– О, добре, що прийшов, Іване, бо до нас пан дяк у гості завітали.

– То, може, піду закличу людей? – залізно сказав пономар Іван Пошивайло, бо Явдоха була пономарка. – І вони засвідчать вашу невшетечність, скурві діти?

– Бійся Бога, Іване! – вигукнула Явдоха. – Чи ти здурів, чи сп'янів? І як смієш таке казати на мене, чесну жону?

– Чесна жона? – прорипів, як тільки-но двері, Іван. – Ото я зараз зачиню вас у хаті й піду гукати людей, щоб побачили, яка в мене чесна жона.

І темне одоробло із казаном замість голови висунулось у сінці, ляско заплеснуло двері, при цьому чутно стало, як щось із того боку під двері підсувається, а ще щось сопіло й ніби зубами скреготало.

І зависла тиша. Ніколи в житті дяк Григорій Комарницький, автор славної на всю Україну пісні про комара, котрий оженився на мусі, не чув подібної тиші, бо така з'являється тільки тоді, коли має грянути шуря-буря: і що більша шуря-буря гряде, то більша перед нею тиша настає. Але й ту не можна порівняти із цією.

– Що робитимемо? – прошепотів Григорій.

– Та він нікуди не пішов, – озвалася тихцем Явдоха. – Підсунув діжку та й сидить на ній. Іване! – сказала голосно. – Чуєш, Іване!

– Чого тобі? – буркнув після паузи з-за дверей чорний голос.

– Ну, чого ти звурдився, як скипіле молоко? – ніжно сказала Явдоха. – Чи ж я що лихе вкоїла? Ходи до нас і погостюємо, як це водиться в людей, пана дяка. Не уймай мені моєї порядности!

– То це ти порядна, скурва дочко! – гримнув з-за дверей чорний голос. – Чоловіка нема, а ти любаса розгощуєш!

– Не ображай мене, Іване, бо тіпун тобі сяде на язика! – суворо сказала Явдоха. – Чи застав мене за любасним ділом, що невшетечність мені приписуєш?

За дверима запала глибока мовчанка.

– Може, якось утечу? – шепнув дяк.

– Отам комірчина, – тицьнула Явдоха, – а в ній віконце… Ну, чого ти мовчиш, довбне? – скрикнула голосно. – Не прикликала пана дяка, він сам прийшов, ще й пляшчину приніс, щоб із тобою розмовитися. Бо сам казав: чого це пан дяк до нас не приходить? Казав?

– Казав, – бовкнув із-за дверей Іван.

І поки велася та балачка, дяк Григорій Комарницький, в якому не тільки прокинувся, а й тарабанив об ґрати грудей заєць, навпшиньках перейшов покоя, а коли озвався голос Пошивайла, відчинив двері, боячись, що вони зариплять, але ці двері виявилися змащені, можливо, не він один ними ходив, і дяк із полегшеним зітханням уступив досередини – комірчина була залита срібним місячним сяйвом.

Явдошина ж балачка за його спиною тривала.

– Казав, казав, телепню! – вискуче гукнула Явдоха. – А коли пан дяк до нас прийшли, то як його зустрів? Казна-що вичворяєш!

– Але ж прийшов, коли мене не було, – м'якше відказав пономар.

– Та чи знав, що тебе нема? – крикнула Явдоха. – Як зайшов, так і сказав: хотів ближче з тобою зазнатися. А ти як немисленнии накрив його, наче мішком.

– Гостила ж його? – гукнув із-за дверей голос.

– Гостила, – різко відказала Явдоха. – Бо коли люди приходять до мене в дім, гощу, а не так як ти, одоробло нещасне, їх окрикуєш!

І знову-таки, поки велася ота балачка, пан дяк Григорій Комарницький спробував, чи й справді відчиняється віконце в комірку. Виявилося, що так; можливо, відчинялося не раз при подібній оказії. Тож дяк скрушно зітхнув удруге, але зміркував, що в жупані крізь те вікно не пролізе, а ще, чого доброго, порве. Тому зняв жупанця і викинув назовні, і тільки тоді, хекнувши і підстрибнувши, просунув у віконце голову і почав не так вилазити, як викорчовуватися з тієї хати, але на перешкоді стало те, що надто наївся. Коли б не це, то він легко б у віконце проліз і накивав би п'ятами, а втікати вмів, хоч і не завжди щасливо. Але на перепоні став живіт, набитий їжею по зав'язку, який зробився ніби казанок, тобто чимось подібним до Пошивайлової голови, або ж бубон, отож той бубонець і заклинився у проймі. Холодний піт почав литися з голови Комарницького, скрапуючи у срібну пітьму, бо одне діло, коли чоловік застане вдома бенкетника, а інше, коли люди зловлять застрялого у вікні любаса – тоді відбрехатися, що тільки гостив у цьому домі, аж ніяк не вдасться. І він закректав і засопів, і сіяв холодний піт у холодну траву. І вибалушував очі, але не міг продертися ані вперед, ані назад, аж тихо зойкнув, і цей зойк почула з покою Явдоха, миттю зметикувала, що сталося, скочила до комірчини, схопила дяка за ноги і почала втягувати назад, переконавшись, що виштовхнути його з хати не вдасться. І це було як у казці про ріпку, одне тільки, що ріпкою був живий чоловік, але в казках завжди вживаються алегорії, отож вони, зрештою, як у казці про ріпку, й попадали, а може, і їм допомогла якась таємнича миша цієї ночі.

– Ідіть, пане дяче, й сідайте до столу, бо вам звідси втекти не вдасться, – зашипіла Явдоха Комарницькому на вухо.

– Чого це ти замовкла, скурва дочко! – загорлав за дверима пономар, очевидячки взявши підозру, чи не займаються зачинені любасним ділом.

– Замовкла, бо хотіла, щоб до твоєї дурної голови дійшло те, Що сказала, – мовила гостро Явдоха, коли дяк знову всівся до столу. – Гостила я чоловіка, якого й сам готувався закликати в наш дім, а ти роз'їжився, як їжачисько, розперезався, як баба, накинувся на мене, безневинну, з мокрим рядном, до ладу не розпитавшись, нікчемо ти, телепню, дурню і нетудисвіте! – при цьому що довше Явдоха говорила, то більше її голос переходив у верещання.

– Гаразд, – примирливо сказав за дверима Іван Пошивайло. – Може, я й погарячкував, але скажи: чи годиться жінці приймати гостей у відсутність чоловіка?

– А скажи мені й ти, – по-гадючому засичала Явдоха. – Коли прийшов, двері були зачинені?

– Та ж ні, – ніяково озвався Іван.

– А коли б я мала щось лихе щодо тебе на думці, то чи лишила б двері незачиненими?

У сінях удруге зависла тиша, відтак почулося, як щось відсувається, двері розчинилися, і в них знову постало одоробло, але вже не з таким чавунним обличчям.

– Не дурій, Іване, – м'яко сказала, знову вживаючи заспівних інтонацій, Явдоха, – бо робиш сором собі й мені. Перепроси ліпше гостя, бо ти таки нечемний господар, сідай і повечеряєш. Ти ж голодний з поля?

– Голодний, – буркнув Іван, підозріло оглядаючи дяка Григорія Комарницького, який спокійнісінько сидів за столом, навіть не дивлячись на нього, а ще пильніше озирнув свою жіночку, яка любо до нього всміхалася.

– Мені так здається, пані господине, – поважно сказав Григорій, – що прийшов до вас із гостиною не в час.

І він звівся на весь зріст, а тоді й довершив, не гублячи гонору:

– Отож вибачте, що вчинив у вас колотнечу, й дозвольте мені піти.

– Сідайте, пане дяче, – мовила наказово Явдохо, – бо цей нетіпаха і вайло ще перед вами не вибачився. Випийте один до одного по чарці, і нехай не робить мені публіки.

І голос у Явдохи здригнувся, а з лівого її ока поповзла, напевне, дуже солона сльоза, а може, то була й не сльоза, а тоненька, спрозорена змійка. Іван Пошивайло засопів, бо не міг байдуже переносити жіночих сліз, озирнувся, ніби збирався звідсіля втекти, але вчасно збагнув, що тікати нічого й нікуди, бо це таки його дім.

– Та годі тобі, перестань-бо кричать! – змовив примирливо. – Може, я й справді не те, хоч, коли сказати по правді…

– І що вийде по правді? – верескнула Явдоха.

– Та нічого, – ніяково сказав Іван. – Може, я й справді не те… Давайте, пане дяче, вип'ємо, бо вона мені з карку не злізе, а ти й справді ще в моєму домі, сказати по правді, не був.

– А коли не був і ти зайшов у відчинені двері, чого шиєш мені пана дяка в любаси? – переможно проказала Явдоха.

– І це правда, – згодився Іван, сідаючи до столу. – Годі вже торохтіти!.. Вибачай, пане дяче, коли що не так!

І він почав наливати в горнятка сивуху; дивно було те, що цього разу їх на столі виявилося три.