І тут палець прослизнув у кільце, яке щільно прилягало до кришки бляшанки. Чпок-ссс — і кришка піднялася. Роланд розмахував ліхтариком, щоб хоч трохи піддати полум’я (це могло подіяти, якби вогню було чим живитися), і Сюзанна побачила їхні ледь упізнавані тіні, які шалено стрибали по занепалих кахляних стінах.

Кістка в бляшанку не влазила. Незграбно розкинувшись, наполовину вивільнившись із заплічного ранця, Сюзанна запхала в бляшанку руку, витягла жменю желе і намастила його на кістку. Якщо кістка була мокра, це могло лише на кілька секунд подовжити їхній жах. Проте якщо суха, тоді, може… може…

Тварюка підбиралася чимраз ближче. Серед мацаків, що росли з рота, видніли великі ікла. Ще мить — і вона кинеться на Юка, вхопить його блискавично, як гекон муху. Міцний сморід гнилої риби навіював нудоту. А що могло ховатися за цим створінням? Які ще мерзоти?

Думати про це часу не було.

Сюзанна торкнулася смолоскипом зі стегнової кістки до слабких язичків полум’я, що лизали корпус ліхтарика. Вогонь, що спалахнув, був сильніший, ніж вона очікувала, набагато сильніший, і тварюка знову закричала — не лише від подиву, а й від болю. Щось захлюпотіло, як грязюка, яку стискають у вініловому плащі, — істота кинулася назад.

— Давай ще кістки, — Деттиним голосом промовила Сюзанна, коли Роланд викинув ліхтарика. — Тіки щоб вони були сухі. — І розсміялася, задоволена власною дотепністю (бо ніхто більше не розсміявся), Деттиним брудним смішком.

Все ще важко дихаючи, Роланд заходився збирати кістки.

Вони рушили далі коридором. Сюзанна їхала в Роланда на спині задом наперед: триматися в такому положенні було важко, але можливо. Якщо їм вдасться звідси вибратися, спина в неї ще день чи два болітиме, як проклята. «Але я насолоджуватимусь кожною секундою цього болю», — сказала вона собі.

Роланд передав їй футболку з «Днів міста Бриджтона», яку купила йому Айрін Тасенбаум. Нею вона обгорнула кістку знизу і виставила вперед, наскільки була змога втримувати в такому положенні рівновагу. Бігти Роланд не міг, бо так Сюзанна випала б з ременів, проте йшов доволі швидко, час від часу зупиняючись, щоб підібрати придатну кістку з руки чи ноги скелета. А невдовзі принцип зрозумів і Юк: почав зносити стрільцеві в пащі кістки. Попри вогонь, істота здаватися не збиралася — вона вперто повзла за ними. Час від часу Сюзанна бачила проблиски її слизької шкіри, а коли та сахалася від непевного вогню смолоскипа, вони чули те вологе тупання, наче гупав ногою велет у налитих багнюкою чоботях. Сюзанна запідозрила, що з таким звуком почвара била хвостом об підлогу. Це сповнило її душу безпричинним жахом, таким глибинним і сильним, що від нього можна було з’їхати з глузду.

«У нього є хвіст! — волав її розум. — Хвіст, яким воно робить такі звуки, наче там усередині вода чи желе, чи кров, наполовину загусла. Господи! Божечку! Боже!»

Сюзанна розуміла, що істоту стримує не лише світло. Вона боялася вогню. Напевно, тварюка валандалася десь позаду, поки вони знаходилися в тій частині коридору, де горіли кулі-світильники, і думала (якщо тільки вона була здатна мислити), що зачекає і схопить їх, коли опиняться в темряві. Якби вона знала, що в них є вогонь, то, напевно, заплющила б свої численні очиська і накинулася на них там, де кілька світильників не горіло і світло було тьмяне. Тепер же їй тимчасово не таланило, бо з кісток вийшли на диво хороші смолоскипи (Сюзанні навіть не спало на думку, що то відновлений Промінь їм допомагає). Питання було лише в тому, чи надовго їм вистачить «Стерно». Вона заощаджувала паливо, коли кістки займалися самі (окрім кількох вологих — ті довелося викинути, спершу підпаливши від їхніх майже вичахлих кінчиків наступні смолоскипи), але для цього їх треба було змащувати, а Сюзанна вже використала більше половини третьої й останньої бляшанки. Вона до глибини душі шкодувала про ту, яку довелося викинути, коли на них наступала потвора, але тієї миті їй більше нічого не лишалося. Їй також хотілося б, щоб Роланд просувався швидше, хоча навряд чи тепер це було можливо, навіть якби вона повернулася обличчям до його спини. Може, на короткий ривок його б і вистачило, але не більше. Вона відчувала, як тремтять під сорочкою його м’язи. Він був на межі.

Через п’ять хвилин, дістаючи в жмені консервованого палива, щоб змастити колінну чашечку над гомілковою кісткою, вона торкнулася пальцями дна бляшанки. У пітьмі за ними знову волого гупнуло. Їхній друг бив хвостом, наполягав її розум. Тварюка не відставала. Вичікувала, коли в них закінчиться пальне і все навкруги знову зануриться у темряву. Отоді вона нападе.

Тоді вона поїсть.

Їм потрібен був шлях для відступу. Це вона зрозуміла, щойно пальці намацали дно бляшанки. За десять хвилин, зуживши три смолоскипи, Сюзанна підготувалася сказати стрільцю зупинитися, коли — якщо — будуть проходити через наступне велике звалище кісток. Вони могли розкласти велике багаття з ганчірок і кісток, а коли воно як слід розгориться, помчати геть, наче за ними женуться чорти. А коли — і якщо — почують, що тварюка перелізла через багаття і знову їх наздоганяє, Роланд зможе полегшити собі тягар і прискоритись, покинувши її. У цьому вона керувалася не самопожертвою, а банальною логікою — навіщо монструозній багатоніжці пожирати їх обох, якщо цього можна уникнути? І здаватися їй просто так Сюзанна не збиралася. Принаймні живою. У неї був Роландів револьвер, і вона ним скористається. П’ять куль у сей Багатоніжку, а якщо це її не зупинить, то остання куля для самої Сюзанни.

Та перш ніж вона встигла щось сказати, Роланд видушив із себе три слова, які зупинили її власний потік слів.

— Світло, — задихаючись, промовив він. — Там, попереду.

Вона повернула шию, але спочатку не побачила нічого — напевно, через сяйво смолоскипа, який тримала перед собою. Та потім помітила: слабке біле світіння.

— Знову світильники? — спитала вона. — Відрізок, на якому вони ще горять?

— Може. Навряд.

Минуло п’ять хвилин, і Сюзанна збагнула, що в світлі свого останнього смолоскипа бачить підлогу і стіни. Підлогу вкривав тонкий шар пилу й камінців, які могло лише нанести вітром. Сюзанна скинула руки над головою (в одній руці палала кістка, загорнута у футболку) і тріумфально закричала. Їхній переслідувач відповів криком. У цьому воланні злилися воєдино лють і розчарування, від якого Сюзанні полегшало на душі, хоч по шкірі й продер мороз.

— Бувай, золотко! — закричала вона. — Прощавай, недоноску банькатий!

Потворисько знову заволало й кинулося вперед. За одну мить Сюзаннин погляд вихопив його з темряви повністю: величезна кругла брила (яку язик не повернувся б назвати обличчям попри роззявлений рот), сегментоване тіло, слизьке від виділень з подряпин від шарпання об шорсткі стіни, чотири відростки, схожі на руки, по два з кожного боку. І кожен закінчувався клешнею, що клацала в повітрі. Сюзанна пронизливо закричала і тицьнула в нього смолоскипом. Тварюка з оглушливим вереском сахнулася.

— Хіба мама тебе не вчила, що тварин дражнити не можна? — запитав Роланд таким тоном, що вона не знала, сміється він з неї чи говорить серйозно.

За п’ять хвилин по тому вони вийшли з тунелю назовні.

НА БЕДЛЕНДС-АВЕНЮ[78]

Вийшли через напівзруйновану арку біля квонсетського ангара, що за формою нагадував експериментальну станцію «Дуга-16». Дах цієї маленької будівлі вкривала іржа. Перед входом нерівним кільцем було розкидано купи кісток. Скелі навколо почорніли й подекуди були пощерблені. Один валун завбільшки з котедж, у якому мешкали Руйначі, розколовся навпіл, і всередині іскрилися вкраплення мінералів. Повітря було холодне, до Сюзанни й Роланда долинало тривожне виття вітру, але його стримували навколишні скелі. З німою вдячністю вони підвели обличчя до пронизливо-синього неба.