— Не чіпай! — кричить він на Кулю, поки його мінівен несе просто на праве узбіччя. — Куля, ти не чув, що я сказав? Ти дурний? Не лізь! — Дещо йому таки вдається: на мить собача голова показується з холодильника, але на ній нема шерсті, нема за що вхопитися пальцями, і Кулі, хоч він далеко не геній, вистачає клепки, щоб допетрати: у нього є ще один шанс ухопити те, що лежить у білому пакеті й так заворожує своїми червоними пахощами. Він пірнає під руку Браяна і хапає в зуби м’ясо в білій обгортці.

— Фу! — несамовито верещить Браян. — Ану кинь, зараз… ЖЕ!

Щоб мати змогу ще більше вигнутися на сидінні водія, Браян впирається обома ногами. І одна з них, на жаль, потрапляє на педаль газу. Фургон на неймовірній швидкості мчить до верхівки пагорба. Цієї миті Браян у такому збудженому стані, що геть-чисто забуває, де він є (на трасі № 7) і що має робити (вести фургон). Все, що його зараз турбує, — як вирвати м’ясо із зубів Кулі.

— Віддай! — кричить він і тягне пакунок. Ще сильніше метляючи хвостом (вся ця метушня тепер перетворюється для Кулі, на додачу до їжі, ще й на гру), собака тягне на себе. Лунає тріск: то рветься пакувальний папір. Мінівен уже з 'їхав з траси і мчить на тлі старих сосен, що купаються у чарівному пообідньому світлі, у мареві, зітканому з зелені та золота. Але Браян думає лише про м’ясо. Він не збирається їсти гамбургери з собачою слиною, ото вже ні.

— Ану віддай! — гарчить він, не помічаючи на шляху свого автомобіля чоловіка, не помічаючи пікапа, що зупинився в чоловіка за спиною, не бачачи, як відчиняються дверцята пасажирського сидіння і з салону вистрибує довготелесий ковбой та як з кобури в нього на поясі випадає револьвер з великим жовтим руків’ям і падає на землю. Світ для Браяна Сміта звузився до одного дуже поганого пса і одного пакунка з м ’ясом. У боротьбі за м’ясо на білому папері розквітають криваві троянди, схожі на тату.

— Он він! — закричав хлопчик на ім’я Джейк, але Айрін Тасенбаум уже й сама його побачила. Стівен Кінг був убраний в джинси, просту бавовняну сорочку, на голові мав бейсболку. Він уже проминув те місце, де дорога на Воррінгтон перетиналася з трасою № 7, і подолав приблизно чверть шляху вгору схилом.

Вона витиснула зчеплення, перейшла на другу передачу, як гонщик «НАСКАР», що побачив картатий прапорець, і різко повернула ліворуч, обома руками вчепившись за кермо. Пікап Чіпа Макевоя похитнувся, але не перекинувся. Айрін побачила відблиск сонця на металі, коли машина, що їхала назустріч, досягла верхівки схилу, на який підіймався Кінг. І почула крик чоловіка, що сидів біля дверцят: «Зупинися біля нього!»

Вона виконала наказ, хоч і бачила, що фургон, який наближався, їхав не по дорозі, а узбіччям, і міг врізатися в їхній борт, не кажучи вже про те, що він міг розплющити Стівена Кінга між двома половинками металевого сандвіча.

Дверцята розчахнулися, і чоловік на ім’я Роланд наполовину викотився, наполовину вискочив з пікапа.

Далі все сталося дуже, дуже швидко.

А все, що сталося далі, було фатально просто. Роланда підвело хворе стегно. Скрикнувши від люті, болю й сум’яття, він упав на коліна. Та наступної миті сонце затулила фігура Джейка: він вистрибнув з машини слідом за ним і побіг далі, навіть не загаявшись. З кабіни пікапа шалено гавкав Юк:

— Ейк! Ейк! Ейк-Ейк!

— Джейку, ні! — закричав Роланд. Він бачив усе жахливо чітко. Хлопчик обхопив письменника за талію тієї миті, коли синє авто — не вантажівка і не легкова машина, а наче гібрид їх обох — скотилося на них під оглушливе ревіння немилозвучної музики. Джейк повернув Кінга ліворуч, затуляючи своїм тілом, і удар автомобіля припав на Джейка. За спиною в стрільця, котрий стояв навколішках, впираючись закривавленими руками в землю, закричала жінка з магазину.

— ДЖЕЙКУ, НІ! — знову проревів Роланд, але було вже пізно. Хлопчик, якого він вважав своїм сином, зник під колесами синього авто. Стрілець побачив маленьку підняту руку (її він не забуде ніколи), та наступної миті щезла і вона. Кінга, в якого спершу врізався Джейк, а потім і синій фургон, відкинуло на край невеликої лісосмуги, за десять футів від точки зіткнення. Він упав на правий бік, вдарився головою об камінь, та так, що злетіла бейсболка. Потім перекотився на живіт, мабуть, намагався зіп’ястися на ноги.

Чи взагалі нічого не намагався — його очі перетворилися на два шоковані нулі.

Водій викрутив кермо, і машина пройшла зліва від Роланда, за кілька дюймів, не збивши його, а просто піднявши пилюку, яка запорошила йому очі. Фургон став скидати швидкість — певно, водій (запізно) згадав про гальма. Його борт проскреготів об кузов пікапа, і це ще більше вповільнило фургон, але не завадило йому далі чинити шкоду. Перш ніж остаточно зупинитися, він ще раз ударив Кінга, тепер уже лежачого. Роланд почув хрускіт, з яким ламалася кістка, і письменник заволав од болю. І тепер стрілець точно знав, чому боліло його власне стегно, чи не так? Сухий крутій тут був ні до чого.

Він скочив на ноги, лише краєм свідомості відзначаючи, що біль зник, цілковито. Подивився на неприродно вигнуте тіло Кінга під лівим переднім колесом синього автомобіля і злостиво подумав: «Добре. Добре! Якщо хтось і має тут померти, нехай це будеш ти! До дідька пуп Ґана, до дідька всі історії, що з нього виходять, до біса Вежу, нехай це будеш ти, а не мій хлопчик!»

Повз Роланда промчав шалапут. Він підбіг до того місця, де лежав позаду фургона Джейк. Сині вихлопи обдували йому розплющені очі. Юк не завагався: ухопив зубами сумку з Орізами, що досі була перекинута через Джейкове плече, й потягнув хлопчика від фургона, натужно, дюйм за дюймом, буксуючи сильними задніми лапами і здіймаючи куряву. З вух і кутика рота в Джейка текла кров. Підбори його шорбутсів лишали в землі й коричневому настилі сухої соснової глиці дві борозни.

Роланд нетвердою ходою побрів до Джейка й впав біля нього на коліна. Першою думкою було: з Джейком усе гаразд. Кінцівки у хлопчика, слава всім богам, лишилися неушкоджені, і слід на обличчі, що тягнувся від носа вниз гладенькою щокою, був від мастила з вкрапленнями іржі, а не кров, як спершу вирішив Роланд. Так, з вух у нього текла кров, і з рота теж, але Джейк міг просто прикусити щоку зсередини чи…

— Глянь, як там письменник, — сказав Джейк. Голос у нього був спокійний, анітрохи не здушений від болю.

Неначе вони сиділи біля маленького багаття після дня, проведеного в дорозі, й чекали на те, що Едді називав провізією, а іноді, коли йому потрапляла до рота смішинка (а бувало це часто), «проїзією».

— Письменник зачекає, — відрубав Роланд. А сам подумав: «Сталося диво. Все поєдналося: хлопчик не опирався, його тіло ще не до кінця сформувалось, а м’яка земля увігнулася під ним, коли в нього врізався вантажомобіль того гада».

— Ні, — сказав Джейк. А коли поворухнувся, спробувавши сісти, його сорочка трохи облягла верхню частину тулуба, і Роланд побачив страшну западину в хлопчика у грудях. З рота Джейкові знову полилася кров, а коли він ще раз спробував заговорити, то закашлявся. Роландове серце стислося в грудях, мов ганчірка, і миттєва думка промайнула в голові: після такого як може серце битися далі?

Юк протягло застогнав, і у цьому напіввитті зазвучало Джейкове ім’я. Роланд відчув, як поза шкірою на руках продирає мороз.

— Не намагайся говорити, — попросив стрілець. — Ти міг щось собі пошкодити. Ребро чи, може, два.

Джейк повернув голову набік. Виплюнув з рота кров — декілька краплин полилися по щоці, як жувальний тютюн у слині, — і взяв Роланда за руку. Його потиск був сильний, і голос теж; кожне слово прозвучало чітко і ясно.

— Я пошкодив собі все. Я вмираю. Кажу так, бо я вже це проходив. — Наступні його слова були повторенням того, про що думав Роланд, ще коли вони були біля «Кари Сміхотухи». — Якщо це воля ка, нехай буде так. Подбай про того, кого ми хотіли врятувати!