Поринувши в ці невеселі думки, капітан не чув шуму, стуку та вищання інструментів, що долітали до нього крізь відчинені двері центрального поста з нижніх, машинних відсіків та камер, — усієї радісної і хвилюючої симфонії завзятої праці, яка повертала до життя паралізований організм корабля.
Капітан завжди любив прислухатися до цього життєрадісного шуму, його тягнуло поринути в нього, приєднатися до загальної праці. І зараз, просидівши чимало часу на самоті з своїми важкими думками, він, нарешті, відірвався від них, знову прислухався до знайомого шуму, і знову його опанувало бажання спуститися вниз і пройтися по відсіках та камерах. Капітан встав і глянув на годинник. Була вже двадцять третя година. Над поверхнею океану зараз темна тропічна ніч, небо всіяне зірками, і хвилі тихо б'ють об берег, на якому стоять мовчазні кам'яні вартові острова…
Капітан підбадьорився. Через годину закінчуються роботи, треба подивитись, як вони йдуть. Раптом він підвів голову й прислухався.
Серед звичайного шуму, який наповнював підводний човен, до нього долинули звідкись здалека глухі розмірені удари металу об метал. Що б це могло бути? Звідки ці звуки?
Капітан поспішно пішов в обхід. Він швидко оглянув усі нижні відсіки та камери; робота йшла чудово. Втомлені люди всміхалися до нього. З машинного відділу він пройшов у вихідну камеру, де вартував Ромейко, який лише третього дня виписався з госпіталю. Капітан швидко надяг за допомогою Ромейка скафандр і приготувався до виходу. Тілько-но опустилася площадка, як лункі, розкотисті удари зразу ввірвалися під шолом капітана й оглушили його. Капітан кинувся вперед.
В яскравому світлі прожекторів, у блискучому рицарському панцирі, немов могутній середньовічний велетень-паладин, що розтрощує стоголового дракона, Скво-решня бив своїм молотом по величезному дюзовому кільці.
Капітан налетів на Скворешню, обурено схопив його за плече, з усієї сили трусонув і крикнув:
— Що ви робите? Хто вам дозволив? Припиніть цей гуркіт! Як ви могли забути, що ми біля населеного острова?
Влетіло всім: і Скворешні, і Козирєву, і старшому лейтенантові. Вони стояли мовчки, не знаючи, чим виправдатися. Вони розуміли, що допустили серйозну помилку.
Нгаара стояв у своєму ветхому каное й тихо, ледве помітними рухами весла гнав його у відкритий океан…
Далеко позаду в темряві слабо світилась маленька миготлива цятка. Це жінка Нгаари, Ангата, розклала на відлюдному пустинному березі вогнище, щоб хазяїн домівки міг легко знайти свою халупу, коли, закінчивши ловлю, повертатиметься із здобиччю до своєї голодної сім'ї.
Нгаара тяжко зітхнув. Навіть перед заходом сонця і в короткі сутінки, коли риба найкраще клює, жодна не підійшла до його стальних гачків, жодна не доторкнулась до їхньої наживки, і навіть священний гачок, терпляче і благоговійно, потай від чужих очей зроблений самим Нгаарою з гомілкової кістки його покійного «татка», — і цей гачок риба презирливо, наче не помічаючи його, обминала. Коли настала ніч, Дгаарі довелося взятися до раків та крабів. Їжа поганенька, але нічого іншого не залишалось. Одначе і в цьому полюванні невдача переслідувала бідного Нгаару. Лише кілька невеликих крабів та з десяток здорових сіро-зелених раків, тихо скрегочучи клішнями і панцирами, копошилося на дні його каное. Сітка волочилася по дну, наче навмисне вибираючи місця, де найменше здобичі. Без сумніву, Аху-аху-татана, злий дух, умишляє щось лихе проти Нгаари. Тимчасом уже пізно, скоро треба повертатися додому, до берега. Зараз обмілина закінчиться, дно обірветься й стрімко піде вниз.
Враз у голові Нгаари з'явилася нова думка. На цьому стрімкому схилі ніхто не ловить крабів. А що коли спробувати й спустити по ньому сітку трохи глибше? Хто знає, може, якраз там сила-силенна здобичі? Треба спробувати! Сором буде такому досвідченому рибалці і нирцеві, як Нгаара, могутньому мисливцеві в розквіті сил, повернутися з зовсім порожнім каное до голодної родини!
Нгаара зважився. Ось сітка потягнула вірьовку з каное. Нгаара почав ще обережніше гребти. Він тихо шепотів імена Меа-кахі — бога рибалок, Маке-маке — бога яєць морської ластівки, які Нгаара з небезпекою для життя добував і приносив йому в жертву, і навіть Хава-туу-таке-таке — яєчного бога — та його шановної дружини Віе-хоа.
Вірьовка, все швидше й швидше розмотуючись, вже підходила до кінця й раптом, ослабнувши, повисла. «Нове дно! — радісно подумав Нгаара. — І цього ніхто не знає!» Тепер треба було обережно тягти наверх по схилу обриву… Нгаара підгріб назад на три-чотири довжини свого каное, взявся за вірьовку й потягнув її. Вірьовка натягнулась і далі не пішла. У Нгаари впало серце.
Сітка, очевидно, зачепилась за щось на дні. Нгаара потягнув сильніше, але з попереднім наслідком. Тоді з гнівним та засмученим серцем він вилаяв останніми словами і Єзуса білих, і стародавніх своїх богів, і навіть самого Татану, злого духа.
Що лишалося робити? Не кидати ж сітку, яка годує Нгаару та його сім'ю, платить податки, платить борги старому Татані — Робінсону — за горілку, за тютюн, за гачки… Щоправда, тут надмірно глибоко, але такому нирцеві, як Нгаара, навіть уся довжина вірьовки не страшна. А якщо акула? Це було б неприємно, але ніж за поясом, і акулі не поздоровиться.
Нгаара скинув стару фуфайку, потерті, в рясній мозаїці латок, штани і тихо, сторч головою, шугнув у чорну воду. Хоча, за звичкою, він зараз же розплющив під водою очі, але в кромішній пітьмі, порівнюючи з якою зоряна ніч нагорі здавалася сутінками, він не побачив вірьовки. Лише пошаривши рукою, він піймав її і швидко почав спускатися по ній вниз.
І раптом його широко розплющені очі побачили щось таке, від чого дрож забобонного страху пройняв усе його тіло.
Далеко внизу, в безодні океану, сяяло величезне сріб-листотуманне скло, неначе місяць, зійшовши з неба, занурився в темні води і поширює там своє сильне світло, а навколо нього танцюють яскраві білі цятки, немов підводні духи зустрічають свого володаря священними веселими танцями. Зненацька глухий співучий удар долинув звідти, з глибини, і потряс усе задубіле тіло Нгаари. Удар за ударом, удар за ударом, розмірені й могутні, вони линули, здавалося, звідусіль, наче велетні били по дивовижному, як гора, гарбузу — барабану рапануйців. Зелені й оранжові кола попливли перед очима Нгаари, який уже почав задихатися, і, тремтячи від священного жаху, він рвонувся вгору, намагаючись нічого не бачити й не чути. Але приголомшливі удари гнали, переслідували, наздоганяли його, поки, нарешті, він, майже збожеволілий, не вискочив біля самого борта каное. Він вчепився в нього тремтячими, ослаблими пальцями й довго, ікаючи від страху, не міг віддихатися. Трохи отямившись, Нгаара з острахом оглянувся й, переконавшись, що він один, приклав вухо до води. Чорна безодня оглушила його новим ударом, він підскочив, як пружина, перевалився через борт каное й упав на дно. І знову йому здалося, що навіть дно човна ледве помітно й розмірено здригається від таємничих ударів, що доносилися знизу, і тоді, остаточно втративши розум, Нгаара скочив, вихопив ніж, одним змахом відрізав вірьовку від дорогоцінної сітки, годувальниці сім'ї, і відчайдушно, немов рятуючи життя, почав працювати веслом…
Цілу ніч він був наче у гарячці, кидався на своєму очеретяному ложі, бурмочучи та викрикуючи страшні слова про оповитий сріблястою хмарою місяць, що поринув у безодню океану; про танок зірок навколо нього та гуркіт священного барабана, що супроводжував танок. І дружина його Ангата, охоплена розпачливим жахом, голосила разом з ним усю ніч, а вранці прийшли сусіди й родичі, і звістка про страшне видіння Нгаари нечутно понеслась по острову, охоронювана, наче таємниця, від білих, які, звичайно, не повірять у видіння Нгаари й будуть переслідувати та жорстоко карати єретиків і віровідступників за повернення до своїх стародавніх богів.
Але минуло кілька днів, і старий Те-хаха, одурманений спиртом і весь просякнутий ним, одержавши у Ро-бінсона склянку горілки за мішок кокосових горіхів, розплескав йому дивну таємницю острова. І через кілька годин бронзовошкірий боцман Рібейро перевіз таємницю в шлюпці на борт моторної шхуни «Санта-Марія», яка доставила Робінсону нову партію спирту, гнилого ситцю, готового одягу «останнього фасону» та різних барвистих брязкалець. І першим почув про цю таємницю дон Хуан Гомец Гонзалес, журналіст із Вальпарайзо, який випадково забрів сюди, на цей невеселий острів, як приятель і гість капітана шхуни. Того ж самого дня, ввечері, журналіст, отямившись від сонячної спеки і передчуваючи несподівану сенсацію для своєї газети, в шлюпці дістався до місця, вказаного старим, постійно п'яним Те-хаха. Зупинивши шлюпку напроти халупи Нгаари, дон Хуан пірнув у воду й повернувся зовсім приголомшений. Він бачив сріблястотуманну сяючу кулю, і хоча не чув гуркоту барабана, але прийняв на віру слова Нгаари про нього, передані Робінсону старим Те-хаха. І вже рано-вранці шістнадцятого серпня радіостанція «Санта-Марія» передавала у Вальпарайзо, редакції газети «Ель-пополо», довгу, з потрясаючими подробицями кореспонденцію під сенсаційним заголовком: «Таємниця острова Рапа-Нуї». Того ж дня, ввечері, ця сенсація рознеслася вже по всьому світу, збентеживши і спантеличивши вчених та мандрівників, а за ними й мільйони читачів газет.
