Він бачить чорну сутану і відчуває, як тілом прокочується хвиля жаху. Це він, чоловік у чорному. Джейк із останніх сил відвертає обличчя. Десь по радіо передають пісню рок-групи «Кісс». Він бачить свою руку — маленьку, білу, гарну, — що розчепіреними пальцями шкребе бруківку. Він ніколи не гриз нігтів.

Не відводячи від руки погляду, Джейк помирає.

Стрілець сидів навпочіпки в глибокій задумі, обличчя його було похмурим. Він втомився, все тіло нило, а думки приходили в голову настільки повільно, що дратували свого володаря. Навпроти, згорнувшись калачиком, спав дивовижний хлопчик. Він і досі дихав рівно, спокійно. Свою історію він розповів, не виявляючи надмірних емоцій, хоча в кінці, коли надійшла черга «священика» й «останнього причастя», голос помітно затремтів. Звісно, про сім'ю і власне відчуття роздвоєності й спантеличен-ня від неї він не розповідав: стрілець почув це між рядків, дізнався досить, аби мати уявлення про те, що сталося насправді. В усій цій історії той факт, що міста, яке описував хлопчик (якщо це не міфічний Лад), ніколи не існувало, вражав не найприкріше, але непокоїв. Все це непокоїло. Стрілець боявся неправильно витлумачити події.

— Джейку?

— Гм?

— Ти хочеш пам'ятати це все, коли прокинешся, чи прагнеш забути?

— Забути, — швидко відказав хлопчик. — Коли кров полилася мені з рота, я відчув, яке на смак моє лайно.

— Гаразд. Зараз ти заснеш. Зрозумів? По-справжньому заснеш. Можеш лягти, якщо тобі так більше подобається.

Джейк ліг: маленький, сумирний, не здатний образити чи заподіяти шкоди. Та стрілець не довіряв його невинності. Навколо малого витав невловний ореол смерті, сморід чергової пастки. Йому не подобалося це почуття, але сам хлопчик припав до душі. Дуже навіть припав.

— Джейку?

— Ш-ш-ш, я сплю. Я хочу спати.

— Так. А коли прокинешся, то нічого з цього не пам'ятатимеш.

— О'кей. Добре.

Якусь хвилю стрілець споглядав його, згадуючи власне дитинство. Коли він поринав у ці спогади, то завжди виникало відчуття, ніби все це відбувалося з іншою людиною — людиною, яка пройшла крізь якесь казкове оптичне скло часу в інший вимір, щоби стати кимось іншим, — і зараз здавалася невимовно близькою. У стайні придорожньої станції було дуже спекотно, і стрілець ощадливо випив ще трохи води. Потім підвівся і пішов у глиб споруди, зупинившись лише на мить: щоб зазирнути до стійла для коней. Там у кутку лежав невеличкий оберемок сіна й охайно складена попона, але конем не пахло. У цій стайні взагалі нічим не пахло. Сонце знищило всі запахи, не залишивши натомість ніякого. Повітря було абсолютно чистим.

У глибині стайні, посеред тісної темної комірчини, стояла машина з іржостійкої сталі. Ні іржа, ні гнилизна не залишили на ній сліду. На вигляд вона нагадувала маслобійку. Ліворуч із неї стирчала хромована труба, що вела до водозабірника в підлозі. Стрілець уже бачив подібні насоси раніше, в інших засушливих місцинах, але настільки великого — ніколи. Він навіть уявити собі не міг, як глибоко довелося бурити свердловину (і дехто з бурильників уже давно покинув цей світ), щоб натрапити на підземне джерело, що, як завжди, сховалося в глибоких надрах землі під пустелею.

Чому вони не розібрали насос, коли покидали придорожню станцію?

Мабуть, через демонів.

Зненацька він здригнувся, спиною пробігла судома. Його ніби жаром обсипало. Потім все минуло. Він підійшов до вимикача і натиснув кнопку «Пуск». Машина озвалася гулом. Секунд за тридцять із труби вирвався струмінь чистої прохолодної води й потік у водовідвідний жолоб, до системи рециркуляції. Після того, як із труби вилилося приблизно три галони води, насос вимкнувся, наостанок клацнувши. Ця річ у нинішньому місці й часі виглядала такою ж неслушною, як справжнє кохання, і водночас невблаганною, немов Суд Божий, — безмовне нагадування про ті часи, коли світ іще не зрушив з місця. Мабуть, вона працювала на атомній енергії, бо електроенергії не було на тисячу миль навкруги та навіть сухі акумулятори давним-давно розрядилися б. Цей пристрій виготовила компанія під назвою «Північний центр позитроніки». Стрільцеві це не сподобалося.

Він повернувся назад і сів біля малого, що спав, поклавши руку під щоку. Гарний хлопчик. Стрілець випив іще трохи води й по-індійському схрестив ноги. Хлопчик, як і той поселенець на краю пустелі, що тримав птаха (Золтана, зненацька згадав стрілець, птаха звали Золтан), втратив відчуття часу, але в тому, що чоловік у чорному близько, жодних сумнівів бути не могло. Вже не вперше стрілець із подивом подумав, а чи не дає йому чоловік у чорному (з якихось власних міркувань) змоги наблизитися. Можливо, стрілець грає йому на руку. Він спробував уявити, яким буде їхнє фінальне зіткнення, і не зміг.

Йому було дуже спекотно, але слабкість минула. І знову в пам'яті зринув дитячий віршик, але цього разу замість матері йому згадався Корт — Корт, безвічна людина-двигун, з обличчям, посіченим шрамами від каміння, куль і тупих знарядь. Шрамами війни та навчання мистецтва її ведення. Стрілець волів знати, чи було в Корта кохання, гідне тих монументальних шрамів. Хоча йому це здавалося малоймовірним. Він згадав Сюзанну й свою матір, а ще — Мартена, чаклуна-недоука.

Не такою людиною був стрілець, щоб поринати у спогади. І якби за своєю природою він не був людиною емоційною і не володів даром невиразно передбачати майбутнє, то став би непрохідним тупаком. Саме тому теперішній хід думок викликав у нього подив. Кожне ім'я тягло за собою інші — Катберт, Алан, старий Джонас з тремтливим голосом. І знову Сюзанна, миловидна дівчина біля вікна. Такі думки завжди сходилися на Сюзанні, й на великій пагористій рівнині, відомій під назвою Крутояр, і на рибалках, що закидали неводи в Чисте море.

Піаніст із Талла (мертвий піаніст, в Таллі всі мертві, загинули від його руки) також знав ці місця, хоча стрілець чув про це від нього лише того, одного разу. Шеб любив старі пісні, якось заграв їх у салуні під вивіскою «Спочинок подорожнього», і стрілець тихенько замугикав одну собі під ніс:

Стрілець аж розсміявся, сам із себе дивуючись. «Я останній, хто пам'ятає той зелений світ теплих відтінків». Та, попри всю ностальгію, жалю до себе він не почував. Світ безжально зрушив із місця, але ноги ще віддано служили стрільцеві, і чоловіку чорному був ближче. На цій думці його зморив сон.

Коли він прокинувся, на землю вже спустилися сутінки. Хлопець десь зник.

Стрілець підвівся, почувши, як потріскують суглоби, і попрямував до дверей стайні. У темряві на ґанку заїжджого двору танцював вогник. Він пішов на світло, а слідом за ним рушила його тінь, стелячись по землі довгим чорним шлейфом у червонувато-вохристому світлі присмерку.

Джейк сидів біля гасової лампи.

— У лампі був гас, та я побоявся запалювати її в домі. Все таке сухе… — сказав він.

— Правильно ти вчинив. — Стрілець сів, не звертаючи уваги на товстий шар пилу, що накопичувався протягом багатьох років і здійнявся в повітря під вагою його заду. Він подумав: «Взагалі дивно, що ґанок не розсипався під нами двома на порох. Це якесь чаклунство». Світло лампи відкидало на обличчя хлопчика тіні, та їхні відтінки були м'якими. Стрілець дістав кисет і скрутив цигарку.

— Мусимо побалакати, — сказав він.

Ледь посміхнувшись від цього слова, Джейк кивнув.

— Гадаю, ти знаєш, що я полюю на чоловіка, якого ти бачив.

— Ви збираєтесь його вбити?

— Не знаю. Треба, щоб він дещо мені розповів. Можливо, доведеться примусити його відвести мене до одного місця.

— Куди саме?

— Туди, де Вежа, — відповів стрілець. Потримавши цигарку над склом лампи, він припалив. Нічний вітерець одразу ж підхопив дим і поніс його десь далеко. Джейк провів його поглядом. На обличчі малого не було ані здивування, ані тим паче захвату.