Євген Прокопович уявив собі це надзвичайне видовисько: жандарми ведуть до шибениці нинішнього вождя усіх часів і народів. Самого товариша Сталіна — батька трудящих і наймудрішого вождя. А що — повісили б без найменшого сумніву, і як би тепер жили народи неосяжної Батьківщини?

Либонь, знайшовся б інший батько: народ — бидло, і без вождя не може. Раніше славив царя-батюшку, тепер вусатого чоловіка в шинелі, он і дядько Кирюша проголошував йому осанну на Хрещатику…

А в Німеччині славлять Гітлера… І вважають не товариша Сталіна, а саме фюрера «третього рейху» істинним вождем і генієм…

Парадокси…

Проте чи варто собі забивати цим голову, вирішив Євген Прокопович. Начхати й на Сталіна, й на Гітлера, головне — аби мені було добре, людина повинна дбати насамперед про себе, і це правильно. Мені ж важливо, щоб якнайшвидше переміг Гітлер…

Євгенові Прокоповичу нараз захотілося підвести вгору правицю й вигукнути «хайль!». Ранувато, подумав, але й ми дождемося свого часу.

18

— Ну що ж, Онищенко, я приготував для тебе цікавий документик, — сказав Сокирко, й переможна посмішка скривила його губи.

Сидір Гаврилович стояв посеред кабінету, розставивши ноги й заклавши руки за спину. Сокирко тримав його годинами стоячи, ноги пухли, й витримувати допити ставало дедалі важче.

Сокирко дістав цигарку, закурив, кілька разів смачно затягнувся, пускаючи дим у бік Онищенка: знав, що й тому до смерті хочеться закурити, й насолоджувався муками Онищенка. Ще раз ковзнув поглядом по Сидору Гавриловичу й раптом загорлав несамовито:

— Як стоїш перед слідчим, свиня! Струнко!

Онищенко, як міг, підтягнувся. Щоденні допити остаточно знесилили його, іноді ловив себе на думці, що чекає трибуналу як визволення.

— Можу я поставити вам запитання? — попросив.

— Давай, у мене сьогодні гарний настрій.

— Що з Антоном?

Сокирко спохмурнів. Антон виявився таким же впертим, як і батько. У Сокирка виник задум оголосити Онищенкового сина головою молодіжної націоналістичної організації, для цього Антон мав назвати хоч три-чотири прізвища однодумців, решта було ділом техніки, та Онищенко-молодший вперто заперечував усе, навіть реготав із Сокиркових домагань.

— Твій Антон одержить, що заслужив, — одповів Сокирко ухильно.

— Я сам винен, — сказав Онищенко, й Сокирко аж перегнувся через стіл: невже цей впертий йолоп почне зізнаватися? Але Онищенко сказав зовсім не те, чого хотілося: — Винен у тому, що в Наркоматі не знайшлося жодної людини, яка б сказала: досить! Досить знущатися з безневинних!

— Чого ж ти сам не стукнув кулаком по столу, коли був заступником наркома?

— Не вистачило характеру.

— Ні, — заперечив Сокирко зловтішно, — просто ти причаївся, мов гадюка, і вичікував слушної нагоди, щоб нанести нам удар в спину. Зізнаватимешся?

— Я вже сказав: не винен!

— Не винен? Так усі кажуть до часу. Поки не припреш неспростовними доказами.

— У вас ніколи не знайдуться докази проти мене.

— Побачимо… А скажи мені, Онищенко, кому із своїх друзів ти найбільше довіряєш?

Сидорові Гавриловичу не треба було напружувати пам’ять. Одповів одразу й недвозначно:

— Романюкові.

— йому, виходить, віриш?

— Як самому собі.

Сокирко загадково всміхнувся, поліз до шухляди, дістав кілька аркушів паперу, списаних нерівним почерком. Задумливо подивився на них. Гадав: щоб одержати ці папірці, доведеться поморочитися, проте все склалося значно простіше. Вчора він викликав до себе Романюка, годину протримав його під дверима приймальні, щоб «дозрів», як полюбляли висловлюватися в Наркоматі, нарешті запросив до кабінету. Лише подивившись на Романюка, збагнув: якщо директор тресту ще й не «дозрів» остаточно, то скоро впаде, як переспіле яблуко. Повні щоки Миколи Олексійовича обвисли, шкіра на них зморщилася, очі дивилися лячно. Це сподобалося Сокиркові і, щоб остаточно налякати Романюка, він набурмосився, багатозначно постукав пучками по столу й мовив суворо:

— Ми відпустили вас, товаришу Романюк, умовно й завжди можемо повернутися до вашої справи…

— Але ж я ні в чому не винний!

— Дивлячись з якого боку… Якщо дослідити вашу біографію…

— Вона чиста як сльоза.

— Так кажуть усі без винятку. Однак у нас є можливості…

— Звичайно, — швидко погодився Романюк, — я не заперечую…

«Чому він такий перестрашений? — раптом подумав Сокирко. — Біографія в нього справді чиста та й службових прорахунків останнім часом нема. Так, дрібнота, як у кожного керівника. Що ж зломило його? Звідки такий ляк?»

Раптом згадав свій пророчий сон і здогадався. Ляк охопив усю країну. Один боїться втратити посаду, другий за своїх дітей, третій просто звик стояти струнко перед начальством. І все тому, що кожному хочеться жити. Звичайно, кожному по-різному: один може втратити більше, другий менше, проте людина має щодня хоч двічі поїсти, відпочити в теплій кімнаті, відвідати кіно або театр, якось по-іншому заповнити своє дозвілля.

Нема жодної гарантії, що сьогодні вночі за тобою не прийдуть. Це Сокирко знав точно. У новоприйнятій Конституції тільки записані красиві слова про свободу та недоторканість особи. А чхати хотів він, Іван Сокирко, на Конституцію: захоче — випустить Романюка, захоче — залишить, і сидіти вам, Миколо Олексійовичу, у бетонних підвалах…

Звідси й ляк. Звідси й обвислі щоки в Романюка, й землистий колір обличчя.

— Ми б хотіли одержати від вас свідчення, Миколо Олексійовичу, — вкрадливо почав Сокирко. — Дуже важливі свідчення…

— Чим можу?.. — з готовністю відгукнувся Романюк. — Я з радістю…

— Ви багато років знайомі з колишнім заступником наркома Онищенком. Який виявився запеклим ворогом народу. Так?

Обличчя в Романюка витягнулося.

— На жаль… — пробелькотів.

Романюк подивився на Сокирка й раптом подумав: «Що я кажу? Невже можна зректися друга? Таїсія казала: Онищенко врятував мене, то невже я втоплю його? Проте не все одно — мої свідчення нічого не змінять у Сидоровій долі. От і слідчий наголосив: ворог народу… Мабуть, у такій ситуації Сидір перший відрікся б від мене. Таїсія твердить: врятував… Але ж Онищенку тоді було раз плюнути врятувати мене. Заступник наркома — наказав, і все. А моя нинішня ситуація зовсім інша. Не відступлюся від Сидора — сидіти знову в камері, й невідомо, чим усе це скінчиться. Добре, дадуть кілька років, а якщо розстріляють?»

Згадка про бетонний мішок у підвалі остаточно переконала Романюка, й він мовив:

— Я здогадувався, що Онищенко лицемірить.

— Отож, — підхопив його Сокирко, — беріть папір і пишіть. Пишіть усе. Як підбурював вас Онищенко утворити контрреволюційну організацію, тиснув на вас. Дещо я вам продиктую… — підсунув Романюкові папір та ручку. — Отже, починайте: «Я, Романюк Микола Олексійович, повідомляю органи державної безпеки…»

Тримаючи зараз у руці аркуші, списані Романюком, Сокирко переможно всміхався.

— Почерк Романюка знаєш? — запитав Онищенко.

— Звичайно.

— Тоді читай, можеш сісти й читай… — перекинув через стіл папери. — Уважно читай, Онищенко, бо свідчення ці незаперечні.

Спочатку Сидір Гаврилович нічого не зрозумів. Почерк справді Романюковий, та хіба Микола зміг би написати таке? Романюк, його друг, з яким пройшов такий великий шмат життя і якого врятував зовсім недавно? Та сумніву не було: писав Микола. А вважався другом…

Але ж все написане Романюковим почерком — чиста й безсовісна брехня…

Може, сфальсифіковано?

Ні, почерк точно Миколин і підпис його.

Наче зрозумівши Онищенкові сумніви, Сокирко запитав:

— Не віриш, що писав саме Романюк? То можемо влаштувати з ним ставку віч-на-віч.

— Не треба… — От тепер нарешті Сидір Гаврилович відчув справжню втому: втомився жити. Та й для чого жити, коли друг переступає через тебе?

Проте знайшов хоч якесь виправдання Романюкові: він не із старої гвардії і виявився незагартованим.