— Наче ЛСД, — вставив хлопчик, і на його обличчі знову промайнув спантеличений вираз.

— А що це?

— Не знаю, — сказав Джейк. — Це слово просто вигулькнуло в пам'яті. Думаю, це ще з… ну ти знаєш, із того, попереднього життя.

Стрілець кивнув, але сумніви його не розвіялися. Він ніколи не чув, щоби мескалін називали таким дивним словом — ЛСД. Навіть у старих Мартенових книгах цього не було.

— А воно тобі не зашкодить? — спитав Джейк.

— Раніше ніколи не шкодило, — відповів стрілець, розуміючи, що відповідь звучить якось непереконливо.

— Мені це не подобається.

— Не зважай.

Присівши навпочіпки біля бурдюка, стрілець запив пігулку водою. Реакція була миттєвою: рот наповнився слиною, що, здавалося, готова перелитися через край. Стрілець сів перед згаслим вогнищем.

— І коли вона почне діяти? Коли це з тобою станеться? — допитувався Джейк.

— Трохи згодом. Помовч.

Джейк замовк і з відвертою недовірою спостерігав, як стрілець спокійно виконує ритуал чищення револьверів. Сховавши револьвери в кобуру, Роланд звелів:

— Джейку, зніми сорочку й віддай її мені.

Хлопець неохоче стягнув із себе полинялу сорочку, оголивши ряд ребер, що випиналися з-під шкіри, і простягнув її стрільцеві.

З бічного шва джинсів той дістав маленьку голку, а з порожнього гнізда в патронташі — нитку, і почав зашивати діромаху в рукаві Джейкової сорочки. Закінчивши шити й повернувши сорочку, він відчув, що мескалін починає діяти — шлунок зсудомило, і з'явилося відчуття, що всі м'язи у тілі напружуються.

— Мені треба іти, — підводячись, промовив він. — Час.

Хлопчик трохи піднявся, його стурбоване обличчя затьмарила тінь тривоги, але потім опустився назад.

— Будь обережний, — благально промовив він. — Будь ласка.

— Пам'ятай про щелепу, — тільки й відповів стрілець. Проходячи повз, він погладив Джейкову маківку і лагідно розкуйовдив йому волоссячко кольору кукурудзи. І сам розсміявся зі свого жесту. Джейк провів його поглядом, стривожено всміхаючись, аж доки стрільця не поглинули вербові хащі.

Повільно, розміреною ходою крокував стрілець до кружала з каменів. Біля джерела затримався, аби напитися холодної води. Нахилившись до крихітної кринички, обрамленої мохом і лататтям, він деякий час зачаровано, як Нарцис, вдивлявся у своє віддзеркалення у воді. Розум уже почав реагувати, і процес мислення вповільнився, загострюючи увагу на кожній думці і кожному, навіть найменшому, подразникові чуттів. Речі почали набувати ваги та щільності, яких стрілець доти не помічав. Знову підводячись, він загаявся і глянув у плутанину вербового віття. Навскісне проміння сонця пробивалося крізь неї золотистим потоком, у якому танцювали порошинки. Стрілець деякий час дивився на їхню гру, а потім рушив далі.

Досить часто дурман завдавав йому клопоту. Його «я» було надто сильним (а може, й простуватим) і терпіти не могло, коли його відтирали на задній план, робили мішенню для значно тонших емоцій — вони лоскотали його, часом доводячи до шаленства, наче доторк котячих вусів. Але цього разу він почувався досить спокійно. І це було добре.

Ступивши на галявину, він зайшов просто у кружало і постояв там, відпускаючи розум на волю. Думки в голові мчали галопом. Насичений зелений колір трав різав очі: здавалося, варто лише нахилитися і занурити в неї руки, як пальці й долоні вкриються зеленою фарбою. Але стрілець притлумив у собі пустотливу спокусу і не спробував це зробити.

Та провидиця мовчала. Жодного поруху — ні сексуального, ні якогось іншого.

Він підійшов до вівтаря і на хвилю завагався. Спробувати мислити логічно в цю мить — марна річ. Зуби в роті були наче чужі: маленькі надгробки, посаджені у рожеву сиру землю. Світ переповнювало світло, надмірне світло. Стрілець виліз на вівтар і ліг обличчям до неба. Його розум перетворився на хащі, де росли екзотичні рослини-думки, яких він раніше ніколи не бачив, ба навіть не підозрював про їхнє існування, — вербові джунглі, що з усіх боків обступали мескалінове джерело. Небо стало водою, і він завис над нею. Від цієї думки накотило відчуття карколомного запаморочення, але й воно здавалося якимось далеким і неважливим.

Згадався рядок зі старовинного вірша, та цього разу не дитячого. Його мати з острахом ставилася до дурману й необхідності його вживати (так само, як боялася Корта і його звички лупцювати хлопців). Цю поезію склав народ манні з північних пустельних країв. Ще й досі там, серед машин, що вже не працювали (а коли працювали, то час від часу пожирали людей), мешкав один клан. Рядки напливали знову й знову, нагадуючи йому (без жодного зв'язку з попередніми думками — так було завжди, коли діяв мескалін) про снігопад у кулі, яку він мав у дитинстві. Містичні й напівказкові рядки:

Межа людей там проляга, То крапля пекла, дотик зла…

Крізь гілля дерев, що нависали над вівтарем, виднілися обличчя. Відчуваючи якийсь відсторонений захват, стрілець дивився на них: ось дракон, зелений, звивистий. Ось дріада, німфа дерева, манить його руками-гіллям, ось живий череп, вкритий слизом. Обличчя. Обличчя.

Раптом трава на галявині зашелестіла й пригнулася до землі.

Я йду.

Я йду.

Його плоть відчула слабке збурення. «Як далеко я зайшов, — подумав стрілець. — Колись лежав із Сюзанною в м'якій траві на схилах Крутояру, а тепер докотився до цього».

Вона притисла його своєю вагою. Тіло, створене з вітру, груди — з пахучого жасмину, рожі й жимолості.

— Виголошуй своє пророцтво, — сказав він. — Повідай мені все, що я маю знати. — У роті відчувався металевий присмак.

Зітхання. Тихий плач. Геніталії стрільця набрякли й затверділи. Угорі, за обличчями, що прозирали крізь листя, він бачив гори — жорсткі, брутальні, гострі, неначе зуби.

Її тіло почало рухатися на ньому, боротися з ним. Він відчув, що руки самі складаються в кулаки. Вона послала йому видиво Сюзанни. Це Сюзанна лежала на ньому, прекрасна Сюзанна Дельгадо, що чекає на нього в покинутій хижці каменяра на схилах Крутояру, розпустивши волосся, аби воно вільно падало на спину й плечі. Він труснув головою, намагаючись прогнати марево, але її обличчя не зникло.

Жасмин, рожа, жимолость, пахуче старе сіно… аромат кохання. Кохай мене.

— Виголошуй своє пророцтво, — повторив він. — Я хочу почути істину.

«Будь ласка, — благала провидиця. — Не будь таким холодним. Тут завжди так холодно…»

Руки торкаються його плоті, гладять її, запалюючи всередині вогонь. Тягнуть його. Підігрівають. Пахуча чорна щілина. Волога й тепла…

Ні. Сухо. Холодно. Стерильно.

Зглянься, стрільцю. О, благаю, мені потрібна твоя ласка! Будь же милостивий!

Чи ж ти зглянулася б над хлопчиком?

Над яким хлопчиком? Яне знаю ніякого хлопчика. Мені потрібні зовсім не хіопчики. О, благаю тебе!

Жасмин, рожа, жимолость. Пахуче старе сіно, ледь відчутний аромат літньої конюшини. Масло, злите зі старовинних урн. Бунтівна плоть.

— Тільки після того, як почую від тебе пророцтво. Якщо воно буде корисним, — сказав він.

Ні, зараз! Прошу тебе, зараз!

Він розкрив свій розум, розум, що заперечував будь-які емоції, протиставляючи себе їм. Нависле над ним тіло заклякло, і з нього вирвався крик. У голові, між скронями, на короткий час зав'язалася запекла боротьба за перетягування каната — його розум був линвою, сірою мотузкою, з якої стирчали нитки. На довгу мить запала тиша, лише ледь чутне дихання стрільця і легкий вітерець, від якого зелені обличчя на деревах ворушилися, підморгували й кривилися. Жодна пташка не співала.

Її хватка ослабла. І знову до його вух долинув плач. Треба діяти швидко, інакше вона піде. Залишитися зараз означало для неї охлянути, можливо, навіть загинути. Він уже відчував, що вона охолола і прагне покинути кружало з каменів. Вітер ворушив траву, утворюючи на її поверхні спотворені візерунки.