Роланд зібрав у кулак усю свою волю й здатність зосередитися. Відчуваючи, що всередині все горить від напруги, він знову повернувся до письменника.

— Ти — Ґан? — різко запитав він, сам не знаючи чому — знаючи лише, що це правильне питання.

— Ні, — одразу ж відповів Кінг. З рани на лобі йому до рота стікала кров, і він виплюнув її, навіть оком не змигнувши. — Колись я думав, що я Ґан, але то була ілюзія від бухла. А ще, мабуть, гордині. Жоден письменник, чи художник, чи скульптор, чи творець музики не є Ґаном. Ми кас-ка Ґан. Не ка-Ґан, а кас-ка Ґан. Розумієш? Ти розумієш?

— Так, — кивнув Роланд. Ґанові пророки, або співці Ґана: це слово могло означати чи одне з двох, чи те й те водночас. Зате тепер він розумів, чому запитував. — А пісня, яку ви співаєте, — це Вес’-Ка Ґан. Адже так?

— О так! — всміхнувся Кінг. — Пісня Черепахи. Вона занадто гарна для таких, як я, які ледве можуть наспівати мелодію.

— Мені байдуже. — Роланд намагався мислити швидко і чітко, наскільки дозволяв йому заціпенілий розум. — А тепер тебе поранено.

— Я паралізований?

— Не знаю. — І начхати. — Знаю лише, що ти живий, а коли знову зможеш писати, то слухатимеш пісню Черепахи, Вес’-Ка Ґан, як робив це раніше. Паралізований ти чи ні. І цього разу відспіваєш пісню до кінця.

— Гаразд.

— Ти будеш…

— І Урс-Ка Ґан, пісню Ведмедя, — перебив Кінг. І похитав головою, хоч це й завдало йому болю попри гіпнотичний стан, у якому він перебував. — Ні, Урс-А-Ка Ґан.

Крик Ведмедя? Вереск Ведмедя? Роланд не міг зрозуміти. Тепер йому доведеться сподіватись, що це не мало значення, що письменник просто грав словами.

Повз місце аварії промчав, не зупиняючись, автомобіль, що тягнув за собою будинок на колесах, потім в інший бік прогуркотіли два великі мотоцикли. І раптом Роландові спала навдивовижу переконлива думка: час не зупинився, але вони на якийсь час стали невидимі. У такий спосіб їх захищав Промінь, який тепер мав змогу бодай трохи допомогти, адже його ніхто більше не руйнував.

Скажи йому ще раз. Непорозумінь допускати не можна. І слабкості, яку він виявляв раніше, теж.

Він нахилився до Кінга. Тепер їхні носи майже дотикалися.

— Цього разу ти доспіваєш пісню до кінця, писатимеш, доки історія не закінчиться. Ти справді розумієш?

— «Жили вони довго і щасливо та померли в один день», — замріяно промовив Кінг. — Хотів би я мати змогу написати щось таке.

— Я теж. — Понад усе на світі йому зараз цього хотілося. Попри всю глибину його горя, сліз ще не було; власні очі здавалися йому двома розпеченими каменями. Можливо, сльози прийдуть пізніше, коли він краще усвідомить усе, що сталося.

— Я зроблю, як ти наказуєш, стрільцю. Байдуже, куди поверне оповідь, коли наближатиметься до кінця. — Голос Кінга слабшав. Роланд подумав, що невдовзі він знепритомніє. — Мені дуже шкода твоїх друзів. Правда, шкода.

— Дякую, — сказав Роланд, щосили стримуючи бажання взяти письменника за шию і душити, поки той не сконає. Він почав підводитися, але раптом Кінг сказав щось таке, що змусило його заклякнути на місці.

— А ти слухав її пісню, як я тобі казав? Пісню Сюзанни?

— Я… так.

Кінг зіп’явся на лікоть, і хоч сили вочевидь полишали його, голос прозвучав сухо і чітко.

— Ти потрібен їй. А вона потрібна тобі. Залиш мене самого. Збережи свою ненависть для тих, хто більше на неї заслуговує. Ми обидва знаємо, що я створив твоє ка не більше, ніж Ґана чи світ. Облиш свою дурість — а також своє горе — і роби сам те, чого вимагаєш і від мене. — Голос Кінга переріс у крик, рука з дивовижною силою стисла Роландове зап’ястя. — Доведи свою справу до кінця!

Роланд хотів відповісти, але спершу не зміг вимовити ні слова. Йому довелося прочистити горло і почати спочатку.

— Спи, сей… спи й забудь усе, що тут було, крім чоловіка, який тебе збив.

Кінг опустив повіки.

— Я забуду все, що тут було, крім чоловіка, який мене збив.

— Ти прогулювався, а цей чоловік тебе збив.

— Прогулювався… а цей чоловік мене збив.

— Більше тут нікого не було. Ні мене, ні Джейка, ні жінки.

— Більше нікого, — погодився Кінг. — Лише я і він. А він це підтвердить?

— Атож. Дуже скоро ти міцно заснеш. Пізніше ти відчуєш біль, але зараз у тебе нічого не болить.

— Нічого не болить. Міцно засну. — Неприродно вигнуте тіло Кінга обім’якло на підстилці з соснових гілок.

— Але перш ніж заснеш, ще раз послухай, що я тобі скажу.

— Слухаю.

— Жінка може прийти до т… Стоп. Тобі ж не сниться кохання з чоловіками?

— Питаєш, чи я не гомик? Не латентний гомосексуаліст? — Голос Кінга звучав змучено, але в ньому промайнули веселі нотки.

— Не знаю. — Роланд помовчав. — Мені так здається.

— Моя відповідь — ні. Часом мені сниться кохання з жінками. Тепер уже не так часто, бо я старішаю… і, мабуть, ще довго не снитиметься. Той довбаний гад мене покалічив.

«Порівняно з тим, як він покалічив мого хлопчика, це дрібниці», — гірко подумав Роланд, але вголос цього не сказав.

— Якщо тобі сниться кохання з жінками, то до тебе може прийти жінка.

— Правду кажеш? — У голосі Кінга звучала щира цікавість.

— Так. Якщо прийде, то буде білява. Вона може заговорити з тобою про легкість і розкоші галявини. Вона може назватися Морфією, донькою Сну, чи Селеною, донькою Місяця. Може запропонувати тобі руку й пообіцяє провести тебе туди. Ти мусиш відмовитись.

— Я мушу відмовитись.

— Навіть якщо тебе спокушатимуть її очі й перса.

— Навіть тоді, — погодився Кінг.

— А чому ти відмовишся, сей?

— Бо пісню ще не доспівано.

Нарешті Роланд був задоволений. Місіс Тасенбаум уклякла біля Джейка. Стрілець не підійшов до неї й хлопчика, попрямував натомість до чоловіка, що згорбився за кермом машини, яка накоїла такого лиха. Очі в цього чоловіка були широко розплющені й порожні, рот роззявлений. Підборіддям, що поросло щетиною, стікала цівка слини.

— Сей, ти чуєш мене?

Чоловік налякано кивнув. Собаки в нього за спиною принишкли. В отвір між сидіннями спостерігали за стрільцем чотири блискучі ока.

— Як тебе звуть?

— Браян, якщо тебе це потішить… Браян Сміт.

Ні, його це не потішило анітрохи. Перед ним був ще один тип, якого хотілося задушити. Дорогою проїхала ще одна машина, і цього разу водій кілька разів натиснув на клаксон. Захисна запона, якою огорнув їх Промінь, уже витоншувалася.

— Сей Сміт, ти збив людину своєю машиною або вантажомобілем, чи як там ти його називаєш.

Браян Сміт дрібно затремтів усім тілом.

— Я завжди був хорошим водієм, ніколи навіть квитанції за неправильне паркування не отримував, — заскиглив він. — І це ж треба таке… збити найвідомішу людину в цілому штаті! У мене собаки билися…

— Твоя брехня не сердить мене, — сказав Роланд. — Мене сердить страх, що її породжує. Стули свій писок.

Браян Сміт виконав наказ. Його обличчя повільно, але впевнено кам’яніло на мармурову маску.

— Коли ти його збив, тут більше нікого не було, — сказав Роланд. — Нікого, крім тебе й вигадника. Розумієш?

— Я був сам. Містере, ви нахожий?

— Байдуже, хто я такий. Ти підійшов до нього й побачив, що він ще живий.

— Ще живий, це добре, — сказав Сміт. — Я не хотів нікого калічити, чесно.

— Він заговорив до тебе. Так ти зрозумів, що він живий.

— Так! — радісно всміхнувся Сміт. — А що він сказав?

— Ти не пам’ятаєш. Ти був схвильований і наляканий.

— Наляканий і схвильований. Схвильований і наляканий. Точно.

— Рушай. Дорогою ти прокинешся, мало-помалу. А коли доїдеш до першого будинку чи крамниці, зупинишся і розкажеш, що на дорозі лежить збитий чоловік. Чоловік, якому потрібна допомога. Повтори, тільки нічого не забудь.

— Я рушаю, — сказав Браян, гладячи руками кермо, наче він хотів якомога швидше опинитися десь подалі. Роланд розумів, що насправді так і було. — Прокинуся, мало-помалу. Коли доїду до першого будинку чи крамниці, скажу там, що Стівен Кінг лежить збитий на узбіччі, йому потрібна допомога. Я знаю, що він живий, бо він до мене заговорив. То був нещасний випадок. — Він помовчав. — Я не винен. Він ішов проїжджою частиною. — Пауза. — Мабуть.