Усе навколо було ніби засіяне впалим легким снігом, а може, це дерева пообсипали цвіт, хоч на те була не пора – був-бо серпень. Крони палали темно-білими кулями, а стежка під ногами срібно засвітилася, ніби теж стала живим тілом. І дяк кволо подумав: єдиний, хто міг би його зупинити зараз, – собака, який би зайнявся на чужого та й прогнав би його з обійстя з гавкотом, і він би залюбки від того охоронця цноти господині обійстя утік, але собака, коли в тому дворі й був, надто міцно спав, снячи солодкі собачі сни, а може, був привчений не виганяти із двору тих, кого приваблює сюди його люба господиня. А може, й він, дяк, у цю хвилю запах так само, як господиня, адже в цьому вечорі таки ставали поступово спільним тілом, були-бо поміщені в одному Змії, а отже, й пахнути мали однаково. Відтак дякові не було іншої ради, як зрушити з місця та й увіч перевірити: чи правдиве його припущення, що двері рипнули тільки раз, тобто перепона не створилася, бо коли б не так, мав би реальну підставу до втечі. І він схопився за ту соломинку із відчаєм, з яким хапаються ті, що топляться, але не всі, котрі топляться, соломинку здобувають, отож не здобув її й пан дяк – двері таки залишилися прочинені. І він набрав повні груди повітря, отого, повного срібного молока, аж йому їх розперло, а очі трохи й вирячилися, а ноги самі від себе переступили порога, а що двері були занизькі для дякового поважного зросту, то мусив ще й пригнутися, ніби вклонитися перед власною неміччю та й силою, котра ту неміч у ньому фатально викликала. Опинивсь у сінях, звідки мало бути двоє дверей, але побачив лише одні, бо там засвітилося: Явдоха запалила свічку. Тоді дяк стяг із голови шапку і мужньо переступив другого порога. При цьому сказав, як і годиться:

– Доброго вечора вам у хату!

– Заходьте, заходьте, пане дяче, – тонко заспівала Явдоха. – А то ви такі горді, що досі в нашій хаті й не були. Мій чоловік не раз казав: чого це новий дяк до нас не заходить? От ви й зайшли.

– А де ж твій чоловік? – по-дурному, а може, й мудро запитав дяк.

– Та де ж, у полі, – так само тонко заспівала Явдоха, і Григорій у світлі свічки міг ближче придивитися до неї. Була ладна й гарна, чорнява, з палкими темними очима, в яких варилися якісь іскри. – Через це так порожньо теперечки в селі. Отож і мій поїхав на кілька днів. Сідайте, пане дяче, чимось вас пригощу, бо, певне, не дуже ситі. А ми чим багаті, тим і раді.

Дяк сів і німо дивився, як літає хатою велика тінь, а може, й не одна, бо одна була в жіночій зграбній плоті, а друга моталася по стінах у плоті зріділій, сіра та пласка. Однак обидві були моторні, і вмить на столі, ніби ті тіні вичакловували, почали виростати миски й полумиски, а ще й здоровенна ложка, і ложки менші – дві, а ще й плящина і горнятка, а ще макітра та глечик – і все це раптом запахло так сласно, що дяк відчув у нутрі проковтнутого корча, аж мусив глитнути слину. А в голові в нього скрутився хробак трохи підступної думоньки: зірве він у цьому домі сокровенного листка чи не зірве, а наїстися таки зможе. Але він ще раз озирнувся сторожко, ніби перевіряв: чи не затаївся, бува, в тінявих кутках Явдошин Іван із ґерлиґою, але ніде жодного Івана не уздрів. Тому й сказав:

– То може, Явдохо, зачинила б двері, бо я не відаю як.

– Ще зачиню, пане дяче, не турбуйтеся, – заспівала, сідаючи навпроти, Явдоха. – Ліпше наливайте у дзбанки моєї сивушечки.

І тільки тепер дяк побачив її по-справжньому. Власне, бачив і раніше, але досі була для нього, як інші жінки – ніби ходячі боввани чи оживлені тіні, ходять собі, то й ходять, є вони, то й є, а нема, то й гаразд, гарні – то чудово, а негарні – то хай собі буде: не було йому до них діла, бо дивився черствими очима, а коли людина дивиться на собі подібних та й на світ порожніми очима, то й люди, й світ для неї черстві. Але цього разу, коли зирнув на жінку, все уздрілося інакше, о інакше! Свічка стояла на столі, відтак світло, яке витворювалося, якось чудно зібралося на Явдошинім обличчі, а все інше ніби поринуло в темінь. І те обличчя засвітилося, заполум'яніло, а іскор в очах з'явилося вдвічі більше, і дяк аж рота розтулив, на неї дивлячись. Бо з того обличчя потекло на нього інше світло, густе, п'янке, одурманливе, повне хвилюючого трепету, ніби мед, і все в ньому зшумілося, сколотилося, розпружилося, розтало, потекло, запінило, забурунило, заскімлило, захиталося і почало м'яко, а іноді й скочно вигоцькувати, посмикуючись та вихиляючись.

– Несміливі ви, пане дяче, – задзвонила срібним молоком Явдоха. – Казала вам розлити в горнятка сивушки, а ви на мене дивитеся, ніби вперше побачили. А я вас давно примітила: гарний ви, пане дяче, як з картинки.

І вона сама взяла плящину та з булькотом почала наливати, і рідина в горнятка справді потекла сива, десь така, як срібне молоко місячного сутінку, а в ніздрі Григорія Комарницького гостро бухнув солодкий сивушаний пах. Тоді він збагнув, що той корч, якого проковтнув, мав не одну кореневу галузку, а принаймні дві, бо йому закорчило вже не в грудях, а в животі, в який сьогодні потрапило їжі таки небагато, бо яка там їжа в школі: кваша і шматок напівзасохлого хліба. Але й та кваша і хліб давно в його шлунку навіки пропали, і прірва знову роздзявила рота, а коли таке трапляється, то всілякі остережки, навіть доброчесні, які людина посильно втримує, десь безслідно діваються. Отож дяк хильнув сивушки, яка потекла по кишках гаряча, аж палюча, збуджуючи і струшуючи ними, і взявся до миски з борщем, наминаючи його з присьорбом, було-бо що.

– Оце так борщик! Лагомина – не борщик! – сказав він.

– І не тільки борщик, – заспівала Ядоха, – а ще галушечки з курятинкою, а ще стегенце, а ще холодник, а ще карасики у сметані. Пробуйте, пробуйте, пане дяче, і не треба мене соромитися.

Але пан дяк і не думав соромитися. Він пив і глитав уже цілком нестримно, навіть язик у нього розв'язався – і їхня мова потекла, як молочна ріка між кисільних берегів, а може, як дві річки, що зливаються в одну, ладно при тому поєднуючись. А живіт його наповнювався й тугішав, аж ставав як бубон, солодка млість потекла тілом, відтак почала творити іншу з іншого, так би мовити, джерела. І дяк, уже втрачаючи гострий інтерес до їжі, здобував інтереса солодшого, бо супроти нього цвіло, яскрилося, світилося, ясніло, палахкотіло кругле Явдошине личко, а очі не тільки варили в собі іскри, а й самі ставали світлом. І те світло лилося не як мертве світило надворі, а як живе, гаряче, ніби в кожному оці з іскор позапалювалося по крихітному багаттю. А шарлатні вуста при цьому мило всміхалися, а перлові зуби біло вилискували, а теплий рожевий язик заклично з-за них вигулькував, а білі руки вряди-годи випливали й плавали над столом, щоб підлити в горнятка чи підкласти наїдку, а круглі плечі чи підіймалися, чи опускались, а все те разом покривала тепла, рожева чи жовто-рожева імла, яка творить дива навіть там, де їх ніхто не сподівається. І пан дяк гостро пізнав, що йому вельми хочеться зловити отих лебедів, що так вільно плавають над столом, і припасти до них солодким цілунком, щоб удихнути їхнього духа, бо того, який допливав від цієї жіночки віддаля, ставало йому увіч замало.

Але тут сталося те, чого вони не сподівалися. Двері, які так і залишилися відчинені, тільки тепер рипнули вдруге, натомість різко розхилилися хатні, що вели до покою, в якому сиділи, і на порозі виросло щось чорне, одоробляне, котре мало кам'яне обличчя, а може, й не обличчя, а щось подібне до задимленого казана, з якого звисало два вуси, як гадючки, і з-під тих гадючок залізно спалахнули зуби, і з-за них бухнуло грізно:

– А це що таке? Бенкети справляєш, коли мене нема вдома?

І вони обоє, Явдоха і дяк, разом туди обернулись і позавмирали так, що самі стали схожими на одоробла: очі поробилися круглі й порожні, а лиця сірі, ніби вицвілі. Мов правець ударив дяка Григорія Комарницького – не міг і пальцем кивнути, але Явдоха була не така: відразу ж схаменулася і молочний голосок заспівав якнайсолодше: