Громовий голос належав зовсім не чоловіку в чорному. Відлуння від нього прокотилося в найдальші куточки всесвіту, заповнило собою світи і простір між світами.

— Світло!

Він все падав і падав.

Сонце згасло. Повз стрільця пронеслася червона планета, всіяна каналами. Довкола неї несамовито кружляли два місяці. Далі був запаморочливий вир поясу каміння, а за ним — гігантська планета. Над поверхнею клубочився газ, а розміри були занадто великими, щоб вона могла підтримувати саму себе, тож біля полюсів поверхня була сплющена. А ще далі — оповитий кільцем гострих крижаних уламків світ, що сяяв, неначе коштовність.

— Світло! Хай станеться…

Ще світи, один, другий, третій. І далеко за межами останнього зі світів — самотня кулька з криги й каменю, що оберталася в мертвій темряві довкола сонця, котре блищало не яскравіше за тьмяну монету.

Далі — чорнота.

— Ні, — сказав стрілець. Голос у мороці зазвучав приглушено й безбарвно. Глибину цієї пітьми годі було з чимось порівняти: то була чорнота з чорнот. Поряд із нею глупа ніч людської душі виглядала б як ясний день, тьма підземного краю — брудною плямою на обличчі Світла. — Більше не треба. Будь ласка, не треба більше. Не треба.

— СВІТЛО!

— Годі вже. Не треба, благаю…

Зорі почали тьмяніти. Цілі туманності зливалися в одне й ставали всього лише розпливчастими плямами світла. Весь всесвіт, здавалося, згортався довкола нього.

— Прошу, не треба, не треба, не треба…

— Тоді відступися. Облиш думки про Вежу. Простуй своїм шляхом, стрільцю, і почни рятувати свою душу, а це не швидко й не просто робиться, — почув він над вухом вкрадливий шепіт чоловіка в чорному.

Роланд зібрався з силами. До дрожі вражений і самотній, занурений у темряву, боячись того таємного знання, що несподівано відкрилося йому, він зібрався з силами і дав остаточну відповідь:

— НІКОЛИ!

— ТОДІ ХАЙ СТАНЕТЬСЯ СВІТЛО!

І світло сталося. Воно звалилося на нього відбійним молотом, це неосяжне первісне світло. Свідомість не мала жодного шансу вижити у цьому сліпучому спалаху… і загинула. Але перед цим стрілець чітко побачив те, що мало для нього вселенське значення. З останніх сил він ухопився за це видиво, а потім занурився, шукаючи порятунку в самому собі, доки світло не засліпило його очей і не підірвало розум.

Він тікав від світла і того знання, котрим це світло було сповнене, тому прийшов до тями. Так робимо всі ми, так роблять кращі з нас.

Коли він прокинувся, досі була ніч. Утім, годі було зрозуміти, чи це та сама ніч, чи вже наступна. Із зусиллям струсивши з себе ману, У яку його занурив демонічний стрибок на чоловіка в чорному, він подивився на колоду, де раніше сидів Волтер О'Дим (так називали його деякі люди, яких Роланд зустрів на своєму шляху). Там нікого не було.

Його охопив страшенний розпач — Господи, знову доведеться починати спочатку — і тут за його спиною пролунавголос:

— Я тут, стрільцю. Не подобається мені, коли ти так близько. Ти розмовляєш уві сні. — І він порснув зо сміху.

Стрілець нетвердо зіп'явся на ноги і повернувся. Багаття вже майже догоріло і ледь жевріло в сірому попелі, залишивши знайомий нечіткий візерунок спаленого хмизу. Поряд із ним, смачно й потворно плямкаючи губами, сидів чоловік у чорному — доїдав жирні залишки кролика.

— А ти молодець, — відзначив він. — Твоєму батькові я б таке ні за що не показав. Він би повернувся несповна розуму.

— Що то було? — спитав стрілець. Слова давалися йому важко: вони виходили нечіткими й тремтливими. Йому здалося, що, спробуй він підвестися, коліна неодмінно підігнуться.

— Всесвіт, — безжурно відповів чоловік у чорному. Відригнувши, він викинув кістки у багаття. Вони зблиснули, а потім почорніли. Над улоговиною голгофи голосив і стогнав вітер.

— Всесвіт? — розгублено перепитав стрілець. Цього слова він не знав. Першою думкою було те, що супротивник заговорив віршами.

— Тобі потрібна Вежа, — сказав чоловік у чорному. Прозвучало це як питання.

— Так.

— Ну то ти до неї не дістанешся, — жорстоко посміхнувшись, заявив чоловік у чорному. — Раді Великих байдуже до того, закладеш ти свою душу чи продаси її раз і назавжди, Роланде. Я знаю, як близько до краю прірви вона тебе підштовхнула. Вежа вб'є тебе, коли до неї залишатиметься ще півсвіту.

— Ти нічого про мене не знаєш, — тихо сказав стрілець, і посмішка на губах його ворога зів'яла.

— Це я зробив твого батька тим, ким він був, і я ж знищив його, — безжально заявив чоловік у чорному. — Я прийшов до твоєї матері в подобі Мартена — ти завжди підозрював це, правда ж? — і взяв її. Вона зігнулася піді мною, як верба… хоча (може, хоч це тебе втішить) не зламалася. Хай що, так було написано і так сталося. Я останній слуга того, хто зараз править Темною вежею, і Земля скорилася багряній руці цього владики.

— Багряній? Чому багряній?

— Забудь. Не про нього зараз мова. Хоча… якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся більше, ніж хочеш. Те, що завдало тобі болю один раз, уразить і вдруге. Це не остаточний кінець, а тільки кінець початку. Ти мусив би засвоїти цей урок… але не засвоїв.

— Не розумію, про що ти.

— Так. Не розумієш. І ніколи не розумів. І зрозуміти тобі не дано. Ти геть позбавлений уяви. В цьому ти сліпий.

— Що я бачив? — спитав стрілець. — У самому кінці — що то було?

— А на що це було схоже?

Стрілець замовк і поринув у роздуми. Рука сама потягнулася по тютюн, але його не лишилося. І чоловік у чорному не запропонував наповнити йому кисет, не вдався ні до чорної, ні до білої магії. Пізніше, можливо, він знайде дещицю в сумці, але до цього «пізніше» було ще так далеко.

— Там було світло, — нарешті вимовив стрілець. — Багато світла, сліпучо-білого. А потім… — Він затнувся і з подивом глянув на чоловіка в чорному. Той нахилився вперед, жадібно всотуючи в себе слова, а на обличчі закарбувався чужий йому вираз, занадто вже явний, щоб його можна було замаскувати чи заперечити. Благоговіння чи подив. Можливо, ці почуття були тотожні.

— Ти не знаєш, — сказав стрілець і розплився в посмішці. — О великий чародію, що воскрешає мертвих. Не знаєш. Та ти просто шарлатан!

— Я знаю, — відповів чоловік у чорному. — От тільки не знаю… що я знаю.

— Біле світло, — повторив стрілець. — А потім — травинка. Одна травинка, що заповнила собою все. А я був крихітний. Як піщина.

— Трава. — Чоловік у чорному заплющив очі. Обличчя посіріло і виглядало якимось змученим. — Звичайна собі травинка. Ти впевнений?

— Так. — Стрілець насупився. — Але вона була пурпуровою.

— А тепер слухай, Роланде, син Стівена. Ти хочеш почути те, що я скажу?

— Так.

І чоловік у чорному почав свою розповідь.

Всесвіт (сказав він) — це Велике Все. Його парадокс занадто великий, щоб його можна було збагнути скінченним розумом. І як живий розум не може зрозуміти неживий (хоча і вважає, що це йому під силу), так само й скінченний розум не збагне нескінченного.

Той прозаїчний факт, що Всесвіт існує, вже сам по собі розбиває усілякі докази прагматиків і романтиків. Утім, був час, за сотню поколінь до того, як світ зрушив з місця, коли людство досягло достатньої майстерності в технологічному й науковому сенсах, аби відколоти кілька шматків від колосальної камінної колони дійсності. Та навіть у ті часи штучне світло науки (знання, якщо тобі так більше подобається) сяяло тільки в кількох розвинених країнах. Провідні позиції займала одна компанія (чи то пак кліка). «Північний центр позитроніки» — так вона називалася. Та попри те, що накопичення доступних фактів набуло справді грандіозних масштабів, спалахи прозріння у науковців відбувалися дуже рідко.

Стрільцю, наші предки зуміли побороти хворобу-що-з'їдає-живцем (рак — от як вони її називали), майже здолали старіння, ходили поверхнею Місяця…

— Я в це не вірю, — категорично заявив стрілець.