— Пусте. Тато каже: хлопець подає надію. Молодий, а вже старший лейтенант.

— Так, я бачила — три шпали…

— Скоро матиме чотири.

— Здається, ти хотів писати про нього?

— Писатиму.

— І він запрошує нас на вечерю? Може, тільки тебе?

— Бачу, Сокирко таки тобі не сподобався. Дарма, простий хлопець, із сільських комсомольців, усе здобував самотужки.

— Може, я і справді помиляюсь… — Ольга заплющила очі й виразно побачила Сокирка: сидить, приліпившись спиною до стільця, дивиться на неї не те щоб дивно — обпалює. Але очі таки недобрі, наче вишукує щось, під його поглядом їй тоді зробилось незатишно.

— Помиляєшся, — мовив Антон, — просто ти дуже вродлива й сподобалась Іванові. Розумієш, звичайний селюк в гостях у заступника наркома — а тут іще ти…

— Не такий він звичайний і простий, коли одержав три шпали.

— Слідчий НКВС. Не оперативник, а слідчий, там кебету треба мати.

— Люди в нас так швидко ростуть…

— Кажеш так, наче це погано.

— У нас в інституті Сашко Пильняк усіх ліктями розштовхав і став комсоргам.

— З Сокирком не те Батько сказав: до органів потрапив за комсомольською путівкою, потім вступив до університету, вже закінчує.

— Ну, працюючи в НКВС, пробитися до університету не так уже й важко.

— Сьогодні в тебе вселився дух протиріччя.

— Ні, — зітхнула Ольга, — просто буває так: покохаєш з першого погляду або навпаки…

І знову Ольга згадала Сокирків погляд: пронизливий, колючий, наче свердлив її, ні, не ужалив, не вколов, а все ж примусив зіщулитись. А може, справді — вчорашній селюк потрапив до наркомівської квартири, наколющився, і треба зрозуміти його.

Ця думка заспокоїла Ольгу, й вона мовила примирливо:

— І куди ж Сокирко запрошує?

— До ресторану.

— Багатий?

— На його зарплату певно, не розженешся, але на вечерю завжди вистачить.

— Добре, підемо.

— Він також буде з дівчиною.

— Чудово!.. — У Ольги відлягло від серця. Тепер зрозуміла, що непокоїло її: Сокирко наче обмацував її очима, і вона зрозуміла, що сподобалася йому. Знала, подобається багатьом, це тішило її, проте Сокирків погляд насторожував і навіть лякав. Однак, якщо в Сокирка є дівчина, це міняє діло. Але ж їх запрошують до ресторану, а в неї й пристойної сукні нема…

Наче вгадавши її думки, Антон пояснив:

— Підемо, звичайно, не в «Континенталь». Дорого й піжонство. Є, виявляється, ресторан на стадіоні «Динамо». Іван каже: там смачно готують і затишно.

— Оркестр є?

— Не знаю.

— Шкода, якщо нема. Потанцювали б…

— Кажуть, Утьосов скоро приїде до Києва.

— Не потрапимо.

— Я через редакцію квитки дістану.

— Тепер мої дівчатка точно помруть від заздрощів.

— Нехай помирають, — благодушно дозволив Антон. Замислився на мить, посовався на лавці й сказав нерішуче: — Тільки от що. З цим Сокирком, про всяк випадок, не треба бути надто відвертим…

— Чому? Ти ж писатимеш про нього… Сам кажеш, наш хлопець, із сільських комсомольців…

Антон згадав недавню бесіду з батьком, і якийсь хробачок ворухнувся під серцем. Вирішив: ліпше ухилитись од цієї розмови, але одразу подумав: з ким з ким, а з Ольгою не має права. Вона ж — часточка його самого.

— Не бачиш, що робиться в країні? — запитав.

Ольга пильно глянула на нього й відповіла серйозно:

— Бачу.

— І як?

Тепер навколо них не було нікого, і все ж дівчина відповіла пошепки:

— Погано.

— Недавно заарештували Романюка, давнього батькового товариша. Комуніста з дореволюційним стажем. Тато тому й запросив додому Сокирка: Іван вів Романюкову справу.

— Ну й що?

— Випустили.

— Чого ж боятися Сокирка? Виходить, порядний.

Антон знизав плечима.

— Не можу тобі пояснити… Відчуваю: щось не так, однак, може, помиляюсь… І знаєш, що мене найбільше гнітить: навіть у колі своїх не кажу того, що думаю. Чи то боюсь… Але ж ми не повинні нічого боятися, ми — господарі країни! Партія проголосила це, і товариш Сталін стверджує… Вороги мають боятися, шкідники й вороги, а я за наше діло життя віддам!..

— Ти в мене такий! — вихопилось в Ольги.

— Гаразд, — зітхнув Антон, — вважай, не починали цієї розмови.

Ольга на мить замислилась.

— Я розумію тебе. У нас в інституті Івана Петровича заарештували. Іван Петрович Гомашевський, доцент кафедри української літератури. Виявляється, націоналіст. Так оголосили, й усі промовчали. І що найстрашніше — всі знають, що це неправда. Ніякий він не націоналіст. Іван Петрович у Пушкіна закоханий, ну, може, Шевченка більше любить, то й що? Пушкін усе ж з дворян, навчався в ліцеї, а Тарас Григорович у козачках бігав. А написав як: «Возвеличу отих рабів малих, німих. Я на сторожі коло них поставлю слово»! Я проти Пушкіна нічого не маю, але скажи — хіба написав би так Пушкін? Хіба це націоналізм, як Шевченка сповідуєш? Хіба за це можна заарештовувати?

— Як, ти сказала, прізвище Івана Петровича?

— Навіщо тобі?

— Запитаю в батька.

— Запитай… Іван Петрович Томашевський. І всі ми знаємо — чемна людина. Так і скажи Сидорові Гавриловичу — Ольга за нього ручається.

— Якби тільки від тебе залежало!..

— А від кого? От у нас усі мовчать, а я поручусь. Якби ми всі поручились за чесних людей… Може, я не права, але нас учили, що чекісти завжди з народом і його волю виконують — усе в них відкрито… А тепер засекретили, паркан який навколо Наркомату спорудили! Краще б вони перед тим, як Івана Петровича заарештовувати, до нас прийшли й розпитали…

— Але ж сама кажеш: усі промовчали…

— Велика різниця: спершу в нас би запитали, а то — націоналіст, ворог. Дехто гадає: органи компетентні, задарма не посадять. І я кажу: компетентні, бо твого батька знаю…

— Тато чесний, але не все від нього залежить.

— Від кого ж? Заступник наркома!

— Овва, який там апарат!

— І один з них — Сокирко…

— Який запрошує нас на вечерю.

— А знаєш, мені дуже хочеться піти до ресторану.

— От і добре: погомонимо, в компанії люди розкриваються.

— Хочеш Сокиркові в душу зазирнути?

— Не від того.

— І я не від того, — погодилась Ольга. — Пішли.

— До мене? — Серце в Антона застукало.

— Звичайно, до тебе, — просто мовила Ольга. — Я люблю тебе й хочу до тебе…

Сокирко подзвонив тричі і, почувши за дверима легкі кроки, задоволено гмикнув. Розалія відчинила, не знявши ланцюжок, та, помітивши Івана, заспішила.

— Нарешті!.. — аж засвітилась.

Сокирко затримався на порозі. Йому приємно було дивитись на Розалію, приємно й радісно: шикарна дівчина, молода, вродлива, палка…

Розалія відчула, що думає Іван, — обняла його долонями за шию, пригорнулась, потерлася щокою об плече.

— Чому не приходив?

— Так тільки ж позавчора…

— Два дні! Ціла вічність…

— Скучила?

— Ще питаєш!

Сокирко легко підхопив Розалію, підкинув, як дитину.

— І я скучив.

Двері за спиною клацнули, Іван сполохано озирнувсь — здалося, хтось стежить за ними, але Розалія заспокоїла:

— Протяг…

Іван опустив дівчину, відійшов, роззираючись пильно, наче вперше.

— Що? — почервоніла. — Негарна? Вибач, я зараз причепурюсь, не чекала…

Розалія спробувала шугнути до ванної, але Іван затримав.

— Дуже гарна, — сказав. — Ти мені більш подобаєшся така, не намазана.

Подумав: Роза таки вродливіша за ту Онищенкову… Ольга, правда, також гарна, але зовсім інша. У Рози циганська врода, очі темні, вирласті, вії довгі, обличчя смугляве, з легким рум’янцем, ніс зовсім не єврейський, навіть трохи кирпатий, як кажуть, точений, а губи пухкі, червоні, й цілувати їх завжди солодко.

Сокирко нахилився й міцно поцілував. Роса не пручалась, пригорнулася — так вони стояли довго, цілуючись, Іванові було добре, як ніколи. Забув усе на світі: вчорашній довгий, до третьої ночі, робочий день, коли довелось допитувати контрика, який проліз до Наркомату освіти. Сокирко притис його з усіх боків, але контрик так ні в чому й не зізнавсь…