніби захищаючись від привидів, і впав долілиць.

Отямившись, він побачив, що лежить на спині, а під головою йому намощено купку м'якого сіна — без запаху. Хлопчик не зміг перетягти важкого стрільця, зате зробив так, щоб йому було зручніше лежати. А ще стрілець відчув прохолоду. Подивившись на себе, він побачив, що сорочка мокра й темна. Облизнув губи і відчув смак води. Заплющив очі. Язик розпух до таких розмірів, що не вміщався у роті.

Хлопчик сидів біля нього навпочіпки. Побачивши, що стрільцеві очі розплющилися, він дістав з-за спини і простягнув йому консервну бляшанку з водою. Стрілець ухопив її тремтячими руками й трохи випив — зовсім трішечки. Коли вода потрапила до шлунку, він зробив іще кілька ковтків. Решту, попирхуючи від задоволення, вилив собі на обличчя. На гарненьких вустах хлопчика з'явилася ледь помітна посмішка тріумфу.

— Сер, чи не хочете трохи підживитися?

— Поки що ні, — відповів стрілець. Наслідок перенесеного сонячного удару — спазми головного мозку, що спричинили нудоту, — все ще давався взнаки, і вода хлюпотіла у шлунку, наче не знаючи, куди їй податися. — Хто ти?

— Мене звуть Джон Чемберз. Можете називати мене Джейком. Одна моя приятелька… ну, майже приятелька, вона у нас працює… так от, вона іноді називає мене Бамою, але ви можете кликати мене Джейком.

Стрілець сів, і нудота одразу ж переросла у сильний і нагальний позив до блювоти. Він нахилився вперед і майже одразу зазнав фіаско в битві зі своїм шлунком.

— Там є ще, — сказав Джейк, узяв бляшанку й пішов кудись у глиб стайні. Зупинившись на мить, він обдарував стрільця збентеженою посмішкою. Той кивнув у відповідь, а потім опустив голову, підперши її руками. Хлопчик мав гарну статуру, та й на обличчя був нівроку. Мабуть, йому років десять-одинадцять. На його обличчі лежала тінь страху, але нічого — стрілець би довіряв йому значно менше, якби хлопчик не боявся.