— У вас ордер на мій арешт, — звернувся до Жадова, — чого ж затримуватимете сина? На якій підставі?

Лейтенант знизав плечима: йому, певно, не дуже хотілося арештовувати Антона: доведеться писати пояснення, — але той же чоловік з хрипким басом остаточно поставив крапку:

— Ти чув, Жадов, що він варнякав? Що контра, яку ми розстрілюємо, не вороги… Антирадянську балаканину розвів — я про це доповідатиму!

Ця заява переважила всі сумніви Жадова.

— Збирайтеся обоє, — наказав. — І без розмов… Не дозволено!

10

Галина стояла в підворітті вже з годину, а Розалія не з являлася.

— Вилежується у ліжку на пуховій перині, а ти чекай… — лаялася Галина.

Уявляла, як справді ніжиться Розочка під невагомою ковдрою поруч з трюмо, заставленим флакончиками, й гнів клубком застрягав у горлі.

Колись Розалія запросила Галину до себе. Не пам’ятала вже, з якого саме приводу, але довелося побувати у Дорфманових апартаментах, і все там вразило Галину. По-перше, дві просторі кімнати на двох, ще й ванна й кухня, коли вони утрьох, та й ще з собаками тулилися в одній кімнаті. Крім того, у Розиній кімнаті біля тахти на тумбочці стояла величезна лампа з рожевим абажуром, і чорні ластівки літали по рожевому шовку. Оця лампа найбільше вразила Галину. Тепер вона уособлювала для неї достаток і навіть багатство, приблизно таку ж лампу Галина бачила в закордонному кінофільмі — лампа стояла біля двоспального ліжка, на якому вилежувалася буржуйка у білому прозорому пеньюарі.

«А може, Розка має і пеньюар…» — майнула думка, і від неї Галині стало зовсім погано: паршива єврейка, а батько спекулянт — сидить на хребті робітничого класу, висмоктують соки з трудящих. І це в той час, коли країна жертвує усім заради будівництва соціалізму та швидкої індустріалізації. Галина так і подумала: «заради будівництва соціалізму», і справедливий гнів заклекотів у ній, хоча сама й пальцем не ворухнула заради тої ж індустріалізації. Більше того, до фені їй і соціалізм, і індустріалізація, а згадувала нона невлаштованість і злигодні робітничого класу лише стосовно лампи з чорними ластівками й дзеркальним гардеробом, який стояв у Дорфмановому передпокої.

З Розиної розповіді Галина знала, що батько її завідує чи то базою, чи то майстернею. Зарплата там, звичайно, невисока, ну, вдвічі більша, ніж батькова, але спробуй навіть за тисячу карбованців у місяць так умеблювати квартиру…

Колись Галина зібралася було піти до робітничо-селянської міліції, розповісти все, що вона думає про Розалію, і вимагати, щоб влада встановила джерело прибутків Дорфмана. Якось розповіла про це батькові, проте Євген Прокопович відрадив: той Дорфман за п’ять хвилин доведе, що все придбане законно. Одержав спадок від бабки з Гомеля чи Мозиря, крім того, позичив у друзів — Галину пошиють у дурні, та й взагалі, що вона матиме, коли в Дорфмана виникнуть неприємності?

«Моральне полегшення», — хотіла пояснити Галина, бо завжди хочеться насолити ближньому, який хоч трохи випередив тебе. Але на тверезу голову вирішила: у цій ситуації краще спробувати хоч трохи урвати для себе. Розалії’ можна натякнути, що знає про батькові справи, Дорфман, певно, злякається, а в такому випадкові старого жмикрута й подоїти не гріх.

У глибині душі Галина відчувала безперспективність цієї ідеї. Такі, як Дорфман, дивляться в корінь, і навряд чи дрібний шантаж сполохає його — тому й відкладала зустріч з Розалією, та раптом сам батько попросив поновити давно втрачені зв’язки з подругою. Треба влізти до неї в душу, бо, кажуть, енкаведист, який мешкає в їхньому дворі, любиться з Розалією, і треба винюхати про нього все.

Галина одразу збагнула: її плани щодо старого Дорфмана нічого не варті порівняно з татусевими замірами. Однак доскіпуватися до суті не стала — батько все одно не скаже, — але спробувала хоч трохи заробити на цьому. Дивно, проте татусь на цей раз не відбувся туманними обіцянками, а сказав, що купить у магазині на Московській квітчасту сукню за двісті карбованців — саме ту, на яку Галюшик давно накинула оком.

Спочатку Галина здивувалася — звідки в татуся гроші, — та по роздумі вирішила не сушити собі голову. її діло теляче — вительбушити Розку, а це вона зробила б і лише для власного задоволення.

Повз підворітню пройшло двоє хлопців — високі, у картатих кепках, розкльошених штанях і сорочках з комірами апаш. Один з них зачепився оком за Галину, притримав другого.

— Дівчино, — запитав перше, що спало на думку, — де тут п’ятий номер у Еспланадному завулку?

Галюшик зміряла його поглядом з ніг до голови. Хлопець що треба, вродливий, засмаглі груди визирають з розстебнутого коміра. Іншого разу сама б зупинила його, приліпилася б так, що не відв’язався б, проте тепер зайнята: батько нагадував, що з Розалією зволікати не можна.

— Гуляй, — сказала незлобиво, — тут не подають…

Галина з жалем провела поглядом хлопців: такі на дорозі не валяються. І ще більше розлютилася на Розалію — початок одинадцятої, порядні жінки давно вже повернулися з базару та магазинів, клопочуться на кухні, а ця пані ще й носа з хати не висунула. Звичайно, можна, вигадавши якийсь привід, піднятися до Дорфманів, напроситися в гості, та Розка, мабуть, щось запідозрить. Ні, краще зустрітися наче випадково й не напрошуватися — ініціатива має йти від самої Розалії, тоді вдасться значно легше вивідати всі її секрети.

З сусіднього парадного вийшла жінка, Галина удала, що поправляє панчоху — жінка проминула її, ковзнула байдужим поглядом.

Де ж ця клята Розка?

Нарешті з’явилася і вона. Вийшла з господарською сумкою, не кошиком або «авоською», які нещодавно увійшли в моду, а з парусиновою сумкою, вишитою аплікацією — такі виготовляли приватники й продавали на товкучці, коштували дорого, й носити в них продукти було привілеєм дружин і дочок великих керівників або підпільних махінаторів.

Галина вдала, що випадково заскочила до під’їзду, щоб поправити панчоху, і тут помітила Розалію.

— Привіт, — помахала їй рукою, — куди?

— До гастроному.

— На Московську?

— Куди ж іще?

— І мені туди ж: мамуся загадала купити борошна. — Галина зміряла Розалію довгим поглядом. — А ти — як огірочок… І сукня класна.

— Ну, що ти… Буденна…

— Уявляю, які ж святкові!

Розалія скромно опустила очі. Зустріч з колишньою однокласницею була приємною. По-перше, скучила за товариством — Іван другий день не з являвся, вона даремно чекала на нього в порожній квартирі, нудьгувала й мало не плакала. По-друге, завжди хочеться трохи похизуватися перед подругою, показати свою вищість, похвалитися, а за нагоди й продемонструвати закордонну шовкову комбінацію з прозорим мереживом. За цю комбінацію Дорфман заплатив дорого, не сказав навіть скільки, тільки округлив очі. Батько розумний, татусеві не треба пояснювати, що Іван тепер бачить найінтимніші деталі її туалету, а така комбінація робить її скарби ще коштовнішими.

— Вчора ходила в кіно, — почала розмову Галина, коли вийшли на вулицю. — «Ми з Кронштадта». Класна стрічка.

— Війна, — покривилася Розалія. — Гармати стріляють і моряки в атаку ходять… Мені більш про кохання подобається.

— Мені також. Але наші фільми все про революцію та війну… Тільки «Юність Максима» дивитися можна, там і про любов є. — Галина згадала фільм з жінкою у пеньюарі. — Закордонні картини красивіші.

— Еге ж, — згодилася Розалія. — Але ж подивишся і засмутишся: дами у таких шикарних сукнях — на великий…

— З присипкою, — ствердила Галина. — А зачіски!..

— У нас перманент порядний зробити не можуть…

— Хочеш? — зазирнула Галина Розалії у вічі. — Я в перукарні працюю, є майстер — трохи більше заплатиш, але накрутить класно.

— Заплачу, — очі в Розалії загорілися, — ти мене з ним зведи.

— Зробимо…

Галина справді придбала в гастрономі кульок борошна й дочекалася Розалії. Та накупила стільки продуктів, що сумка відтягувала їй руку, й Галина запропонувала допомогу. Разом почимчикували додому.