— Вона казала, що відстрелила йому одну лапу, — промовив Джейк.

— Казала.

Джейк спробував намалювати собі образ семилапого павука завбільшки з людське немовля, але не зміг. У нього виникла підозра, що йому просто не хотілося уявляти цю картину.

За наступним поворотом на стежині лежав висушений труп. Джейк не сумнівався, що йому розпороли черево, але сказати щось напевне було важко. Не було ні нутрощів, ні крові, ні мух, що кружляли б над рештками. Лише грудка чогось брудного й висхлого, що віддалено (дуже віддалено) нагадувало собаку.

Підійшов Юк. Понюхав рештки, задер лапу і помочився. Потім зайняв своє місце біля Джейкової ноги з таким виглядом, наче виконав важливу справу.

— Це була вечеря нашого гостя, — сказав Роланд.

Джейк роззирнувся навколо.

— Він і зараз на нас дивиться? Як думаєш?

— Я думаю, хлопчикам, які ростуть, потрібно відпочивати.

Джейк відчув, як щось неприємно кольнуло в душі, але він не став дошуковуватися, що то за відчуття, просто відкинув його. Ревнощі? Та яке там! Як він міг ревнувати до істоти, яка почала життя з того, що зжерла свою матір? Так, він був кревний родич Роланда — його справжній син, якщо вже бути точним, — але волею випадку, не більше.

Адже так?

Джейк усвідомив, що Роланд пильно на нього дивиться, і під цим поглядом йому стало незатишно.

— Про що задумався?

— Та пусте, — відповів Джейк. — Просто цікаво, де він міг залягти.

— Важко сказати. Лише на цьому схилі, напевно, близько сотні нір. Ходімо.

Роланд повів його зворотним шляхом за валун, на якому Джейк знайшов шорсткі чорні волосини, і заходився методично стирати ногою сліди, що їх зоставив Мордред.

— Навіщо це? — запитав Джейк, трохи різкіше, ніж йому хотілося.

— Едді й Сюзанні не треба про нього знати, — відповів стрілець. — Він хоче лише спостерігати, а не втручатися в наші справи. Принаймні поки що.

«А звідки ти знаєш?» — хотів було спитати Джейк, але знову дав про себе знати той укол (те відчуття, що аж ніяк не могло бути ревнощами), і він передумав. Нехай Роланд собі думає, що хоче. А він, Джейк, тим часом буде насторожі. І якщо Мордред буде настільки дурний, що покажеться…

— Найбільше мене непокоїть Сюзанна, — сказав Роланд. — Саме її присутність «дитятка» може вивести з рівноваги. І йому найлегше буде прочитати її думки.

— Бо вона його мати, — уточнив Джейк.

— Так, між ними є зв’язок. Я можу розраховувати на те, що ти триматимеш рота на замку?

— Авжеж.

— І спробуєш виставити захист для своїх думок? Це теж важливо.

— Я спробую, але… — Джейк стенув плечима, наче кажучи, що він не знає, як це робиться.

— Добре, — кивнув Роланд. — Я робитиму те саме.

Повіяв вітер. На зміну «Мосту над буремними водами» прийшла пісня «Бітлів» (у цьому Джейк був впевнений на всі сто), приспів якої закінчувався на «біп-біп-мм-біп-біп, йе!» Невже в цих заметених порохом напівмертвих містечках між Ґілеадом і Меджисом її знали? Невже в цих містечках були свої Шеби, які грали на своїх розладнаних піаніно «Веди мою машину», поки слабшали Промені, клей, на якому трималися світи, розтягувався, і самі світи провисали?

Він рвучко труснув головою, відганяючи від себе ці думки. Роланд все ще дивився на нього, і Джейк відчув спалах роздратування (що йому було геть не властиво).

— Я мовчатиму, Роланде, і намагатимусь тримати свої думки при собі. За мене не турбуйся.

— Я й не турбуюся, — сказав стрілець, і Джейку довелося придушити спокусу — йому кортіло зазирнути в голову свого діна і дізнатися, чи правда це. Він досі вважав, що підглядати не можна, і не лише тому, що це неввічливо. Недовіра була кислотою, що роз’їдала стосунки. Їхній ка-тет і без того був крихкий, а попереду в них було багато роботи.

— Добре, — сказав він. — Це добре.

— Обре, — погодився Юк дружнім тоном, наче казав: «Тоді вирішено», і обидва мимоволі всміхнулися.

— Ми знаємо про його присутність, — сказав Роланд, — а він, швидше за все, про нашу обізнаність не підозрює. За цих обставин кращого годі й сподіватися.

Джейк кивнув. Йому вже трохи відлягло від серця.

Коли вони підходили до печери, до входу своїм звичним швидким поповзом наблизилася Сюзанна. Понюхала повітря і скривилася. А потім помітила їх, і гримаса поступилася місцем усмішці.

— Бачу красенів-мужчин! І давно ви, хлопці, повставали?

— Зовсім недавно, — відповів Роланд.

— І як ти почуваєшся?

— Добре, — сказав стрілець. — Прокинувся з головним болем, але все минулося.

— Правда? — недовірливо подивився на нього Джейк.

Роланд кивнув і стиснув хлопчику плече.

Сюзанна спитала, чи не зголодніли вони. Роланд кивнув, і Джейк також.

— Тоді заходьте, — сказала вона. — Побачимо, що тут є пожувати.

Сюзанна знайшла яєчний порошок і бляшанки консервованої яловичини. Едді розкопав відкривачку і маленький газовий гриль-хібачі. Трохи пововтузившись, він спромігся нарешті його розпалити і навіть не дуже перелякався, коли гриль до нього заговорив.

— Здрастуйте! Я на три чверті заповнений скрапленим газом «Ґемрі», який можна придбати у «Вол-Март», «Барнабіз» та інших чудових крамницях! Обираючи «Ґемрі», ви обираєте якість! Темно тут, чи не так? Чи можу я допомогти вам рецептом чи підказати час для приготування?

— Ти допоможеш мені, якщо заткнешся, — сказав Едді, і гриль більше не озивався. Едді навіть замислився, чи, бува, не образив його, потім ще глибше замислився, що слід було б укоротити собі віку й позбавити світ своєї проблемної особи.

Роланд відкрив чотири банки консервованих персиків, понюхав і схвально кивнув.

— По-моєму, нормальні, — сказав він. — Запах приємний.

Коли вони вже закінчували снідати, повітря перед печерою замерехтіло, і за мить нізвідки з’явилися Тед Бротіґен, Дінкі Ерншо і Шимі Руїс. За ними, скулений і дуже зляканий, у пошарпаному вицвілому комбінезоні, ховався Род, якого просив привести Роланд.

— Заходьте, поснідайте з нами, — світським тоном запросив стрілець, ніби перед ним щодня вигулькувала четвірка телепортів. — Їжі вистачить на всіх.

— Напевно, ми відмовимося, — сказав Дінкі. — У нас мало ч…

Та не встиг він закінчити, як коліна Шимі підігнулися і він упав біля входу в печеру. Його очі закотилися під лоба, на потрісканих губах з’явилася тонка плівка піни. Шимі забився в судомах, ноги безцільно молотили повітря, викреслюючи гумовими мокасинами лінії в скелі.

Поміркувавши трохи, Сюзанна вирішила, що подальші події навряд чи можна назвати шарварком, бо для цього потрібна дюжина людей щонайменше, а їх було лише семеро. Восьмеро, якщо рахувати Рода, а не рахувати його ніяк не можна було, бо найбільший гамір створював він. Побачивши Роланда, він упав на коліна, здійняв руки над головою (достоту як рефері, який сигналив про вдалий кидок, що приніс додаткові очки) і заходився швидко-швидко бити поклони — в буквальному значенні чолом, бо кожен уклін супроводжувався ударом об землю. Водночас він щось белькотів, чи то пак верещав своєю дивною мовою з багатьма голосними. І за час усієї цієї гімнастики він ні на мить не відводив очей від Роланда. Сюзанна майже не сумнівалася, що стрільцеві зараз поклоняються, наче якомусь богові.

Тед також упав навколішки, але через Шимі. Старий охопив його голову своїми руками, щоб вона не шарпалася, бо давній знайомий Роланда з часів Меджису вже встиг порізати щоку об гострий уламок скелі, й поріз цей виявився небезпечно близько до лівого ока Шимі. Тепер з його рота полилася тонка цівка крові: потекла вгору його помірно щетинистою щокою.

— Дайте мені щось закласти йому до рота! — закричав Тед. — Хто-небудь, допоможіть! Отямтеся! Він язика собі відкусить, чорт забирай!

Біля відкритого ящика зі сничами досі стояла, притулена, дерев’яна кришка. Роланд розбив її об підняте коліно (Сюзанна спостерегла, що сухий крутій у стегні йому не завадив). Жінка на льоту піймала уламок дошки й розвернулася до Шимі. Ставати навколішки їй не було потреби — вона вже й так була на колінах. Один кінець деревинки був увесь у гострих скабках. За цей край вона взялася рукою, а інший вклала Шимі до рота. Він так сильно прикусив його, що аж хруснуло.