Пришелепкуваті мутанти знову почали наближатися, майже мимохідь, так, наче просто собі проходили повз них, заблукавши у сновидінні темряви, і тут їм трапився хтось, у кого можна спитати дорогу. Натовп проклятих на розі вулиці під стародавньою скелею.

— Вони нас схоплять? — тихо спитав хлопчик.

— Нізащо в житті. Помовч трішки.

Він подивився на каміння. Звісно, мутанти були слабкими і не змогли понатягати валунів, щоби перекрити їм дорогу. Їх стало тільки на маленькі камінці, невелику купку, достатню лише для того, аби перегородити шлях, аби змусити когось…

— Злазь, — наказав стрілець. — Тобі доведеться поприбирати каміння. Я тебе прикрию.

— Ні! — прошепотів Джейк. — Благаю, тільки не це.

— Я не можу дати тобі зброю і не можу одночасно прибирати каміння та стріляти. Тож зробити це мусиш ти.

Від жаху Джейк підкотив очі. Якусь мить його тіло здригалося в унісон думкам, а потім він переліз через край і почав із шаленою швидкістю розкидати каміння праворуч й ліворуч, не підводячи очей.

Тримаючи револьвер напоготові, стрілець чекав.

До хлопчика нетвердою ходою посунуло двоє, простягаючи схожі на тісто руки. Револьвери зробили свою роботу, пронизавши темряву червоно-білими списами світла, що голками повтикалися стрільцеві в очі. Хлопчик скрикнув, але не припинив розкидати каміння. У пітьмі стрибали й танцювали відьмацькі вогники. Зараз істот було важко побачити, і це завдавало найбільшого клопоту. В очах миготіли лише тіні й сліди побаченого під час спалаху.

Одна з потвор, що зовсім не світилася, зненацька схопила хлопчика гумовою рукою страховиська. Половину обличчя мутанта займали очиська, що зараз волого оберталися в очницях.

Джейк скрикнув і почав вириватися.

Голови потвори й хлопчика розділяли усього якихось кілька дюймів, тож стрілець натиснув на гачок, не дозволяючи собі замислитися, щоб нечіткий зір не встиг зрадити, а руки не змогли затремтіти. Упав мутант.

Джейк у шаленому темпі викидав каміння. Мутанти нерішуче товклися за невидимою межею, що відділяла їх від хлопчика, але помалу раз у раз наближалися. Вони вже були дуже близько. І їх чисельність росла, бо приєднувалися інші.

— Добре, — сказав стрілець. — Тепер залазь. Тільки в темпі.

Тієї миті, коли хлопчик поворухнувся, мутанти кинулися на них. Джейк спромігся перелізти через край платформи й силкувався встати на ноги. А стрілець уже щосили качав дрезину. Обидва револьвери вже були в кобурі. Їм треба тікати. Це останній шанс.

Огидні лапи плескали по металевій поверхні дрезини. Хлопчик тримався за пояс Роланда обома руками, міцно притиснувши обличчя до попереку стрільця.

На колію вибігла групка мутантів. Вираз їхніх облич свідчив про бездумне, побіжне передчуття задоволення. Кров стрільця перетворилася на суцільний адреналін, дрезина летіла на всіх парах у темряву. На повній швидкості вони збили чотирьох чи п'ятьох жалюгідних створінь. Летіли, як гнилі банани, відірвані від шкірки.

Далі й далі, в мовчазну моторошну пітьму, що мчала їм назустріч.

Після того, як, здавалося, минула ціла вічність, хлопчик насмілився підняти обличчя, підставивши його під вітер, що здійнявся від швидкої їзди. Йому було страшно, але потреба знати виявилася сильнішою. Спалахи револьвера ще й досі стояли йому в очах. Довкола було темно, хоч око виколи, чулося тільки бурмотіння річки.

— Їх нема, — промовив Джейк, і зненацька його охопив страх, що рейки закінчаться й вони перевернуться та розіб'ються. Йому доводилося їздити в автомобілях. Одного разу його батько вів машину зі швидкістю дев'яносто миль на годину платною автострадою Нью-Джерсі, і його зупинив поліцейський. Проігнорувавши двадцятку, яку Елмер Чемберз сунув йому разом із посвідченням водія, коп усе одно виписав штрафну квитанцію. Але так — із вітром, наосліп, тікаючи від жаху, що залишився позаду і чекав попереду, під звуки річки, схожі на чиєсь моторошне хихотіння, хихотіння чоловіка в чорному, — він не їздив ніколи. Руки стрільця були схожі на поршні, котрі піднімаються й опускаються на заводі з фантазій божевільного, де замість машин — люди.

— Їх нема, — несміливо повторив хлопчик. Слова підхоплював і відносив вітер. — Можеш їхати повільніше. Вони залишилися позаду.

Але стрілець не чув. Вони й далі котили в незвідану темряву.

Наступні три «дні» минули без пригод.

Під час четвертого відрізку часу, що минав між зупинками на сон (Який проміжок шляху вони вже подолали? Половину? Три чверті? Їм було невідомо. Знали тільки, що поки ще не втомилися достатньо, аби спинитися), вони відчули під дрезиною різкий поштовх. Машина похитнулася, і їхні тіла одразу ж за інерцією нахилило праворуч, бо колія плавно повернула вліво.

Попереду було світло. Слабеньке світіння, настільки незвичне, що спочатку здалося їм якоюсь геть новою стихією, не землею, не повітрям, не вогнем і не водою. То було світло без кольору. Навіть світлом його назвати вони могли тільки тому, що знову почали розрізняти свої руки й обличчя один одного очима, а не навпомацки. Їхні очі стали такими чутливими до світла, що помітили світіння більш ніж за п'ять миль до того місця, де знаходилося його джерело.

— Кінець, — сказав хлопчик. — Це кінець.

— Ні. — В голосі стрільця звучала дивна впевненість. — Не кінець.

Так і сталося. Світло не було денним.

Коли вони наблизилися до джерела світіння, то вперше побачили, що ліворуч немає камінної стіни, а їхня колія вливається в інші, утворюючи павутинне хитросплетіння. Світло лягало на їхню відполіровану поверхню й розходилося векторами. На деяких коліях стояли темні товарні вагони, пасажирські вагони, залізнична платформа на колесах. Побачивши ці кораблі-при-види, що навіки застрягли в підземному Саргасовому морі, стрілець занервувався.

Світло стало сильнішим. Від нього трохи заболіли очі, але вони швидко звикали, бо сила сяйва наростала досить повільно. Вони помалу виринали з темряви, як нирці — на поверхню з темних глибин океану.

Попереду, поступово наближаючись, бовванів велетенських розмірів ангар, що простирався у пітьму. В'їзди до нього (разом їх було близько двадцяти чотирьох) здавалися вирізаними у стіні жовтими квадратиками світла. Наближаючись, вони збільшувалися в розмірі від віконець іграшкового будинку до двадцятифутових заввишки. Дрезина пройшла через один із центральних в'їздів, над яким був виведений цілий ряд символів. Стрілець припустив, що написані вони різними мовами. Але його вразило, що він може прочитати останні слова. Написана найдревнішим варіантом Високої Мови, табличка промовляла:

Всередині світло було яскравішим. Колії сходилися й розходилися стрілками в багатьох місцях. Тут і досі горіли транспортні ліхтарі, блимаючи своїми віковічними червоним, жовтим і зеленим кольорами.

Вони проїхали між масивними кам'яними підвищеннями, почорнілими від тисяч машин, що повз них проїздили, і опинилися в приміщенні, схожому на центральний вокзал. Стрілець пустив дрезину на самохід, поки вона повільно не зупинилася, і вони роззирнулися навколо.

— Схоже на метро, — сказав хлопчик.

— Метро?

— Не зважай. Все одно ти не зрозумієш, про що я. Бо я й сам уже не розумію…

Хлопчик виліз на розтріскану бетонну платформу. Вони подивилися на мовчазні порожні кіоски, де колись продавали й обмінювали пресу та книжки, будку чоботаря, зброярню (відчувши гарячкове збудження, стрілець побачив револьвери і рушниці, придивившись пильніше, помітив, що їхні барабани набиті свинцем. Проте стрілець обрав лук, котрий одразу ж закинув собі за спину, і сагайдак майже непридатних, погано збалансованих стріл). Ще тут була крамниця жіночого одягу. Десь кондиціонер уже тисячі й тисячі років переганяв повітря — і, мабуть, недовго вже йому лишилося. Його робота супроводжувалась скрипучим звуком. Він нагадував про те, що вічний двигун, навіть за умови дотримання всіх експлуатаційних вимог, — все одно мрія ідіота. У повітрі відчувався присмак металу. Від кроків хлопчика і стрільця розносилася глуха луна.