Після першого дня в Білих Землях, впродовж якого Роланд стійко боровся зі снігом, тягнучи її за собою (а тоді глибина снігу була не більша за один фут), Сюзанна зрозуміла, що йти їм ще місяці й місяці через ці високі лісисті хребти, якщо в Роланда не буде пари снігоступів, і першого ж вечора вона заходилася їх виготовляти. Діяти довелося методом проб і помилок («навпомацки», сказала б Сюзанна), але третю спробу стрілець проголосив вдалою. Рамка була з м’яких березових гілок, середина — з переплетених і перев’язаних шкіряних смужок. Роланду готові снігоступи нагадали сльози.

— Звідки ти знала, як таке зробити? — спитав він, поносивши їх один день. Різниця у подоланій відстані між цим днем і попередніми була разюча, а надто після того, як він навчився ходити широкими кроками, майже плив, як корабель, щоб сніг не збирався на плетиві смужок.

— Телебачення, — сказала Сюзанна. — Малою я дивилася одну передачу, називалася вона «Сержант Престон з Юкону». У сержанта Престона не було пухнастика-шалапута, щоб склав йому компанію, зате був вірний пес на ім’я Кінг. Словом, я заплющила очі й спробувала пригадати, який вигляд мали сержантові снігоступи. — Вона показала на свій варіант, що був на ногах у Роланда. — Нічого кращого пригадати не змогла.

— Ти чудово впоралась, — визнав він, і від щирості, яку вона почула в цьому простому компліменті, в неї по шкірі забігали мурашки. Їй особливо не хотілося, щоб Роланд (чи будь-який інший чоловік) викликав у неї такі почуття, але вона нічого не могла з собою вдіяти. Відповідь на питання, то від природи чи від виховання, їй теж не дуже хотілося знати.

— Вони служитимуть, поки не розваляться, — припустила вона. Бо її перша спроба якраз тим і кінчилась: снігоступи розвалились.

— Я не відчуваю, щоб смужки слабли, — сказав він їй. — Може, натягуються трохи, але в цілому добре.

Тепер, коли вони перетинали велетенський відкритий обшир і та третя пара снігоступів досі трималася, Сюзанна відчувала, що зробила сякий-такий внесок у їхню справу, і тому дозволяла Роландові тягти її, не потерпаючи од відчуття провини. Час від часу вона згадувала про Мордреда, і якось увечері, десь за десять днів після того, як вони перетнули сніговий кордон, все-таки наважилася спитати в Роланда, що йому відомо. Підштрикнули її Роландові слова про те, що стояти на варті не потрібно, принаймні поки що; вони обоє можуть спати хоч по десять годин, якщо цього вимагатимуть їхні тіла. А в разі чого Юк їх розбудить.

Роланд зітхнув і майже цілу хвилину дивився у багаття, обійнявши коліна стиснутими руками. Сюзанна вже було вирішила, що він не відповість, аж раптом він сказав:

— Досі йде за нами, але дедалі більше відстає. Силкується знаходити їжу, силкується наздогнати, а передовсім силкується зігрітися.

— Зігрітися? — Сюзанна не повірила власним вухам. Їх зусібіч оточували дерева.

— У нього нема ні сірників, ні того «Стерно». Я думаю, що однієї ночі, тобто, напевно, на світанку, він натрапив на одне з наших багать, де під попелом ще жевріли жарини, і зумів пронести невелику їх кількість ще кілька днів по тому і ними розпалювати ввечері багаття. Мені розповідали, що так у давнину печерні люди переносили з собою вогонь.

Сюзанна кивнула. У старших класах на уроках природознавства їм розповідали майже те саме, хоча вчитель визнав, що сучасні знання про життя людей у кам’яному віці — це насправді обгрунтовані здогади, а не правдива інформація, їй стало цікаво, яка частка з того, що розповів їй Роланд, була здогадами, і вона прямо про це спитала.

— Це не здогади, але пояснити до ладу я не можу. Якщо це доторк до думок, Сюзанно, то не того штибу, яким володів Джейк. Це не видіння, і не чуття, і навіть не сни. Хоча… ти віриш, що іноді нам сняться сни, яких ми, прокинувшись, не пам’ятаємо?

— Так. — Вона хотіла було розповісти йому про швидкі порухи очей та експерименти зі швидкою фазою сну, про які читала в журналі «Look», але вирішила, що це все занадто складно. Задовольнилась вона тим, що сказала: так, вона впевнена, що люди щоночі бачать сни, яких не пам’ятають.

— Може, в них я бачу й чую його, — сказав Роланд. — Я знаю лишень, що він силкується не відставати. Він так мало знає про світ, що взагалі дивно, як він досі живий.

— Тобі його шкода?

— Ні. Я не можу собі дозволити жалощів, і ти також.

Та коли він це казав, то відвів погляд, і Сюзанна подумала, що він обманює. Можливо, йому не хотілося жаліти Мордреда, а проте він жалів (хай навіть трішки). У цьому вона була впевнена. Може, йому хотілося сподіватись, що Мордред загине в дорозі — безперечно, шансів у нього було чимало, і найголовнішу загрозу становило переохолодження, — але Сюзанна сумнівалася, що він на таке здатен. Вони могли обігнати ка, проте вона знала, що кров людська — не вода.

Але ще на них впливало щось інше, потужніше за кревний зв’язок. Сюзанна знала, бо відчувала, як воно пульсує у неї в голові, навіть коли вона спить. То була Темна вежа. Вона думала, що вони вже близько. І хоч гадки не мала, що вони робитимуть з її божевільним вартовим, проте піймала себе на тому, що їй до цього байдуже. Все, що важило цієї миті, — побачити. Думка про те, щоб увійти, ще була для неї чимось абстрактним, з чим не змогла б упоратися її уява, але побачити? Так, це вона уявити могла. І думала, що вистачить і побачити.

Вони повільно спускалися широким засніженим схилом. Юк дріботів по п’ятах за Роландом, потім відставав, щоб глянути, як там Сюзанна, потім знову повертався до Роланда. Над ними часом розкривались ясно-блакитні отвори. Роланд знав, що то працює Промінь — постійно підтягає запону хмар на південний схід. Поза тим, небо від обрію до обрію було біле, повне й низько нависало над землею. От-от мав початися черговий сніговій, і стрілець здогадувався, що ця заметіль могла стати найгіршою з усіх, які їм довелося витримати. Здіймався вітер і жбурляв у лице вологою, від якої в нього німіли всі відкриті ділянки шкіри (після трьох тижнів старанного шиття відкритими лишалися тільки лоб і кінчик носа). Пориви вітру здіймали вгору білосніжно-прозорі шалі снігу, що пролітали повз них і далі вниз схилом, наче казкові балерини, які в польоті перетворюються на щось інше.

— Вони прекрасні, правда ж? — майже тужливо спитала в стрільця з-за спини Сюзанна.

Роланд з Гілеаду, невеликий поціновувач краси (крім одного випадку: в далекому Меджисі), щось буркнув. Він знав, що було б прекрасним для нього: пристойне укриття, коли на них налетить хуртовина, щось краще за густу діброву. Саме тому він і не повірив власним очам, коли вщух останній подмух вітру і влігся сніг. Він кинув шкіряне тягло, вийшов з нього, підійшов до Сюзанни (їхні гунна, яких знову побільшало, було прив’язано до санчат у неї за спиною) і опустився коло неї на коліно. З ніг до голови загорнутий у шкури, він скидався на якусь шолудиву снігову людину.

— Як думаєш, що це? — запитав він у Сюзанни.

Знову зірвався вітер, сильніший, ніж раніше, і спершу приховав те, що розгледів стрілець. Та скоро ж і вщух. У небі над ними розкрився отвір, крізь нього на мить прозирнуло сонце і на засніженому полі спалахнули мільярди діамантових іскорок. Сюзанна затулила очі рукою й подивилася вниз, на довгий схил пагорба. І побачила перевернуту літеру «Т», вирізьблену в снігу. Поперечна лінія, ближча до них (та все одно на віддалі двох миль щонайменше), була порівняно коротка, десь двісті футів у кожен бік. А поздовжня лінія, проте, була дуже довга, тяглася аж до виднокраю і за ним зникала.

— Це дороги! — вигукнула Сюзанна. — Роланде, хтось проклав там, унизу, дві дороги!

Він кивнув.

— Я теж так подумав, але хотів почути це від тебе. Але я бачу й дещо інше.

— І що ж це? В тебе гостріший, ніж у мене, зір, набагато гостріший.

— Коли підійдемо трохи ближче, сама роздивишся.

Він хотів було підвестися, але вона нетерпляче поторсала його за рукав.

— Не грайся зі мною. Що там?