Ноги в Онищенка підігнулися, і в цю мить пролунала команда, кулі пронизали його тіло, Сидір Гаврилович упав, вдарившись обличчям об нерівну й брудну бетонну підлогу.

— Усе, — сказав чоловік, який командував розстрілом, — ще одного скаженого пса зничтожили…

Він підійшов до розстріляного, витягнув з кобури пістолет і для гарантії послав ще одну кулю Онищенкові в потилицю.

Генерал у відставці почесний чекіст Іван Макарович Сокирко прокинувся пізно, о дев’ятій, коли онука Майя та її чоловік Гена вже подалися на роботу. Посидів на краю ліжка, ворушачи пальцями ніг — чомусь це замінювало йому вранішню зарядку — і пішов голитися. Голився щоранку й завжди з задоволенням. Гена привіз йому з закордонного відрядження бритву з подвійними змінними лезами, й нарешті Іван Макарович усвідомив, що нею голитися легше й зручніше, ніж навіть імпортними лезами, вставленими у звичайний станок ще воєнних часів.

Поголившись, Іван Макарович уважно роздивився себе в дзеркалі й залишився задоволений. Як на свої сімдесят дев’ять, виглядає цілком пристойно, бачить і чує добре, більшість зубів, щоправда, вставні, проте харчується не лише манною кашею, а колір обличчя і зовсім здоровий. Іван Макарович усміхнувся собі в дзеркалі й освіжився одеколоном «Шипр». Звичка, якій не зрадив ще з молодості. Потім босоніж трохи пошвендяв по порожній просторій квартирі, визирнув у вікно, та не помітив нічого цікавого — дві бабусі з однаковими шкіряними індійськими сумками балакають біля під’їзду й чиясь чорна службова «Волга» розвертається поруч.

Цю комфортабельну квартиру на Суворова, на місці колишнього іподрому, Іван Макарович одержав ще до відставки — за дивним збігом обставин неподалік від свого колишнього убогого помешкання у Хрестовому завулку, названому нині ім’ям якогось арсенальського підпільника Гайцана. Чесно кажучи, Іван Макарович не дуже схвалював це рішення. Під час війни набачився багато, обіймав посаду начальника армійського «Смершу» й профільтровував різних підпільників та партизанів у звільнених районах — багато хто приписував собі неіснуючі заслуги, таких полковник Сокирко викривав швидко й нещадно, і невідомо, ким би виявився насправді цей Гайцан, якби не загинув під час окупації, а потрапив до його рук.

Іван Макарович поснідав свіжими булочками з маслом, запиваючи їх гарячою кавою з молоком. Майка молодець, пам’ятає, хто пригрів її разом з недолугим Геною, хто прописав її у шикарній квартирі в самому центрі Києва, вона єдина, хто по-справжньому піклується про діда. Щоправда, й Іван Макаровим із своєї не такої вже й малої персональної пенсії робить їй мало не щомісячні подарунки — парфуми, імпортні колготки, найкращі цукерки із спеціалізованого магазину.

Згадка про Майку розтривожила Івана Макаровича, пробудила небажані спогади. Чомусь подумав про Розалію, уявив її ще молодою в квартирі у Хрестовому завулку — його вже суціль перебудували, але Дорфманів будинок зберігся, й Іван Макаровим під час прогулянок іноді зупинявся під знайомими вікнами, дивуючись, як він міг колись вважати Дорфманову квартиру шикарною. Цікаво, хто в ній зараз живе? Колись не витримав, зазирнув у під’їзд і прочитав список мешканців. Якийсь Хомиченко В.С. Чомусь це прізвище не сподобалось Іванові Макаровичу, подумав про невідомого Хомиченка негарно, як часто негарно згадував і старого Дорфмана. Усе ж підвів його колишній тесть. Заманив у свої тенета, примусив одружитися з дочкою, а сам не виправдав сподівань. Щоправда, до війни підтримував їх з Розалією матеріально, та не встиг старий дурень евакуюватися з Києва, до останнього дня влаштовував якісь справи й загинув у Бабиному яру. А Роза з сином Яшею евакуювалася в Ташкент, він вислав їм атестат, хоч давно вже охолов до Рози. Тоді він уже командував армійським «Смершем» — молодий вродливий полковник-чекіст, і жінки не давали йому проходу: медсанбатівки, зв’язківці, з батальйону обслуговування, та хіба мало жіноцтва було в армії?

Роза померла там-таки, в Ташкенті, від простуди (Іван Макарович аж до цього часу не міг збагнути, як можна простудитися в спекотному Ташкенті), Яшка виховувався в дитячому будинку, Іван Макарович забрав його вже по війні, дав освіту, та син виявився безпутним, тричі розлучався і тепер переїхав кудись до Хмельницького. Дяка богові, Майка не пішла в батька — втіха йому на старість.

Іван Макарович одягнув домашню куртку й примостився до письмового столу писати мемуари. Задумався, чомусь пригадавши не героїчні воєнні роки, а того пронозу, який назвався Бодуном і примусив його якийсь час працювати на себе. Іван Макарович завжди думав про ті часи з відразою — й досі глибоко прихований ляк ворушився в ньому. Та все обійшлося. Він співробітничав з Бодуном акуратно, виконував, на щастя, не такі вже складні завдання, переважно компрометуючи й заарештовуючи командирів. Потім, перед самою війною, Бодун несподівано зник. Уже будучи начальником «Смершу» й широко й сумлінно розгорнувши роботу по викриттю ворожої агентури, полковник Сокирко тоскно думав, що хтось може будь-якого дня з’явитися до нього, передати вітання від Андрія Андрійовича й примусити його знову працювати на німців. Проте чи то Бодун вчасно загинув, не встигнувши передати Імперському управлінню безпеки відомостей про свою агентуру, чи то з якихось інших причин, але про Сокирка в Берліні не згадували — все обійшлося, і Іван Макарович нарешті сам повірив у те, що їхнє співробітництво з Бодуном було страшним сном. Довелося похвилюватися ще тільки по війні, особливо у сорок п’ятому та сорок шостому. Якісь архіви з Принц-Альбрехтштрасе потрапили до наших рук, РСХА не встигло вивезти все з Берліна, та й на цей раз обійшлося, і генерал Сокирко, який вже обіймав пристойну посаду в системі державної безпеки, нарешті спав спокійно. А тепер зовсім забув про старе — забув і навічно викинув з голови.

Писалося важко, і Іван Макарович подумав, що годилося б знайти якогось письменника чи журналіста, котрий зміг би достойно обробити його спогади. Й раптом згадав, як колись, всередині 50-х, коли він мешкав у відомчому будинку на вулиці чекістів, зіткнувся з чоловіком та жінкою. Сиділи поряд з його під’їздом, він вийшов з парадного, й чоловік, сивий, із зморщеним обличчям та пронизливими очима, чомусь підвівся і став перед ним.

Сокирко зупинився, здивований, — обличчя чоловіка видалося йому знайомим, він хотів обминути його, та на мить затримався і впізнав Антона Онищенка. Жінка, яка сиділа з Онищенком, не підвелась — Іван Макарович ковзнув по ній поглядом: невже Ольга? Точно, вона, голубі, ще не вицвілі жваві очі. Скільки ж їй? Років за юрок, жінка ще в соку й справді вродлива, не прив’яла, хоч життя, певно, не милувало її.

Іван Макарович чекав, що Антон вчинить скандал, звинувачуватиме його, обурюватиметься, приготувався відповісти гідно й навіть зверхньо, не поступатися ні н чому, та Антон з Ольгою не сказали ані слова, тільки і попелили його очима — посміхнулися одне одному й пішли собі кудись. Проте їхні погляди й досі не давали Сокиркові спокою. Тоді ж він підказав декому із своїх людей, що і як слід вчинити проти Антона Онищенка — дивно, та вперше не подіяло, не спрацювало, й Іван Макарович іноді з відразою надибував у республіканських газетах та журналах на ім’я цього, як щиро вважав і досі, ворога народу.

Так, слід підпрягти до мемуарів якогось писаку, остаточно вирішив Сокирко й відклав перо. Теленькнув дзвінок у передпокої, і Іван Макарович пішов відчиняти. Завітав, певно, сусід — колишній заступник міністра, прийшов пограти в шахи. Що ж, це краще, ніж сушити мізки спогадами…

Але перед дверима стояли кілька хлопчаків і дівчаток у червоних галстуках. Білява дівчинка спритно підвела над чолом долоню й виголосила завчено:

— Дорогий Іване Макаровичу! Піонерська дружина імені Олега Кошового запрошує вас на урочистий збір! Дуже просимо вас, ветерана й почесного чекіста, розповісти про своє героїчне життя!

Іван Макарович посміхнувся розчулено, погладив піонерів по голівках і пообіцяв обов’язково прийти. По обіді він одягнув генеральську форму з усіма орденами й медалями і у призначений час сидів за столом, вкритим червоним оксамитом у вщент забитому шкільному залі. Директор школи надав йому слово, і тоді Іван Макарович розкрив течку з справжнього сап’яну, витягнув з неї пожовклу, потерту на краях газету, підвів її старечими пальцями й показав залу.