Він зробив один крок, другий, третій… і впав обличчям на дорогу. Дідо Джефордс передчував, що саме так з ним усе й станеться, від самої миті, коли вперше його побачив. Бо хлопець був стрільцем, справдешнім стрільцем, і лише такого кінця він міг сподіватися.

Та ніч застала згорьованого Джейка Чемберза біля таверни «Конюшина», що стояла на східному кінці Головної вулиці Плезантвіля. Тіла охоронців вивезли роботи-прибиральники — хоч якесь полегшення. Юк уже більш ніж годину сидів у хлопчика на руках. Зазвичай він ніколи не залишався так близько на такий тривалий час, але зараз наче розумів: Джейк його потребує. Кілька разів хлопчик ховав обличчя в шерсті пухнастика і плакав.

Більшу частину того нескінченного дня Джейк ловив себе на тому, що думає на два різні голоси. Таке вже траплялося з ним раніше, але багато років тому. Тоді він був зовсім маленьким хлопчиком і підозрював, що в нього якийсь дивний нервовий розлад, який лишився непоміченим для невсипущого батьківського ока.

«Едді помирає, — торочив перший голос (той, котрий запевняв його, що в шафі живуть чудовиська і вже зовсім скоро вони зжеруть його живцем). — Він у кімнаті в Корбет-Холі, Сюзанна з ним, він патякає без угаву, але помирає».

«Ні, — заперечував другий голос (той, який переконував його, хоч і доволі мляво, що чудовиськ не існує). — Ні, цього не може бути. Едді, він… Едді! До того ж він член ка-тету. Він може померти, коли ми дійдемо до Темної вежі, там ми всі можемо померти, але не зараз, не тут, це божевілля».

«Едді помирає, — відповідав перший голос. Невблаганний. — У нього дірка в голові, така велика, що ти можеш запхати в неї свого кулака. Він помирає».

На це другий голос міг лише заперечувати, та й то з кожним разом дедалі менш переконливо.

Хоч Джейк і розумів, що вони, швидше за все, врятували Промінь (а Шимі в цьому навіть не сумнівався — він бігав моторошно спорожнілим кампусом Девар-Тої й викрикував новину: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ!»), але легше не ставало навіть від цього. Втратити Едді — то завелика ціна навіть для порятунку світу. А розпад ка-тету був ще більшою ціною. Щоразу, коли Джейк про це думав, йому ставало млосно, і він без слів молився Богові, Ґану, Людині-Ісусу й усім разом, щоб вони сотворили диво й врятували Едді життя.

Він навіть молився письменнику.

«Врятуй мого друга, і тоді ми врятуємо тебе, — молився хлопець Стівену Кінгу, котрого ніколи не бачив. — Врятуй Едді, й ми не допустимо, щоб тебе збив той фургон. Клянуся».

А потім знову згадував Сюзанну: як вона викрикувала ім’я Едді, як намагалася його перевернути на спину і як Роланд обійняв її за плечі й сказав: «Цього не можна робити, Сюзанно, не можна його чіпати», і як вона від нього відбивалася, як її обличчя скаженіло, як у ньому прозирали різні особистості, на мить чи дві оволодівали нею і щезали. «Я мушу йому допомогти», — схлипувала вона голосом Сюзанни, добре знайомим Джейкові, а тоді чужим, грубішим голосом кричала: «Забери свої руки, засранцю! Дай я над ним почаклую, він встане й піде, от побачиш! Згинь!» І Роланд тримав її в обіймах, тримав і заколисував, а Едді лежав на землі, та не мертвий, напевно, було б краще, якби він одразу помер (хай би навіть це означало кінець усілякої надії на диво), але Джейк бачив, як смикаються його брудні від пилу пальці, й чув, як він безладно щось бурмоче, наче уві сні.

Потім підійшов Тед, а слідом за ним — і Дінкі, і ще двоє чи троє Руйначів нерішуче наблизились та стали за їхніми спинами. Тед опустився навколішки біля жінки, що борсалася й кричала, і показав жестом, щоб Дінкі вкляк з іншого боку. Тед узяв її за руку й кивнув Дінкі, наказуючи взяти за другу. І від них заструменіло якесь тепло, глибоке й заспокійливе. Джейкові воно не призначалося, але й він відчув його крихту на собі, і серце, яке шалено рвалося з грудей, притихло. Він зазирнув в обличчя Теду Бротіґену й побачив, що його зіниці розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Сюзаннині крики стали слабшати, стишилися до ледь чутних стогонів болю. Вона подивилася вниз на Едді, й коли нахилила голову, з очей полилися сльози, лишаючи на сорочці Едді маленькі темні плями, як від краплин дощу. І саме тієї миті з провулка вигулькнув Шимі, викрикуючи радісну осанну всім, хто його чув: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩЕ НЕ ПІЗНО! ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ЯКРАЗ ВЧАСНО, ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ І ЩО ТРЕБА ПОЧЕКАТИ, ВІН ЗЦІЛИТЬСЯ» — сильно накульгуючи (на це ніхто навіть уваги не звернув, ніхто навіть не помітив). Дінкі тихо пробурмотів щось до Руйначів, яких ставало дедалі більше, від натовпу відділилося кілька людей, вони підійшли до Шимі й попросили його вгамуватися. У центрі Девар-Тої не вщухали сигналізації, але дві пожежні машини вже приборкали вогонь у трьох головних будівлях (у Дамлі-Гаузі, будинку начальника і Феверел-Холі).

Наступне, що запам’ятав Джейк, — як пальці Теда неймовірно обережним рухом розсунули волосся на потилиці в Едді й відкрили велику діру, заповнену темним желе загуслої крові. В ній були маленькі білі цятки. Джейк щосили себе переконував, що ті цятки — уламки кістки. Краще так, ніж думати, що то вкраплення мозку.

Побачивши страхітливу рану в голові, Сюзанна зірвалася на ноги й знову закричала. Заметалася. Тед і Дінкі (біліший од крейди) обмінялися поглядами, міцніше стиснули її руки й знову передали

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

заспокійливий імпульс, що вилився як у слова, так і в кольори (світло-блакитний, що поволі переходить у спокійні відтінки попелясто-сірого). А Роланд тримав її за плечі.

— Ми можемо щось для нього зробити? — спитав стрілець у Теда. — Хоч що-небудь?

— Його можна покласти зручніше, — відповів Бротіґен. — Принаймні це ми можемо. — Він показав у бік Девару. — Роланде, але ж у вас ще є там незакінчена справа, хіба ні?

Якусь мить здавалося, що Роланд не до кінця зрозумів питання. Та потім подивився на трупи вбитих охоронців і кивнув.

— Так. Справа є. Джейку, допоможеш мені? Якщо ті, хто лишився в живих, знайдуть нового ватажка і перегрупуються… нам це не потрібно.

— А як же Сюзанна? — запитав Джейк.

— Сюзанна допоможе нам доправити її чоловіка туди, де йому буде легше і він помре спокійно, якщо це можливо, — сказав Тед Бротіґен. — Правда ж, люба?

Вона подивилася на нього не зовсім порожніми очима. Той погляд, у якому злилися розуміння і благання, крижаною бурулькою врізався Джейкові в серце.

— Він повинен померти? — спитала вона у Теда.

Тед підніс її руку до своїх губ і поцілував.

— Він має померти, а ти маєш це витримати.

— Тоді ти маєш дещо для мене зробити, — вона торкнулася Тедової щоки пальцями. Джейк подумав, що ті пальці холодні. Дуже холодні.

— Що, люба? Зроблю все, що зможу. — Він узяв її пальці в свої

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

долоні.

— Припини робити те, що ти робиш, доки я сама не попрошу тебе про це, — сказала вона.

Він подивився на неї здивовано. Перезирнувся з Дінкі, але той лише знизав плечима. Тед знову перевів погляд на Сюзанну.

— Не полегшуй мені горе своїм добрим розумом, — попросила вона, — бо я готова випити чашу до дна. До останньої краплі.

Хвилину-дві Тед стояв, похиливши голову. Його насуплене чоло прорізала складка. Та потім він підвів погляд і всміхнувся їй. Такої теплої усмішки Джейк не бачив ніколи.

— Добре, леді, — відповів Тед. — Зробимо так, як ти просиш. Але якщо ми тобі знадобимося… коли знадобимося…

— Я покличу, — мовила Сюзанна й знову опустилася на коліна біля чоловіка, що лежав і бурмотів на дорозі.

Коли Роланд і Джейк наближалися до провулка, що мав привести їх назад до центру Девар-Тої, де вони, забувши ненадовго свою тугу за другом, розберуться з уцілілими ворогами, Шимі простягнув руку і посмикав Роланда за рукав сорочки.