— О, так, — кивнув Роланд. — І я думаю, в животі у нього порожньо.

— Їстоньки, Мордред так хоче їстоньки, — повторила Сюзанна слова, які чула уві сні.

І мимовільний дрож пробіг усім її тілом.

Їхня стежка поширшала, і після полудня того дня на її поверхні стали де-не-де траплятися перші миршаві шматки дорожнього покриття. Стежка дедалі ширшала, і незадовго до темряви вони підійшли до місця, де в неї вливалася інша стежка (що, поза сумнівом, колись давно була дорогою). На місці їхнього сходження стояв іржавий стовпчик, на якому, напевно, колись висів дороговказ, хоча тепер від нього не лишилося й сліду. Наступного дня вони побачили першу на цьому боці Федіка будівлю — перехняблену руїну з перекинутим покажчиком на залишках ґанку. На задньому подвір’ї видніла розвалена клуня. Зі стрільцевою допомогою Сюзанна перевернула дороговказ, і вони змогли розібрати два слова: «ПЛАТНА СТАЙНЯ». А під написом червоніло так добре їм знайоме око.

— Я думаю, шлях, яким ми йдемо, колись поєднував замок Дискордія і Ле Кас Рой Рюс. Ним їздили диліжанси, — сказав Роланд. — Тоді все збігається.

Далі будівлі й дороги стали траплятися чимраз частіше. То були околиці містечка чи села чи навіть великого міста, яке розрослося довкола замку Багряного Короля. Та, на відміну від Лада, воно майже не збереглося. Довкола решток деяких будівель росли купками кволі пагони чортового зілля, але більше нічого живого не було. І холод пригнічував гірше, ніж зазвичай. На четвертий вечір після того, як побачили граків, вони хотіли було стати на ночівлю у напівзруйнованій будівлі, але, зайшовши всередину, обоє почули шепіт в кутках, де лежали густі тіні. Роланд сказав (буденним тоном, від якого Сюзанну дрож пройняв), що то привиди-«хатники» і що зупинятися тут не варто.

— Нам вони шкоди не заподіють, але можуть скривдити малого, — Роланд погладив Юка, котрий несміливо (хоч це й було геть на нього не схоже) заліз йому на руки.

Сюзанні самій хотілося якомога швидше забратися з цього будинку. Тут панував холод, який видався їй гіршим за холод фізичний. Істоти, що шепотіли в тінях, могли бути старими, але Сюзанна думала, що вони досі голодні. Тож вони втрьох знову попритулялися одне до одного, щоб зігрітися, посеред Бедлендс-авеню, біля Таксі Хо Фат, й чекали світанку, коли температура мала підвищитися бодай на кілька градусів. Спроба розкласти багаття з дощок, знайдених на руїнах, не увінчалася успіхом. Вони лише змарнували дві жмені «Стерно». Желейна речовина слабенько погоріла на уламках стільця, який вони підклали на розпал, і згасла. Дерево просто не схотіло горіти.

— Чому? — Сюзанна дивилася, як розчиняються в повітрі останні струминки диму. — Чому?

— Ти здивована, Сюзанно з Нью-Йорка?

— Ні, але хотілося б знати чому. Дерево надто старе? Закам’яніло чи що?

— Воно не хоче горіти, бо ненавидить нас, — сказав Роланд так, ніби то була очевидна річ. — Це місце досі належить йому, хоч він тут більше не живе. Тут усе нас ненавидить. Але… слухай, Сюзанно. Раз уже ми вже вийшли на справжню дорогу, на якій більше брукованих шматків, ніж усіляких несподіванок, то, може, знову йтимемо вночі? Що скажеш?

— Авжеж, — кивнула вона. — Все краще, ніж лежати на дорозі й тремтіти, наче кошеня, яке щойно пірнуло в діжку з водою.

Так вони і вчинили — йшли цілу ту ніч до ранку, а потім ще три наступні ночі. Сюзанна все думала: «Я захворію, не може бути, щоб я так довго трималася і не звалилася з ніг». Але вона не занедужала. І Роланд теж. Був лише прищик ліворуч від її нижньої губи, який час від часу проривало і звідти витікала маленька цівка крові, а потім кров загусала і ранка трохи заростала. Єдиною їхньою хворобою була постійна холоднеча, що дедалі глибше вгризалася в їхнє єство. Місяць знову ріс, і якось уночі Сюзанна усвідомила, що невдовзі вже місяць, як вони йдуть на південний схід від Федіка.

Поволі на зміну порожньому селу прийшли казкові кам’яні сади гострих скель, що стирчали з-під землі, але Сюзанна прийняла близько до серця те, що сказав їй Роланд: вони все ще були в Поганих Землях. І хоч дорогою вони прочитали дороговказ, на якому було написано «КОРОЛІВСЬКИЙ ШЛЯХ» (звісно, з всюдисущим оком, без якого тут не обходилася жодна табличка), вона розуміла, що насправді це досі тягнеться Бедлендс-авеню.

Село було дуже дивне. Сюзанна навіть уявляти не хотіла, які химерні люди тут колись жили. Бічні вулиці були бруковані, хатини — вузькі, з крутими дахами, неширокими і неприродно високими дверима, неначе їх будували для довготелесих відображень у дзеркалах кімнати сміху. То були хати в стилі Лавкрафта,[82] в стилі Кларка Ештона Сміта,[83] хати прикордоння Вільяма Гоупа Годжсона,[84] усі скупчені під місяцем-серпиком Лі Брауна Койе,[85] перехняблені на схилах пагорбів, серед яких тепер пролягала їхня дорога. То тут, то там траплялася розвалена хата, і було в тих руїнах щось неприємно живе, неначе там лежали не стародавні дошки й бите скло, а шматки рваної гнилої плоті. Знову і знову Сюзанна помічала, що в тінях серед дощок мелькають обличчя мертвих, що неначе оберталися серед кучугур сміття і проводжали їх страхітливими очиськами зомбі. Вони навіювали думку про охоронця дверей у будинку на Датч-Гіл, і це змушувало її здригатися.

Четверта ніч на Королівському шляху привела їх до великого перехрестя, де їхня дорога криво повертала — радше на південь, ніж на схід, а отже, геть від Шляху Променя. Попереду, на відстані менш ніж однієї ночі пішки (чи на транспорті для декого, кому пощастило їхати на Таксі Хо Фат), темнів високий пагорб, у який врізався величезний чорний замок. У непевному світлі місяця Сюзанні здалося, що в ньому є щось східне. Угорі, неначе вдаючи з себе мінарети, височіли вежі. Між ними пролягали фантастичні містки, що перетиналися над подвір’ям замку. Від деяких містків лишилися самі руїни, проте більшість досі трималася. А ще Сюзанна чула якийсь тихий гуркіт. Не від машин. Вона спитала про нього Роланда.

— Вода, — коротко відповів він.

— Яка вода? Знаєш?

Він похитав головою.

— Але пити воду, яка тече поблизу того замку, я б не став, навіть якби помирав від спраги.

— Це місце погане, — пробурмотіла вона, маючи на увазі не лише замок, а й безіменне село з поруйнованими

(косо дивляться)

хатами, яке розкинулося довкола нього. — А ще, Роланде, ми тут не самі.

— Сюзанно, якщо ти відчуваєш, що в твою голову стукаються… стукаються чи вгризаються… привиди, накажи їм відчепитися.

— А це допоможе?

— Я не певен, — зізнався він. — Але чув, що такі істоти не можуть зайти, якщо їх не запросиш, і що вони домагаються дозволу хитрістю і підступами.

Вона читала «Дракулу» і чула розповідь панотця Каллагена про Джерусалемз-Лот, тому чудово розуміла, про що говорить Роланд.

Він делікатно взяв Сюзанну за плечі й повернув обличчям у протилежний від замку бік — який насправді міг бути зовсім не чорний, вирішила вона, просто потемнів від часу. У денному світлі буде видно. А поки що їхній шлях освітлював місяць у чверті, затягнутий брудною піною хмар.

Від місця їхнього привалу вело ще кілька доріг, кривих, як поламані пальці. Однак та, на яку звернув її увагу Роланд, була пряма, і Сюзанна збагнула, що то була єдина абсолютно рівна вулиця, яку вона бачила відтоді, як мертве село стало мовчки рости обабіч їхнього шляху. Покриття на ній було рівне, а не бруковане. Дорога вела на південний схід, уздовж Шляху Променя. А над нею пливли, як човники в процесії, позолочені місяцем хмари.

— Люба, ти бачиш темнувату розмиту пляму на обрії? — пробурмотів він.

— Так. Темнувату пляму і білувату смугу перед нею. Що то таке? Ти знаєш?

— Здогадуюся. Але не певен. Перепочиньмо тут. Скоро розвидниться, усе й побачимо. До того ж не хочу навіть наближатися до того замку вночі.