— Ти мене, Онищенко, не збивай з лінії. На Красній площі порядні люди гуляють, наші радянські трудівники й патріоти. Бо вся країна славить товариша Сталіна, й лише окремі гади виношують свої чорні плани. І серед цих гадів ти, Онищенко. Ти зумів пролізти на високу посаду, ти завжди видавав себе за патріота, насправді ж люто ненавидів робітничо-селянську владу.

— Чому ж я воював за неї?

— Партія та вірні їй органи НКВС викрили й не таких, як ти, Онищенко. Одні вдавали з себе революціонерів, зуміли втертися в довіру до самого товариша Леніна, інші прикидалися, що воювали. Уловлюєш різницю: справжні патріоти воювали, а вороги й шпигуни, як ти, удавали, що воюють, насправді ж готові були будь-якої хвилини встромити ніж у спину революції.

Сокиркові сподобалися власні слова: ніж у спину революції, посміхнувся вдоволено й повторив:

— Так, саме ніж у спину революції… Але не вдалося! І ви причаїлися, вичікували довго, поки партія не розгадала ваші чорні думки, не викрила вас. Та й сина виховав таким, як сам.

Сокирко помітив, як мертвотна блідість розлилась по Онищенковому обличчі, й зрозумів, що влучив у ціль.

«Тепер ми притиснемо тебе до стінки, — вирішив, — скоро ти заспіваєш у мене іншим голосом, пташечко, соловей зальотний, зараз ми пограємось з тобою трохи в кота-мишки… А потім…»

І Онищенко зрозумів, що видав себе. Дарма гадав, що, зазирнувши смерті у вічі, нічого не боїться. Антон… Вони взяли Антона, а син йому дорожчий за все. Але чи посміють засудити Антона? Звичайно, посміють. Хто для них Антон? Пішак, гвинтик, якого можна викинути без жалю, потоптатися й поглумитися. Дурний хлопчисько, навіщо повівся так, навіщо викликав вогонь на себе, лишився б дома — і самому було б легше, і мені також…

Розуміючи, що він здає свої позиції, Сидір Гаврилович сказав:

— Невже у вас зовсім нема серця, Сокирко? Яка ж мати вас народила? Антон був захоплений вами, він розповідав мені про вас, як про кохану дівчину, він написав про вас щиро, невже це забувається?

— Нема в мене серця, — одповів Сокирко рівно. Й справді, серце билося спокійно, не відчував ні жалю, ні вдячності, взагалі нічого не відчував, тільки ненависть і огиду до цього типа, який намагався пробудити в ньому хоч якісь емоції. І ще трохи ляк за те, що історія з Антоновим нарисом може випливти на поверхню. Отже, слід якнайшвидше закінчити слідство — тепер ми знаємо твоє слабке місце, Онищенко, й зможемо по-справжньому притиснути тебе. — Нема в мене серця, — повторив, — нема жалю до таких, як ти й твій син, ви хотіли купити мене, пригріти, затягнути в свої тенета, щоб використати в своїх ворожих цілях. Однак не вдалося. Ти програв, Онищенко, у тебе є лиш один шанс врятувати сина. Підпиши зізнання, і я зроблю все, щоб твого Антона випустили.

Сидір Гаврилович ступив крок до столу, й хвиля радощів заполонила Сокирка. «Підпис, — подумки підохотив Онищенка, — мені потрібен тільки твій підпис, твоє зізнання… Антонові ж не бачити вільного сонця, як своїх вух, загримить на десять років у місця, де козам роги правлять, у холодні сибірські простори…»

На мить Сокиркове серце сповнилося гордощів за справді неосяжну Батьківщину, де є місця для всього і для всіх. Від чорноморських теплих пляжів, куди вони неодмінно вирвуться скоро з Розалією, до холодної засніженої Колими, де збудовані табори для таких, як син Онищенка. Кожному своє: там тебе навчать справжньої роботи — ліс валити, не в газету писати.

— Давай, Онищенко, — мовив, — полюбовно закінчимо цю справу. Тобі ж вигідніше.

«Чи прийняв би Антон мою жертву? — подумав Онищенко. І одразу дав тверду й категоричну відповідь: — Ні й ще раз ні…»

Дивно: він загартованіший за Антона, виріс у нестатках, та й у зрілі роки життя не колисало його, а син начебто не знав злигоднів, а у важку хвилину виявився твердішим і принциповішим.

«Але ж усьому цьому навчив його я і маю пишатися цим. Антон прокляне мене, якщо ціною зради куплю йому прощення».

— Ви — сучий син, Сокирко, — сказав Сидір Гаврилович, — ви покидьок, я знаю, що не маю права казати такі слова слідчому, але ж і утриматися не можу.

Сокирко обійшов навколо столу, зупинився навпроти Онищенка, розставивши ноги. Лють тільки на мить закипіла в ньому, одразу оговтався, і серце, як і раніше, билося спокійно. Погойдався на носках і, зиркнувши на Онищенка, дав йому ляпаса. Міг би вдарити сильно, збити з ніг, але зрозумів, що саме цей не дуже сильний ляпас завдасть Онищенкові більшого болю, ніж найжорстокіші катування.

Сидір Гаврилович заплющив очі.

«Ну, ще раз, — попросив подумки, — тоді й в мене серце закам’яніє, і я витримаю все…»

Подивився на Сокирка враз помертвілими очима. Отак безславно закінчує життя Сидір Гаврилович Онищенко. Хай би краще загинув у тому бою, після якого Будьонний вручив тобі шаблю. Співали б про тебе піонери й на могилу твою клали квіти. І чи не міг ти вчора сам застрелитися? Якось обдурити Жадова, приспати пильність чоловіків у плащах, вихопити з шухляди столу браунінг і пустити кулю в скроню? Як вчинив колись Скрипник… Просто й надійно, без допитів, принижень, знущань…

Боже мій, який я дурень, несусвітний дурень, а ще був заступником наркома. Слід було взагалі не розлучатися зі зброєю: побачивши, що прийшли за тобою, стрілятися одразу, без вагань і роздумів. Однак гадав: минеться…

— Це тільки квіточки, Онищенко, — сказав Сокирко. — Вважатимемо сьогоднішню бесіду розминочною. Зараз тебе відведуть до камери — подумай добре, бо чоловік ти не дурний, чи вигідно тобі відпиратися!.. Все одно, заперечуватимеш факти чи ні, бути тобі ворогом народу — навічно бути, бо сам знаєш: нашій державі стояти завжди!

12

Євген Прокопович одержав листівку: «Шановний товаришу! Не забувайте, що ви винні мені 25 карбованців. Прошу повернути. П.П.П.»

Двадцять п’ятого о шостій пополудні Євген Прокопович сидів на знайомій лавиці в Аносівському парку. Пилип Петрович ще не прийшов — минуло десять хвилин, і Євген Прокопович почав хвилюватися. Однак довго хвилюватися не довелося — Пеко з явився на бічній алеї, і Євген Прокопович підвівся йому назустріч.

— Сидіть, — зупинив його Пеко, — і не метушіться. Я вас не знаю, а ви мене. Зійшлися випадково, сидимо на лавочці, гомонимо про погоду. Сонячно сьогодні, тепло…

Він заплющив очі й підставив обличчя сонячним променям, наче прийшов сюди справді тільки для того, щоб позагоряти.

Але Євгенові Прокоповичу не терпілося.

— Я вже на «Арсеналі», — повідомив.

— І добре там?

— Не гірше, ніж на Теличці.

— А я що казав: по-перше, з дому до заводу два кроки, по-друге… У зарплаті програли?

— Навпаки, на десятку більше.

— Кілограм польської ковбаси, — резюмував Пилип Петрович, — на дорозі не валяється… А що для мене?

Євген Прокопович подав густо списаний цифрами клаптик паперу.

— Те, що зміг…

Пеко кинув на нього оком, наче сфотографував.

— Не густо.

— Звичайно. Дані за останній місяць.

— Нас цікавитиме все: кількість продукції, номенклатура, плани перебудови заводу, можливість збільшення виробництва в екстремальних умовах.

— Чи не забагато хочете? Я простий службовець у відділі постачання.

— Це дає вам можливість цікавитися проблемами всіх цехів. Встановіть контакти з плановим відділом.

— Гадаю, надто бурхлива діяльність клерка, який щойно прийшов на роботу, може привернути увагу…

— Енкаведистів?

— Кого-кого, а їхнього брата на «Арсеналі», мабуть, не так уже й мало. І краще спочатку посидіти тихо.

— Вважаєте, що за кожним новачком стежать?

— Вони ж не дурні…

— Не дурні, — погодився Пилип Петрович.

— Курочка по зернятку…

— Нема в нас часу орієнтуватися на курей. Мене також на горло беруть. Є відомості, що Червону Армію планують переозброїти новими протитанковими гарматами, й пробні зразки виготовляють саме на «Арсеналі».

— Креслень та іншої секретної документації дістати не зможу.