Я йду іменем Стівена Кінга, котрий з Мену!

Я йду іменем Юка, хороброго, котрий з Серединного світу!

Я йду іменем Едді Діна, котрий з Нью-Йорка!

Я йду іменем Сюзанни Дін, котра з Нью-Йорка!

Я йду іменем Джейка Чемберза, котрий з Нью-Йорка і кого я зву своїм єдиним сином!

Я Роланд з Ґілеаду і йду під своїм іменем; тu відчинишся переді мною.

По тому розляглося сурмлення в ріг, від якого в Патріка кров захолола у венах і водночас дивне збудження охопило його. Відлуння згасло, і запанувала тиша. А потім, за хвилину, полем рознеслася луна від великого удару: двері зачинилися навіки.

А відтак настала тиша.

Патрік сидів, тремтячи, під пірамідою, поки на небі не зійшли Стара Зоря й Стара Мати. Пісня троянд і Вежі не змовкла, проте стала тихішою і сонною, майже бурмотінням.

Врешті-решт він вийшов на дорогу, позбирав, скільки зміг, цілих бляшанок (зважаючи на силу вибуху, який розніс візок, таких бляшанок було навдивовижу багато) і склав їх у торбу з оленячої шкіри. Зрозумівши, що забув свого олівця, повернувся по нього.

Біля олівця у сяйві зірок поблискував Роландів годинник.

Хлопець підняв його, тихо (і нервово) ухнувши, та поклав собі в кишеню. Потім повернувся на дорогу і перекинув свою маленьку сумку з гунна через плече.

Я можу сказати вам, що йшов він майже до півночі й що перед сном подивився на годинник. Можу сказати, що годинник зупинився. Ще можу сказати, що з настанням полудня наступного дня він ще раз глянув на циферблат і побачив, що стрілки знову пішли, тепер уже в звичний бік, але дуже повільно. Але про Патріка я вам більше нічого не скажу: ні про те, чи дістався він «Федерального», ні про те, чи знайшов Заїку Білла, ні чи потрапив знову на американську сторону. Нічого з цього я вам розповісти не можу, вибачайте. У цьому місці темрява змикається за спиною в Патріка, ховаючи його від моїх очей оповідача, і далі він мусить простувати сам.

Ніхто не б’є на сполох, коли маленький електричний візок виринає нізвідки — дюйм за дюймом, аж поки не оприявнюється в Сентрал-парку повністю; ніхто його не бачить, крім нас. Більшість присутніх тут дивляться у біле небо, на перші сніжинки, з яких незабаром постане велика передріздвяна хуртовина. Велика Хурделиця’87, як назвуть її в газетах. Ті відвідувачі парку, яким нема ніякого діла до сніжинок, спостерігають за колядниками, учнями середньої школи з околиць міста. Хлопці й дівчата вдягнені по-різному: на хлопцях темно-червоні блейзери, на дівчатках — темно-червоні джемпери. Це гарлемський шкільний хор. У газеті «Пост» та її конкуренті-таблоїді «Нью-Йорк Сан» їх часом називають «Трояндами Гарлему». Співають вони давній гімн у прекрасній гармонії стилю ду-воп,[101] приклацуючи пальцями на кожній строфі, і гімн звучить, наче щось із репертуару ранніх «Сперс», «Коустерз» чи «Дарк Даймондз».[102] Вони стоять неподалік вольєра, де живуть своїм міським життям білі ведмеді, й співають «Що то за дитя».

А один з тих, хто дивиться вгору на сніг, — чоловік, якого Сюзанна добре знає, і від його вигляду серце в неї злітає аж до небес. У лівій руці він тримає велику паперову чашку, і вона певна, що всередині — гарячий шоколад, добрий, mіt schlag.

Секунду-дві вона відчуває свою неспроможність керувати маленьким візком, що приїхав з іншого світу. Думки про Роланда й Патріка випарувалися в неї з голови. Єдиний, про кого вона здатна думати, — Едді, той Едді, що стоїть зараз перед нею, Едді, знову живий. Хай навіть це не Наріжний світ, не зовсім він — то й що з того? Хай навіть Кооп-Сіті розташовується в Брукліні, а Едді їздить на «такуро-спірит», а не на «б’юїку-електрі», що їй до того? Це не має значення. Вагу має лише одна річ, і саме вона заважає Сюзанні підняти руку до керма й поїхати до нього.

А що, як він її не впізнає?

Що, як він повернеться й побачить у ній лише безпритульну жінку на електричному «скутері», в якого скоро здохне акумулятор, чорношкіру без грошей, одягу й адреси (у цьому «де» й цьому «коли», кажу дякую-сей) і без ніг? Бездомну чорну дамочку, з якою його ніщо не пов’язує? Або раптом він її впізнає, десь у найглибших закапелках свідомості, але зречеться її, як Петро зрікся Ісуса, бо згадувати буде надто боляче?

А ще гірше: що, як він повернеться до Сюзанни обличчям, і вона побачить випалені, хворі, порожні очі наркомана зі стажем? Що-як, що-як, що-як, а тут падає сніг, який невдовзі білим простирадлом накриє світ.

«Годі вже пхинькати, їдь до нього, — чує вона в голові голос Роланда. — Не для того ти боролася з Блейном, тахінами Блакитного Раю і почварою під замком Дискордія, щоб зараз підібгати хвоста і втекти, хіба не так? Я певен, що в тобі на мойт більше хоробрості».

Зате вона в цьому не впевнена — аж поки не бачить, як її власна рука піднімається до керма. Та перш ніж натиснути на газ, до неї знову озивається стрілець, і цього разу голос звучить втомлено, проте в ньому вчуваються веселі нотки.

«Сюзанно, а ти не хочеш спершу дечого позбутися?»

Вона опускає погляд і бачить, що за пояс у неї заткнуто Роландову зброю — достоту як мексиканський bandido’s pistola[103] чи піратську шаблюку. Вона виймає револьвер і дивується, як приємно насправді його тримати… яке це брутальне задоволення. Розставатися з ним, думає вона, те саме, що розлучатися з коханцем. Але хіба їй обов’язково це робити? Питання лише в тому, кого чи що вона любить більше. Чоловіка чи револьвер? Решта можливостей вибору випливатимуть з цього.

За велінням імпульсу вона прокручує циліндр і бачить, що патрони в гніздах старі, а їхні гільзи потьмяніли.

«Вони вже ніколи не вистрелять, — журиться вона… і не знаючи, чому чи що це означає, подумки додає: — Вони намокли».

Вона дивиться крізь ствол на небо і засмучено (проте без подиву) бачить, що він не пропускає світла. Він забитий. І судячи з усього, забитий уже десятки років. Цей револьвер більше ніколи не вистрелить. Обирати, зрештою, нема з чого. Цьому револьверу кінець.

Сюзанна, тримаючи за руків’я з сандалового дерева револьвер в одній руці, другою рукою натискає на газ. Маленький електричний візок, що його вона охрестила Хо Фат-III (хоча цей спогад уже якось побляк у її пам’яті), беззвучно котить уперед. Проминає зелену урну для сміття з написом «СМІТТЯ ЗАЛИШАЙТЕ В СМІТНИКУ!» У цю урну Сюзанна й викидає револьвер. Це боляче й прикро, але вона це робить без вагань. Важкий револьвер каменем іде на дно, у зібгані обгортки з-під фаст-фуду, рекламні листівки й викинуті газети. Сюзанна ще досить стрілець у душі, щоб гірко шкодувати, що така давня зброя летить у смітник (навіть попри те, що подорож між світами безповоротно її зіпсувала), але вона вже на півдорозі до того, щоб стати жінкою, яка чекає на неї в майбутньому, тож дивиться тільки вперед і не озирається на вже зроблене.

Не встигає вона доїхати до чоловіка з паперовою чашкою, як він сам розвертається їй назустріч. На ньому справді кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!», але Сюзанна цього не помічає. Це він: от що вона помічає. Едвард Кантор Дін. Та потім навіть це відступає на другий план, бо в його очах вона бачить якраз те, чого боялася. Повне збентеження. Він її не знає.

Проте наступної ж миті він невпевнено всміхається, і його усмішка — та сама, яку вона пам’ятає, яку так любить. А ще він «чистий», це зрозуміло з першого погляду. Вона бачить це у нього на обличчі. Найперше — в очах. Під спів гарлемських колядників він простягає їй чашку шоколаду.