Всі подивилися на Роланда — той сидів, простягнувши перед собою ногу.

— Його вдарить сюди, — сказав він, наче розмовляв з самим собою, і торкнувся правого стегна… потім ребер… потім голови збоку. — Мене мучить головний біль. Він стає дедалі гірший. Я не бачив підстави вам про це розповідати. — Він провів скаліченою правою рукою вздовж правого боку. — Сюди припаде удар. Розтрощить йому стегно. І ребра. Розкроїть череп. Мертвий, він впаде у придорожню канаву. Ка… і кінець ка. — Стрільцеві очі проясніли, і він стривожено повернуся до Сюзанни. — Коли саме ти була в Нью-Йорку? Нагадай-но мені.

— Першого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого.

Роланд кивнув і подивився на Джейка.

— А ти, Джейку? Так само?

— Так.

— Потім до Федіка… перепочинок… і до Краю Грому. — Він замислився, потім, ретельно підкреслюючи кожне слово, сказав: — Ще є час.

— Але там час плине швидше…

— І якщо він стрибне вперед…

— Ка…

Їхні слова прозвучали одночасно. Усі знову замовкли й дивилися на стрільця.

— Ми можемо змінити ка, — вів далі Роланд. — Бували випадки. Звісно, доведеться розплачуватися… напевно, ціна — це ка-шюм… але це можливо.

— Як нам туди потрапити? — спитав Едді.

— Є лише один спосіб, — відповів Роланд. — Нас має відправити Шимі.

У печері запала тиша, яку переривав лише віддалений гуркіт грому, що дав цьому темному краю його назву.

— У нас два завдання, — підсумував Едді. — Письменник і Руйначі. Хто в першу чергу?

— Письменник, — сказав Джейк. — Поки ще є час його врятувати.

Але Роланд похитав головою.

— Чому ні? — вигукнув Едді. — Чорт забирай, чому ні? Ти ж знаєш, який ковзкий там час? І рухається в один бік! Якщо прогавимо момент, то іншого шансу не буде!

— Але також нам треба убезпечити Промінь Шардика, — сказав Роланд.

— Хочеш сказати, Тед і Дінкі не дозволять Шимі допомогти нам, поки ми не допоможемо їм?

— Ні. Я певен, що Шимі не відмовить мені. Але уяви: ану ж як з ним щось станеться, поки ми будемо в Наріжному світі? Ми застрягнемо в дев’яносто дев’ятому.

— На Черепаховій алеї є портал… — почав Едді.

— Едді, навіть якщо він зберігся до дев’яносто дев’ятого року, згадай, що сказав нам Тед: Промінь Шардика вже почав угинатися. — Роланд похитав головою. — Серце підказує мені, що починати треба з тієї в’язниці. Якщо хтось із вас має іншу думку, я радо вислухаю.

Всі мовчали. Надворі завивав вітер.

— Передовсім треба спитатися в Теда, а тоді вже приймати остаточне рішення, — нарешті сказала Сюзанна.

— Ні, — заперечив Джейк.

— Ні! — погодився з ним Юк. Жодних несподіванок — з точки зору пухнастика, якщо Джейк сказав «ні», то була істина в останній інстанції.

— Треба спитати в Шимі, — пояснив хлопчик. — У Шимі спитати, як, на його думку, нам треба вчинити.

Після коротких роздумів Роланд кивнув.

Усю ніч Джейка мучили кошмари, і здебільшого пов’язані вони були з «Діксі-Піґ». Коли він прокинувся, в печеру просочувалося мляве світло. У Нью-Йорку таке світло завжди навіювало йому думку прогуляти школу й цілий день провалятися на дивані: читати книжки, дивитися ігрові шоу по телевізору, а потім спати аж до вечора. Едді й Сюзанна спали, притулившись одне до одного, в одному спальнику. Юк не схотів ночувати на постелі, яку залишили для нього, і спав біля Джейка: скрутившись у клубок, поклавши пичку на ліву передню лапу. Хтось міг би подумати, що тваринка спить, але Джейк помітив проблиск золота з-поміж повік і зрозумів, що Юк за ним підглядає. Спальник стрільця був відкритий і порожній.

Хвилину-дві повагавшись, Джейк зрештою підвівся і вийшов надвір. Юк рушив слідом. Він м’яко і нечутно ступав по втоптаній землі, піднімаючись за Джейком вгору стежкою.

Роланд мав змучений і нездоровий вигляд, але сидів навпочіпках, тож Джейк зрозумів: якщо стрільцеві вистачило для цього гнучкості, то, напевно, нічого страшного з ним не відбувалося. Він присів біля стрільця, звісивши руки між коліньми до землі. Роланд не промовив ні слова, тільки глянув на нього і знову перевів погляд на в’язницю, яку персонал називав Алгул Сьєнто, а самі в’язні іменували Девар-Тої. На горизонті й під ними уже помалу розвиднювалося. Сонце — електричне, атомне чи ще якесь — ще не світило.

Юк гепнувся біля Джейка і начебто заснув. Але Джейка важко було надурити.

— Хайл і веселого дня, — сказав Джейк, коли тиша стала занадто гнітючою.

Роланд кивнув.

— Весело почнеться, весело й мине. — Але вигляд у нього при цьому був такий веселий, як у похоронної процесії. Здавалося, той стрілець, що шалено танцював комалу в світлі смолоскипів у Кальї Брин Стерджис, уже тисячу років як лежав у могилі.

— Як ти, Роланде?

— Сісти навпочіпки можу.

— Еге ж, я бачу, але все-таки?

Роланд зиркнув на нього, потім сягнув рукою в кишеню і витяг кисета з тютюном.

— Почуваюся старим і повним попелу, як ти, напевно, знаєш. Куритимеш?

Джейк повагався, та потім кивнув.

— Цигарка буде коротка, — попередив Роланд. — У кошелі, який, на щастя, повернувся до мене, є чимало корисного, але тютюну небагато.

— Збережи для себе, якщо хочеш.

Роланд усміхнувся.

— Чоловік, не спроможний поділитися своєю звичкою, має од неї відмовитися. — Він розірвав навпіл якийсь листок, скрутив пару цигарок, дав одну Джейкові й запалив їх сірником, черкнувши об ніготь. Дим повис у прохолодному нерухомому повітрі Кан Стік-Тете, а потім став повільно здійматися вгору. Цигарка здалася Джейку гарячою, тютюн — міцним і залежаним, але жодного слова скарги не зірвалося з його уст. Бо йому подобалося. Він згадав, скільки разів давав собі слово не курити, як його батько, ніколи в житті не курити, — і отакої, сам започаткував звичку. За згодою, якщо й не зі схваленням, свого нового батька.

Роланд простягнув руку й торкнувся Джейкового лоба… лівої щоки… носа… підборіддя. Від останнього доторку стало трохи боляче.

— Прищі, — сказав стрілець. — Це від тутешнього повітря.

Він також підозрював, що висипка на обличчі в хлопчика пов’язана і зі сплеском негативних емоцій — через смерть панотця, — але говорити про це не став, щоб не засмутити Джейка ще більше.

— А в тебе їх нема, — завважив Джейк. — Шкіра чиста, як у немовляти. Щасливчик.

— Так, прищів нема, — кивнув Роланд і затягнувся цигаркою. Під ними в світанковій імлі лежало село. «Мирне село», — подумав Джейк. Та не так мирним воно здавалося, як просто мертвим. Він роздивився дві фігури, які звідси видавалися трохи більшими за цятки, що розміреною ходою йшли назустріч одна одній. Охоронці-г’юми патрулювали зовнішній периметр огорожі, здогадався Джейк. На якусь коротку мить вони злилися в одну цятку, і хлопчик навіть уявив собі їхню розмову, а потім знову розділилися. — Чиряки мене обминули, але стегно болить страшенно. Неначе вночі хтось його розкрив і наповнив товченим склом. Гарячим склом. Але це квіточки порівняно з оцим. — Він торкнувся голови. — Таке враження, що череп луснув.

— Ти справді думаєш, що відчуваєш травми Стівена Кінга?

Замість відповісти словами Роланд склав великий палець і мізинець правої руки в коло і поклав на нього вказівний палець лівої. Той жест означав: я кажу тобі правду.

— Паскудно, — сказав Джейк. — І йому, і тобі.

— Може, так, а може, й ні. Ти сам подумай, Джейку, добре подумай. Відчувати біль можуть лише живі. Те, що я зараз переживаю, може означати, що Кінг не загине одразу. А отже, його легше буде врятувати.

Джейк подумав, що це може означати, що Кінг якийсь час пролежить на узбіччі в напівсвідомій агонії, а тоді помре, але йому не хотілося це казати. Нехай Роланд тішиться надією. Але було ще дещо, і це тривожило Джейка набагато більше, не давало йому спокою.

— Роланде, я можу поговорити з тобою дан-дін?