Лихослівний і Доброслівний обидва повернулися до нього. Коли ж зрозуміли, що в нього все, знову подивилися на Роланда і Сюзанну.

— Позаяк насправді ми одне ціле, — сказав Доброслівний, — і маємо в цьому плані доволі обмежені можливості, то відповідь «ні». Ми могли б усі разом стати Кеннеді чи всі разом стати Ніксоном, але…

— «Джем учора, джем завтра, але жодного джему сьогодні», — процитувала Сюзанна, гадки не маючи, чому ця фраза вигулькнула в неї в голові (а ще менше уявляючи, чому вимовила її вголос), але Кінг-Суддя вигукнув:

— Точно! — і кивнув їй, як учитель відмінниці.

— Кажи далі, заради твого батька, — сказав Лихослівний Кінг зліва. — Я не можу дивитися на цих зрадників Червоного Володаря, мене нудить від них.

— Дуже добре, — сказав його напарник. — Хоча називати їх зрадниками — це якось нечесно, принаймні якщо додати до рівняння волю ка. Оскільки імена, які ми собі дали, ви не зможете вимовити…

— Вони як у ворога Супермена, — вставив Лихослівний.

— …ви можете скористатися тими, якими називав нас Лос’. Той, кого ви звете Багряним Королем. Я, грубо кажучи, еґо, відгукуюся на ім’я Фімало. Цей хлопець біля мене — Ф’юмало. Він наше ід.

— А той, який стоїть позаду, мабуть, Файмало, — сказала Сюзанна. — Він що, у вас супереґо?

— Блискуче! — вигукнув Ф’юмало. — Ти, мабуть, навіть можеш сказати «Фройд», і прозвучить це не сороміцьки. — Він нахилився і хтиво посміхнувся їй, наче все про все знав. — Але чи знаєш ти, як це пишеться, коротконога нью-йоркська Галко?

— Не звертайте на нього уваги, — сказав Фімало. — Він завжди бачив у жінках загрозу.

— Ви ід, еґо й супереґо Стівена Кінга? — спитала Сюзанна.

— Яке хороше питання! — схвально озвався Фімало.

— Яке тупе питання! — несхвально відгукнувся Ф’юмало. — У твоїх батьків хоч якісь діти вижили, Галко?

— Тільки не починай змішувати мене з брудом, бо зараз прийде Детта Волкер і заткне тобі рота.

— Я не маю нічого спільного з сеєм Кінгом, — пояснив Кінг-Суддя, — окрім того, що привласнив ненадовго деякі його фізичні характеристики. Я так розумію, «недовго» — це весь час, який є у вашому розпорядженні. Особливої любові до вашої справи я не відчуваю і не збираюся пнутися зі шкури, щоб вам допомагати — принаймні пнутися далеко, — проте я розумію, що ви двоє доклали руку до відбуття Того. Позаяк він тримав мене в ув’язненні й ставився до мене трохи краще, ніж до придворного блазня… чи навіть своєї мавпочки… мені анітрохи не шкода, що він забрався. Я б вам допоміг, якби міг, хоч трохи, але ні, я не збираюся пнутися зі шкури, щоб допомагати. «Внесемо ясність», як сказав би ваш покійний друг Едді Дін.

Сюзанна намагалася зберігати спокійний вираз обличчя, але не змогла: скривилася від болю. Було боляче.

Як і раніше, Фімало і Ф’юмало дивилися на Файмало, коли той говорив. Тепер же вони знову повернулися обличчями до Роланда й Сюзанни.

— Найкраща політика — чесність, — з благочестивим виглядом сказав Фімало. — Сервантес.

— Брехунам добре живеться, — цинічно посміхаючись, додав Ф’юмало. — Невідомий.

— Були часи, коли Лoc’ змушував нас розділятися на шестеро, — сказав Фімало. — Чи навіть на семеро. Просто для того, щоб зробити нам боляче. Та втекти звідси ми не могли, і ніхто в замку не міг, бо він провів довкруж стін зачароване коло.

— Ми вже думали, що перед відбуттям він уб’є нас усіх, — підхопив Ф’юмало. Від його викличного цинізму не лишилося й сліду. Його обличчя виражало задуму істоти, що згадує катастрофу, яка пройшла за кілька дюймів від неї, дивом не зачепивши.

Фімало: Але багатьох він таки вбив. Наказав відітнути голову своєму державному міністрові.

Ф’юмало: У якого була остання стадія сифілісу, тому він не тямив, що відбувається, як свиня на бійні, про що можна лише пошкодувати.

Фімало: Він вишикував робітників кухні й жінок-робітниць…

Ф’юмало: А всі вони були йому дуже віддані, дуже…

Фімало: І змусив їх прийняти в нього на очах отруту. Він міг би вбити їх уві сні, якби захотів…

Ф’юмало: Для цього вистачило б просто побажати їм смерті.

Фімало: Але натомість вирішив нагодувати їх отрутою. Щурячою отрутою. Вони проковтнули великі коричневі кавалки й померли в муках просто перед ним, а він сидів на своєму троні…

Ф’юмало: Зробленому з черепів, хай вам буде відомо…

Фімало: Сидів, спершись ліктем на коліно і підпираючи підборіддя кулаком, наче людина, що поринула в тривалі роздуми — наприклад, про квадратуру круга чи найбільше просте число, і дивився, як вони корчаться, і блюють, і б’ються в конвульсіях на підлозі Зали аудієнцій.

Ф’юмало (з радісними нотками, які здалися Сюзанні хтивими, а тому вкрай неприємними): Деякі, помираючи, благали води. Ця отрута викликає спрагу, еге ж! І ми думали, що ми наступні!

Після цього Фімало нарешті не витримав: у його словах промайнула тінь якщо не гніву, то обурення.

— Може, даси мені розповісти й покінчити з цим, щоб вони вже йшли далі чи повертали назад на свій розсуд?

— Вічно ти командуєш, — сказав Ф’юмало і, набурмосившись, ображено замовк. Над їхніми головами сварилися за місце замкові круки і дивилися вниз очима-намистинами. «Сподіваються порозкошувати трупами тих, хто не зможе звідси піти», — подумала Сюзанна.

— У нього було шість уцілілих магічних кристалів, — сказав Фімало. — Коли ви були в Кальї Брин Стерджис, він щось таке в них побачив, що остаточно довело його до сказу. Ми точно не знаємо, що то було, ми не бачили, але здогадуємося, що збожеволів він не лише через вашу перемогу в Кальї, а й подальшу, в Алгул Сьєнто. Якщо так, то це означало крах його планів зруйнувати Вежу здаля, знищивши Промені.

— Авжеж, причина в цьому, — тихо сказав Файмало, і знову обидва Стівени Кінги на мосту повернулися до нього. — Нічого іншого й бути не могло. На межі божевілля він опинився тому, що у нього в голові боролися два бажання: зруйнувати Вежу і дістатися туди раніше за тебе, Роланде, щоб видряпатися на верхівку. Знищити її… чи владарювати нею. Я не знаю, чи завдавав він собі клопоту замислитися, зрозуміти… він прагнув лише обскакати тебе в змаганні й вирвати перемогу в тебе з-під носа. Таким речам він приділяв дуже багато уваги.

— Жодних сумнівів, тобі приємно буде почути, що він шаленів і тижнями проклинав твоє ім’я перед тим, як потрощити свої улюблені іграшки, — додав Ф’юмало. — Як він потроху став боятися тебе, якщо він взагалі здатен боятися.

— Кому завгодно, тільки не йому, — заперечив Фімало, доволі печально, як здалося Сюзанні. — Йому це анітрохи не приємно чути. У його перемогах не більше шляхетності, ніж у поразках.

— Коли Багряний Король побачив, що падіння Алгула неминуче, він зрозумів, що робочі Промені відновляться, — повів далі Файмало. — Більше того! Згодом ті два вцілілих Промені відтворять решту Променів, сплетуть їх миля за милею, колесо за колесом. І якщо це станеться, то врешті-решт….

Роланд енергійно закивав. І в його очах Сюзанна побачила цілковито новий вираз: радісний подив. «Може, він усе-таки вміє перемагати», — подумала вона.

— Врешті-решт усе, що зрушилося, може повернутися на місця, — сказав стрілець. — Може, Серединний і Внутрішній світи. — Він помовчав. — А може, навіть Ґілеад. Світло Білості.

— Ніяких «може», — похитав головою Файмало. — Адже ка — це колесо, а якщо колесо не поламане, воно обертається завжди. Лише в тому випадку все, що було, не повернеться, якщо Багряний Король стане або Володарем Вежі, або його Величністю-Катом Усього Сущого.

— Божевілля, — зауважив Ф’юмало. — До того ж божевілля деструктивне. Але Великий Червоний завжди був схибнутим «я» Ґана. — Він бридко посміхнувся Сюзанні: — Це Фроооод, леді Галко.

— А розбивши кристали, — провадив Фімало, — і скаравши на смерть вірних слуг…

— Саме це ми хочемо до вас донести, — перебив Ф’юмало, — звісно, якщо ви не надто тупоголові, щоб зрозуміти.

— Зробивши всі ці справи, він наклав на себе руки, — сказав Файмало, і знову двоє інших повернулися до нього. Неначе просто не могли інакше.