— ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, — промовляє голос із повітря (напевно, це голос Банґо Сканка, Великого Непроявленого Персонажа), — ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧАСИТ. Усі твої друзі мертві.

І з кожним словом світ потроху втрачає реальні обриси. Едді з Джейком прозорішають, вона бачить крізь них. Глянувши вниз на білого ведмедя, вона бачить, що він лежить дохлий на своєму острівці, задерши догори лапи. Приємні пахощі гарячого шоколаду слабшають, замість них проступає затхлий запах старого тиньку, давнього дерева. Запах готельного номера, де вже багато років ніхто не спав.

«Ні, — стогне її розум. — Ні, я хочу в Сентрал-парк, я хочу бути з містером ВЕСЕЛОГО і містером РІЗДВА, я хочу вдихати пахощі гарячого шоколаду і бачити перші нерішучі сніжинки грудня, годі з мене Федіка, Внутрішнього, Серединного і Прикінцевого світів. Я хочу до Свого світу. Мені начхати на Темну вежу».

Губи Едді та Джейка ворушаться в унісон, наче співають пісню, якої вона чути не може, проте це не пісня, це слова, вона встигає прочитати їх по губах за мить до того, як сон розвіюється, і ці слова

— Стережіться Дандело.

З цими словами на вустах Сюзанна прокинулася, тремтячи у вранішньому передсвітанковому світлі. З рота йшла пара — принаймні ця частина її сну справдилася. Вона торкнулася щік і стерла з них сльози. Кригою вони на шкірі від холоду не взялися, але до цього було, чорт забирай, недалеко.

Вона роззирнулася навколо похмурого номера готелю «Федік», усім серцем шкодуючи, що прокинулася і сон про Сентрал-парк виявився лише сном. Спати їй довелося на підлозі (ліжко було іржавою скульптурою, готовою будь-якої миті розсипатися), і спина задерев’яніла. Доповнювало картину те, що ковдри, які вона підмостила собі замість матраца і якими вкривалася, розлізлися на шмаття від її борсань під час сну. У повітрі висіла пилюка їхніх волокон, вона лоскотала в носі і вкривала горло, від чого Сюзанна почувалася, наче хвора на найтяжчу в світі застуду. До того ж її били дрижаки від холоду. І хотілося пісяти — а для цього потрібно було повзти коридором у туалет на куксах ніг і занімілих від холоду руках.

Але правда ж, усі ці неприємності насправді не були проблемою для Сюзанни Одетти Голмс-Дін того ранку? Проблема полягала в тому, що їй наснився чарівний сон, а прокинутися довелося у світі

(це ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, усі твої друзі мертві)

де вона почувалася такою самотньою, що мало не божеволіла. Проблема полягала в тому, що та сторона світу, де сходило сонце, не обов’язково була сходом. Проблема полягала в тому, що Сюзанна була втомлена і засмучена, змучена горем і пригнічена, в її серці жила туга за домом і за Едді. Проблема була в тому, що о цій порі перед світанням, у цьому прикордонному музейному номері готелю, де повітря було густим від цвілого волокна ковдр, вона почувалася так, ніби з неї вичавили все, крім двох унцій безсилої лайки. Вона хотіла, щоб сон повернувся.

Вона хотіла Едді.

— Бачу, ти теж не спиш, — промовив голос у неї за спиною, і Сюзанна так рвучко обернулася на руках, що загнала під шкіру скабку.

Стрілець стояв, прихилившись до одвірка дверей, що вели в коридор. Він сплів з мотузок заплічний ранець, з яким Сюзанна, на жаль, була добре знайома. Він висів у нього на лівому плечі. На правому була шкіряна сумка зі знайденим добром і рештками Оріз. Юк сидів біля ніг Роланда й урочисто зорив на Сюзанну.

— Сей Дескейн, ви налякали мене до нестями.

— Ти плакала.

— Хіба тобі є діло до того, плакала я чи ні?

— Щойно підемо звідси, одразу стане краще. Федік — огидне місце.

Вона чудово розуміла, про що йому йдеться. Уночі здійнявся шалений вітер. Він стогнав під дахом готелю й салуну, розташованого по сусідству, і ці стогони здавалися Сюзанні криками дітей, маленьких, загублених у часі й просторі, які вже ніколи не знайдуть дороги додому.

— Гаразд. Але, Роланде, перш ніж ми перейдемо вулицю і зайдемо в Доган, пообіцяй мені одну річ.

— Якої обіцянки ти хочеш?

— Якщо на нас нападе якесь чудовисько з Чортової Дупи чи з міжсвітнього тодешу, прикінчи мене кулею в голову, поки воно мене не схопило. Щодо себе вирішуй, як знаєш, але… що? Навіщо ти його витяг?

Роланд тримав у руці один зі своїх револьверів.

— Бо я тепер лише одним годен володіти. А ще тому, що не хочу позбавляти тебе життя. Ти можеш зробити це сама…

— Роланде, мене не перестає дивувати твоя диявольська делікатність. — Вона взяла револьвер однією рукою, а другою показала на упряж. — Що ж до цієї гидоти, якщо ти думаєш, що посадиш мене на спину, поки в цьому немає потреби, то ти псих.

Слабка усмішка торкнула його вуста.

— Правда ж, удвох краще?

Сюзанна зітхнула.

— Трохи краще, але до ідеалу далеко. Ходімо, здорованю, подалі від цього місця. Мій зад перетворився на крижину, а від смороду скоро ніс відвалиться.

У Догані Роланд посадив її в офісне крісло на коліщатах і довіз до першого сходового майданчика. Їхні ґунна і сумку з Орізами Сюзанна тримала на колінах. На сходах стрілець посадив її собі на стегно і спустив крісло вниз. Воно стрибало сходинками вниз, і обоє скривилися від гуркоту.

— От і гаплик офісному стільцеві, — сказала вона, коли відлуння нарешті стихло. — 3 таким самим успіхом ти міг би лишити його тут, нагорі, бо ні так, ні так мені з нього користі вже не буде.

— Це ми ще побачимо, — сказав Роланд, рушаючи вниз. — Може, на тебе чекає сюрприз.

— Ця штука тепер гівна варта, ми обоє це знаєм, — сказала Детта. А Юк голосно гавкнув, наче хотів підтвердити: «Точно».

Втім, це падіння крісло пережило. І наступне також. Та коли Роланд присів, щоб оглянути нещасну понівечену річ після третього (дуже довгого) прольоту, то побачив, що одне коліщатко сильно увігнулося. Це нагадало йому вигляд Сюзанниного візка, коли вони натрапили на нього після битви з Вовками на Східному шляху.

— А що я тобі казала? — гмикнула вона. — Завдавай уже цю жирну баржу на плечі і тягни!

Він уважно подивився на неї.

— Ти можеш примусити Детту піти?

Сюзанна прокрутила в пам’яті свої останні слова. І зашарілася.

— Так, — сказала вона на диво тихим голосом. — Кажу вибач, Роланде.

Він підняв її і влаштував у плетиві мотузок. І так вони рушили далі. Хоч як неприємно було під Доґаном — а точніше, хоч як моторошно було під Доґаном, — Сюзанна тішилася, що Федік лишився позаду. Бо це означало, що решту вони теж залишають за спиною: Лад, Кальї, Край Грому, Алгул Сьєнто, Нью-Йорк і Західний Мен. Попереду на них чекав замок Багряного Короля, але навряд чи цим варто було перейматися, бо ж найвідоміший його мешканець збожеволів і втік на Темну вежу.

Усе стороннє відходило на задній план. Вони наближалися до кінця своєї довгої подорожі, й приводів для неспокою лишалося дедалі менше. Це добре. А якщо їй доведеться загинути на шляху до предмета Роландової одержимості? Що ж, якщо на тому боці людського існування не було нічого, крім темряви (як вона вважала майже все своє доросле життя), тоді втрачати нічого, головне, що ця темрява — не пітьма тодешу, наповнена жахливими потвориськами.

Але стоп! Можливо, все-таки існує загробне життя, рай, реінкарнація, а може, навіть воскресіння з мертвих на галявині наприкінці земного шляху. Ця остання ідея їй подобалася, і вона бачила вже чимало див, щоб у це вірити. Імовірно, Едді з Джейком чекатимуть її там, тепло зодягнені, з першими сніжинками, що падатимуть їм на брови: містер ВЕСЕЛОГО і містер РІЗДВА простягатимуть їй гарячий шоколад. З вершками.

Гарячий шоколад у Сентрал-парку! Що таке Темна вежа порівняно з цим?

Вони проминули ротонду з дверима, що вели до всіх усюд, і згодом вийшли до широкого коридору з написом «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ, СИНЯ НЕ ЧИННА» на стіні. Трохи далі, у світлі флуоресцентної лампи з тих, які ще світили (і біля забутого гумового мокасина), вони побачили якийсь напис на стіні й завернули в коридор, щоб прочитати.