— Слушно. Я дзвонитиму вам не частіш як два рази на місяць, можливо, ваш телефон прослуховують…

— Ні, — похитав головою Сокирко.

— Не будьте таким самовпевненим, Іване Макаровичу. Я не здивуюсь, якщо прослуховують телефон самого наркома. Так от, розмова буде зовсім невинна. Доповідає Андрій Андрійович… Ви ж працюєте з агентурою? От і добре. Отже, доповідає Андрій Андрійович: сьогодні я був на вулиці, припустимо, Круглоуніверситетській в будинку тринадцять… І далі якась нісенітниця, нічого не варте повідомлення. Ви запам’ятовуєте тільки цифру. Це — дата зустрічі. У цей день о восьмій вечора біля бічного входу на стадіон «Динамо», вгорі у Першотравневому парку. Там є пивний ларьок, чому не поласувати пивом?

— Однак у мене така робота, що у призначену годину не завжди можу вирватися.

— Назвете цифру. Під якимось приводом. Наприклад, скажете: «Подивіться за вісімнадцятим будинком…» Я знатиму: зустріч відбудеться вісімнадцятого.

— Згода.

— Ваш номер телефону?

Сокирко назвав, Бодун не став записувати, тільки повторив, і це сподобалось Іванові. Він не залишав жодних слідів, крім зобов’язання працювати на абвер і розписки на дві тисячі карбованців.

Запитав:

— Сподіваюсь, ці документи, — тицьнув пальцем на внутрішню кишеню Бодунового піджака, — зберігатимуться в надійному місці?

— Сейф на Принц-Альбрехтштрасе вас влаштовує?

— Цілком.

— Ми вміємо працювати, шановний.

— Бачу.

— Я подзвоню на тому тижні. Поп’ємо пивка, і я дам вам адреси двох чи трьох військових, на квартирах яких працівники НКВС знайдуть компрометуючі матеріали на вищих командирів військового округу. Крім того, на ваш відділ до Наркомату надійдуть листи — трудящі повідомлять про ті або інші прорахунки чи злочини командирів. Звичайно, називатимуться прізвища, вказані мною. Ваша справа добитися, щоб на квартирах цих командирів зробили обшуки. Гадаю, й не дуже досвідчені працівники держбезпеки знайдуть підкладені нами матеріали.

— Як це вам вдасться?

— Ну, я вже сам сушитиму цим мізки. Проте це тільки початок, Сокирко. Бажано було б, аби справи цих командирів потрапили до вас.

— Навіщо? Будь-який наш слідчий, маючи такі матеріали, доведе цих жевжиків до трибуналу.

— Двох — трьох, Іване Макаровичу. Тільки двох-трьох, ну, п’ятьох… І лише такий досвідчений слідчий, як Сокирко, після допиту, як ви зволили висловитися, жевжиків здогадається: у штабі округу діє глибоко законспірована група шпигунів і зрадників. Кожен з заарештованих назве ще кілька прізвищ — не мені вас учити, як одержати такі дані. І ось на вашому рахунку справа, велика справа, про яку писатимуть навіть центральні газети. А хто розкрутив? Капітан держбезпеки Сокирко. Уявляєте, що це таке? Принаймні не дешевий нарис у дешевій газеті…

— Якби я не знав точно, що ви з абверу, — сказав Сокирко, — сприйняв би за найпалкішого радянського патріота.

— У цьому наша сила, — загадково посміхнувся Бодун і зник за дверима, немов розчинився.

А Сокирко простягнувся на дивані й думав: а може, й справді примара? Намацав на етажерці пачку грошей. Дух не міг залишити дві тисячі, а на ці гроші можна придбати гарний цивільний костюм. Так, без цивільного костюма на весіллі не обійтися. Не личить командирові з чотирма шпалами цілуватися з нареченою. Краще костюм темно-синій з шевйоту чи бостону, а може, сірий?

Сокирко ще раз помацав пачку з грішми. І нараз уявив, що за всіх обставин тепер нема вороття.

Шпигун!

Це слово обпекло так, що застогнав од відчаю. Шпигун, і він сам розписався під цим словом…

Сокирко схопив ручку, яка була свідком його ганьби, хотів зламати, розтоптати, та згадав про золоте перо й поклав на місце. Все одно вороття нема, то слід мати якийсь зиск.

Але ж цей Бодун тільки зовні простак. Мабуть, німецький резидент у Києві. За голову такого резидента наша контррозвідка дала б багато.

Сокирко на мить уявив, як він здає німецького резидента держбезпеці. Слава й шана! А якщо піти й справді здати? Пояснити, що не мав іншого виходу, тому й підписав усе, що вимагав резидент, щоб піддурити його, — той загрожував зброєю, і довелося розпочати гру…

Звичайно, йому можуть повірити, і якби не ситуація з Онищенками!..

Хто зна, як поставиться до цього високе начальство. Можуть наказати тихенько прибрати його — не така вже її персона Сокирко, щоб панькатися: завтра не з’явиться їм роботу, ніхто й не поцікавиться, де він…

Раптом Іван згадав Дорфмана. Як старий повчав його, коли треба, переступити через друга. Переступити через усе, щоб було добре лише тобі й твоїм близьким.

Якщо можна переступити через друга, то чому не можна через Батьківщину?

Та й хіба є в нього Батьківщина? Та, заради якої йшли ма смерть такі, як Онищенко?

Сокирко подумав і вирішив: нема сенсу даремно лізти під кулі. Точно, життя дається один раз, і, має рацію Дорфман, слід прожити його з вигодою для себе.

Ця думка заспокоїла — Сокирко поголився і почав збиратися до Розалії: певно, Дорфмани вже зачекалися.

Зранку Євген Прокопович випив міцного чаю і вийшов надвір. Сів на лавиці біля ганку, насолоджуючись сонцем і ситістю. Згадав, як писав учора анонімного листа на артилерійського полковника Друзенка, котрий приймав на «Арсеналі» готову продукцію і перевіряв мало не кожну гармату. Либонь, заберуть дорогого полковника на тому тижні, умиротворено подумав Євген Прокопович. Сьогодні неділя і навіть енкаведисти відпочивають — що ж, також люди, і нехай їм сняться гарні сни. Щоб з новими силами й новою енергією викорчовувати бур’яни на неозорій та пишній ниві.

Як не дивно, а скомпрометувати полковника Друзенка допоміг Євгенові Прокоповичу його сусід дядько Кирюша. Тепер вони щоранку ходили разом на завод і розмовляли протягом п’яти — шести хвилин — за прохідною Кирило повертав до свого цеху, а Євген Прокопович залишався в заводоуправлінні. Дядько Кирюша й розповів, що доводиться працювати на старому свердлильному верстаті, тому не завжди витримується мікронна точність: це, правда, не зле, навіть військові приймальники не звертають увагу, проте йому самому прикро, страждає його робітнича совість, бо звик робити все бездоганно.

Того ж вечора Євген Прокопович повідомив компетентні органи, що подполковник Друзенко свідомо приймає браковану продукцію і цим підриває оборонну могутність країни. Цього листа Євген Прокопович кинув у поштову скриньку вчора увечері, тобто в суботу. Він оцінив голову полковника Друзенка приблизно в тисячу карбованців, котрі треба стягнути з шановного пана Пека. Звичайно, якщо енкаведисти заметуть полковника, у чому Євген Прокопович, власне, й не сумнівався.

«Мій другий червоний полковник, — мало не з ніжністю подумав він, підставивши обличчя гарячим сонячним променям. — Орлов, Друзенко — хто наступний? Якщо за кожного одержувати по тисячі?.. Зовсім непогано, правда, коли розібратися, копійки… Той Друзенко, кажуть, був на заводі страховищем, його боявся сам директор, і арсенальські гармати стріляли бездоганно. Нічого, — злостиво посміхнувся Євген Прокопович, — замість Друзенка призначать якогось вчорашнього лейтенанта, який розуміється на техніці, як я в астрономії. Той лейтенант прийматиме брак, і снаряди, випущені з нових арсенальських гармат, не завжди влучатимуть у ціль. І все це за якусь тисячу карбованців, — подумав також. — Фашистський рейх має кланятися мені в ноги».

Євген Прокопович потягнувся так, що затріщали суглоби. Справа Друзенка — тільки початок. Основне тепер прибрати головного інженера Лебединського та ще кількох спеціалістів. Відтяти заводові голову. Ось тоді можна зітхнути спокійно. Що таке сучасне підприємство без кваліфікованих інженерів? А нічого, болото, ковбаня з жабами, які тільки й вміють кумкати. Не працювати, а саме кумкати, базікати, приймати зобов’язання, виконувати й перевиконувати — що ж, це і є справжній соціалізм. Поки інженер Лебединський із своїми помічниками рубатимуть ліс на неосяжних сибірських просторах або прокладатимуть колимську трасу, новоспечені начальники цехів провалять план або виготовлятимуть неякісну продукцію, тобто погані, недосконалі гармати…