— Як це? Я не розумію.

— Його можна було помацати, але побачити — ні.

Схоже, Джейк зрозумів, про що йдеться, бо кивнув.

— То був невидимка.

Роланд здивовано підвів брови. Цього слова він ніколи раніше не чув.

— Так ти кажеш?

— Так.

— Тоді так тому й бути. Хай там як, та були люди, що заперечували проти цього, — вони вважали, що їх буде проклято, якщо я це зроблю. Але хлопцеві припало до смаку ґвалтувати жінок. Знаєш, що це таке?

— Так, — відповів Джейк. — Мабуть, невидимці було легше це робити. І як ти його впіймав?

— Про це послухаєш іншим разом. — Сказав це, знаючи, що іншого разу не буде. Вони обидва це знали. — За два роки по тому я покинув дівчину… Це сталося у селі під назвою Королівське Місто. Сталося, хоч я і не хотів цього робити…

— Ще й як хотів, — відповів хлопчик, і навіть м'якість тону, з яким це було сказано, не змогла приховати презирство, що бриніло в його голосі. — Тобі треба було дійти до тієї Вежі, чи не так? За будь-яку ціну триматися у сідлі, як ковбоям у Мережі мого батька?

Роланд відчув, як кров шугонула в обличчя, змусивши його зашарітися, але спромігся відповісти рівним голосом.

— Гадаю, то був останній етап. Я про своє дорослішання. Я ніколи не знав, що станеться, поки це не відбувалося. І тільки пізніше це усвідомлював.

Раптом він із тривогою зрозумів, що уникає розповіді, яку хотів почути хлопчик.

— Мабуть, обряд досягнення повноліття був частиною дорослішання, — знехотя промовив він. — Формальною частиною. Мало не офіціозом, наче танець. — І стрілець неприємно розсміявся.

Хлопчик промовчав.

— Поєдинок потрібен був для того, аби довести, на що ти здатен… — почав Роланд.

Літо. Спека.

Того року Повна Земля прийшла до них, як коханка-вампіриця: висмоктала всі соки з землі й знищила врожай землевласників, перетворивши поля міста-фортеці Ґілеад на стерильно-білу пустку. На віддалі кількох миль на захід, біля кордонів на краю цивілізованого світу, вже почалися заворушення. Повідомлення звідти були невтішними, але навіть вони блякли перед обличчям спеки, котра панувала тут, у центрі. Худоба з порожніми очима стояла, висолопивши язики, в загонах на скотарнях. Кабани рохкали без особливої охоти, геть забувши і про свиней, і про продовження роду, і навіть про нагострені ножі, що чекали свого часу, який мав настати з приходом осені. Люди, як завжди, жалілися на податки й військовий обов'язок, але крізь забрало порожніх гарячкових балачок про політику проглядала апатія. Центр обтріпався й вилиняв, як старий килим, який прали, топтали ногами, трусили, вішали й сушили, і так безліч разів. Нитка, на якій тримався останній діамант на грудях світу, готова була от-от обірватися. Речі не трималися купи. Влітку перед занепадом, що наближався, земля втягнула у себе повітря.

Хлопець тинявся без діла горішнім коридором кам'яної громади, котра була йому домом, відчуваючи все, що відбувалося, але не розуміючи. Він був небезпечно порожній і жадав наповнення.

Відтоді, як повісили кухаря, який завжди знаходив щось смачненьке для голодних дітей, минуло три роки. Роланд витягнувся і поширшав у плечах і стегнах. Зараз на ньому були тільки линялі штани з грубої бавовняної тканини, і в свої чотирнадцять років він уже виглядав як той чоловік, яким невдовзі стане: високий, стрункий і прудконогий. Він і досі був незайманий, але на нього вже накинули оком дві замазури — молодші дочки купця із Західного Міста. Він теж був до них небайдужий і зараз відчув це гостріше, ніж будь-коли. Навіть у прохолоді коридора його тіло вкрилося потом.

Попереду були кімнати матері, до яких він наближався без будь-якої цікавості, збираючись просто пройти повз них й піднятися на дах, де на нього чекали прохолодний вітерець і насолода від руки.

Коли він проходив повз двері, його покликав чийсь голос:

— Агов, хлопче.

Радник Мартен. Він був одягнений з підозрілою недбалістю, що викликала занепокоєння, — чорні штани з плащової тканини, тісні, немов трико, і біла сорочка, наполовину розстебнута на безволосих грудях. Чуприна була розкуйовджена.

Хлопчик мовчки дивився на нього.

— Заходь, заходь. Не стовбич у коридорі. Твоя мати хоче поговорити з тобою. — Губами він посміхався, проте риси ховали у собі темний, злий сміх. Під цією маскою не було нічого, крім холоду.

Насправді мати, схоже, не хотіла його бачити. Вона сиділа у кріслі з низькою спинкою у центральній вітальні своїх кімнат, біля великого вікна, що виходило на розпечену камінну кладку головного двору. Вдягнена у просту простору сукню, що постійно спадала з білого плеча, вона тільки побіжно глянула на хлопчика — скороминущий проблиск посмішки, сумної, немовби осіннє сонце на поверхні води. Навіть почавши розмову, вона не дивилася на сина, а вивчала свої руки.

Тепер він бачився з нею дуже рідко, і луна колискових

(чусіт, чисіт, чосик)

у його пам'яті майже стихла. І все ж, хай навіть вона стала незнайомкою, він її любив. Він відчув, що в душі ворушиться аморфний страх, а десь у її надрах зароджується ненависть до Мартена, найближчого радника його батька.

— У тебе все добре, Ро? — ніжно спитала вона. Мартен стояв поряд із нею, всміхаючись їм обом. Важка рука лежала на білому плечі, там, де воно з'єднувалося з білою шиєю. Від усміху його карі очі стали майже чорними.

— Так, — відповів Роланд.

— Як навчання? Ванней задоволений? А Корт? — Вимовивши останнє ім'я, вона скривила рот, наче покуштувала щось гірке.

— Я стараюсь, — сказав він. Їм обом було добре відомо, що Роланд не вирізняється таким блискучим розумом, як Катберт, і не такий кмітливий, як Джеймі. Він брав не розумом, а працьовитістю і сильним ударом. Навіть Аланові навчання давалося легше.

— А як Давид? — Вона знала, що він любить сокола. Хлопчик подивився на Мартена, що й досі зневажливо всміхався, глядячи на все це згори.

— Його кращі часи вже позаду.

І тут йому здалося, що мати поморщилася. На мить Мартенове обличчя потемніло, а рука сильніше стиснула її плече. Потім вона подивилася у вікно на сліпучу білість дня, і все стало, як раніше.

«Це якась шарада, — подумав Роланд. — Гра. Але хто з ким грає?»

— У тебе на лобі подряпина, — не стираючи усмішки з обличчя, сказав Мартен і недбало показав пальцем на слід, що лишився від останнього Кортового(дякую вам за цей день, що був таким повчальним для мене) прочухана.

— Ти будеш таким самим бійцем, як твій батько, чи ти просто не дуже розумний?

Цього разу його мати й справді зробила гримасу.

— І те, й інше, — відповів хлопчик, не відводячи погляду від Мартена й видушуючи з себе посмішку. Навіть тут стояла страшенна спека.

Зненацька Мартен перестав усміхатися.

— Можеш іти на дах, хлопче. Здається, у тебе там були якісь справи.

— Моя мати ще не відпустила мене, прислужнику.

Мартенове обличчя спотворилося, наче хлопчик хльоснув його нагайкою. А мати гірко зітхнула.

— Роланде, — докірливо сказала вона.

Але болісна посмішка не зійшла з обличчя хлопця, і він виступив уперед.

— Ти мусиш виявляти до мене пошану, прислужнику. В ім'я мого батька, якому ти служиш.

Мартен витріщався на нього, не вірячи власним вухам.

— Іди, — тихим голосом, що не віщував нічого доброго, сказав він. — Побався своєю рукою.

Моторошно посміхаючись, хлопчик пішов.

Зачиняючи за собою двері, він почув, як мати жалібно застогнала. Як дух смерті. А слідом за цим, не ймучи віри власним вухам, почув звук удару — слуга його батька наказував їй стулити писок.

Стулити писок!

Жахлива усмішка не сходила з вуст Роланда. Він рішуче пішов вимагати випробування.

Джеймі щойно повернувся з походу по крамницях. Угледівши, що Роланд перетинає двір для навчань, він з усіх ніг рвонув до нього, аби переповісти останню плітку: на заході повстання, пролилася кров, море крові. Але слова застрягли у нього в горлі. Хлопці були знайомі з пелюшок. Малими вони борюкалися, лупцювали один одного й незліченну кількість разів вивчали стіни, в яких народилися.