— Ти не зможеш його вбити! — вибухнув Ф’юмало. — Невже ти цього не розумієш, дубоголова ти машино смерті? Усе, що ти можеш, — зіграти йому на руку своєю нетерплячістю.

— Цить, — м’яко сказав Файмало, і Ф’юмало відразу ж замовк. — Він своє рішення прийняв.

— А що ви робитимете? — запитав Роланд. — Коли ми підемо?

Усі троє, неначе дзеркальне відображення, синхронно знизали плечима. Але відповів Файмало — так зване суперего уффіїв.

— Чекатимемо тут. Побачимо, загине чи виживе матриця творіння. А тим часом спробуємо підновити Лe Кас, повернути йому хоч дещицю колишньої величі. Колись тут було дуже гарно. І все ще може стати, як раніше. А зараз нашу бесіду скінчено. Беріть свої подарунки, дякуємо вам і бажаємо всього найкращого.

— Бурчимо, але бажаємо, — і Ф’юмало всміхнувся. Усмішка вийшла сліпучою і несподіваною.

Сюзанна мало не рвонула вперед. Нею керував навіть не голод, не жадання свіжої їжі (свіжого м’яса), а пристрасне бажання мати светра і теплу білизну. Їхні запаси харчів помалу виснажувалися (і, безперечно, закінчаться ще до того, як вони проминуть землю, що її уффії називали Емпатикою), але бляшанки квасолі, тунця й тушкованки ще перекочувалися у Таксі Хо Фат і шлунки в них із Роландом поки що були повні. Холод — от що її вбивало (принаймні таке було відчуття). Холод пробирався всередину, до серця, потроху, болісно, дюйм за дюймом.

Зупинило її дві речі. По-перше, вона усвідомила, що лише один крок уперед зараз потрібен для того, щоб знищити крихітний залишок її сили волі. Вона готова вибігти на середину мосту, впасти навколішки перед тим глибоким кошиком і порпатися в ньому, як хижачки-домогосподарки на щорічному розпродажу. Та щойно вона зробить той крок, її вже не зупинити. І втрата сили волі буде не найгіршим. Вона також втратить повагу до себе, яку так важко все життя здобувала Одетта, незважаючи на підривну роботу саботажниці в своїй голові, про чиє існування і не підозрювала.

Втім, навіть не це її стримало. Стримав спогад про той день, коли вони побачили ворону з зеленою травою в дзьобі, ворону, що каркала «кру, кру!» замість «кар-кар!» Лише чортове зілля, так, та все одно зелене. Живе. Того дня Роланд наказав їй тримати язика на припоні, сказав… якже це прозвучало? Перемозі завжди передує спокуса. Вона й подумати не могла, що найбільшою спокусою всього її життя стане товстий рибальський светр, але…

Зненацька вона збагнула, що стрілець знав (якщо не з самого початку збагнув, то невдовзі після появи трьох Стівенів Кінгів): усе це — обман. Сюзанна не знала напевне, що в тих плетених кошиках, але дуже сильно сумнівалась, що там одяг і харчі.

Тож вона лишилася на місці.

— Ну? — терпляче промовив Файмало. — То ви візьмете мої подарунки? Якщо ви хочете їх мати, то мусите підійти, бо я не можу пройти далі, ніж до половини мосту. Одразу за тим місцем, де стоять Фімало і Ф’юмало, проходить зачарована лінія. Ви з жінкою можете через неї переступити. Ми — ні.

— Дякуємо за доброту, сей, — сказав Роланд, — але ми змушені відмовитися. Харчі в нас є, і одяг чекає там, попереду, хоч поки що бігає на копитах. Крім того, не так уже й холодно надворі.

— Атож, — погодилася Сюзанна, всміхаючись у три ідентичні (й однаково причмелені від подиву) обличчя. — Не так уже.

— Ми вже підемо, — Роланд знову вклонився над виставленою вперед ногою.

— Кажемо спасибі, кажемо, хай вам добре ведеться, — додала Сюзанна і знову торкнулася невидимих спідниць.

Вони з Роландом стали розвертатися. І саме цієї миті Фімало та Ф’юмало, не встаючи з колін, сягнули руками в кошики.

Команди від Роланда Сюзанна не потребувала: ні слова, ні викрику. Вона витягла з кобури револьвер і пристрелила того, хто був ліворуч від неї, — Ф’юмало, якраз коли він витягав з кошика сріблястого револьвера з довгим стволом. До нього було прив’язано щось на зразок шарфа. Блискавично, як завше, Роланд витяг свого револьвера і зробив один постріл. Над головами, налякано каркаючи, знялися в повітря круки, на мить затьмаривши своєю чорнотою блакитне небо. Фімало, також зі сріблястим револьвером у руці, повільно повалився вперед, на свій кошик із харчами. На обличчі в нього застигла гримаса подиву, а посеред лоба темніла дірка від кулі.

Файмало залишався на своєму місці, на дальньому краї мосту. Руки він досі тримав на грудях, але на Стівена Кінга більше схожий не був. Тепер він мав довге жовте обличчя старого, який помирає повільно й тяжко. Розкішна чорна чуприна змінилася брудно-сивим жмутом волосся. Шкіра на черепі облазила від екземи. Щоки, підборіддя й лоб пузирилися прищами й відкритими виразками, деякі були підсохлі, деякі кривавили.

— Що ти таке? — запитав Роланд.

— Я людина, як і ти, — покірно відповів Файмало. — Рендо Задумливий — так мене звали в ті роки, коли я служив державним міністром у Багряного Короля. Втім, колись давно я був простим Остіном Корнвелом, з півночі штату Нью-Йорк. Не з Наріжного світу, на жаль, а з іншого. Я керував торговельним центром «Ніагара», а перед тим зробив успішну кар’єру в рекламі. Може, вам цікаво буде почути, як я розробляв рекламні кампанії для «нозз-а-ли» й «такуро-спірит».

Сюзанна не стала зважати на це дивне й несподіване резюме.

— То він усе-таки не зітнув голову своєму найвірнішому слузі, — промовила вона. — А що за чортівня з трьома Стівенами Кінгами?

— Просто навіювання, — відказав старий. — Ви мене вб’єте? Вперед. Все, про що я прошу, — зробіть усе швидко. Як бачите, я хворий.

— У тому, що ти нам розповідав, була хоч крихта правди? — запитала Сюзанна.

У водявих старечих очах промайнув подив.

— Усе щира правда. — Він ступив на міст, де лежали розкинувшись ще двоє стариганів — його колишніх помічників, у цьому Сюзанна не сумнівалася. — Усе, крім однієї брехні… і цього. — Він ударив по кошику ногою, і звідти вивалився його вміст.

Від жаху Сюзанна мимоволі скрикнула. Юк блискавкою скочив на ноги й зайняв перед нею оборонну позу — розставив коротенькі лапи й похилив голову.

— Все нормально, — заспокоїла вона шалапута, проте голос зрадницьки тремтів. — Я просто… не очікувала.

Плетений кошик, у якому, здавалося, лежали найрозмаїтіші смажені смаколики, насправді був повен людських кінцівок, що розкладалися — то таки була «довга свинина», і в жахливому стані (хоч жахливою була й сама її сутність). Плоть синьо-чорного кольору кишіла хробаками.

А в другому кошику лежав не одяг. З нього Файмало висипав блискучий клубок напівздохлих змій. Їхні очі-намистини потьмяніли, роздвоєні язики безсило висувалися й ховалися. Декілька змій уже перестали ворушитися.

— Якби ви притисли їх до своєї шкіри, вони б ожили, — у голосі Файмало бринів жаль.

— Невже ти справді сподівався, що так і станеться? — спитав Роланд.

— Не сподівався, — визнав старий. Стомлено зітхнувши, він сів на мості. Одна змія спробувала заповзти йому на коліна, і він її скинув неуважним і разом з тим нетерплячим жестом. — Але в мене був наказ, тож…

Сюзанна нажахано і заразом зацікавлено роздивлялася трупи інших двох. Фімало та Ф’юмало, що перетворилися на парочку звичайних собі старих, розкладалися надприродно швидко: пергаментна шкіра на очах облягала кістки, і з неї сочилися тонкі цівки гною. Ось уже очні яблука Фімало випнулися так, що стали схожі на два перископи, і на якусь мить труп набув такого вигляду, наче в нього шок. Довкола двох тіл звивалося декілька змій. Решта полізли в кошик з червивими кінцівками, шукаючи на дні купи тепліших місць. Під час розкладу виділялося тепло, Сюзанна подумала, що й сама не встояла б перед спокусою порозкошувати ним, поки була така змога. Тобто не встояла б, якби була змією.

— Ви вб’єте мене? — повторив питання Файмало.

— Ні, — відповів йому Роланд, — бо ти ще не виконав свого обов’язку. Невдовзі сюди прийде інший.

Файмало підвів погляд, і в його хворих старечих очах промайнула іскра цікавості.