Першою спустилася Сюзанна: з’їхала на своїй волокуші, як на санчатах. Вона обрала місце, де північно-західний край провулка Дивака зникав під снігом, бо там сніговий насип був трохи нижчий. Її спуск тривав недовго, проте без курйозів не обійшлося. Подолавши вже три чверті спуску, вона натрапила на тверду снігову брилу, злетіла з санчат і далі вже летіла шкереберть, шалено при цьому сміючись. Волокуша перевернулася — беркицьнулась черепахою, от так от, і всі їхні ґунна розлетілися на всі боки.

Роланд і Юк з’їхали вниз слідом за Сюзанною. Стрілець занепокоєно схилився над нею, і Юк стривожено обнюхав їй обличчя, але Сюзанна все сміялася. Дивакуватий стариган підсміювався теж. Тато Моз назвав би його сміх «веселим, як стрічка на капелюсі в татуся».

— Усе нормально, Роланде… я в дитинстві з санчат і то гірше падала, чесне слово.

— Добре те, що добре кінчається, — погодився Джо Коллінз. Він оглянув її здоровим оком, чи вона, бува, справді не забилася, і заходився збирати розсипане добро, крекчучи над ціпком. Сиве волосся розвіював довкола рожевого обличчя вітер.

— Ні-ні, — сказав Роланд і простягнув руку, щоб його зупинити. — Я сам, бо ти ще гепнешся на свої тидлі.

Почувши це, старий зареготав, і Роланд охоче до нього приєднався. Кобила поза хатиною знову гучно заіржала, наче заперечувала проти таких веселощів.

— «Гепнуся на свої тидлі!» Гарно! Я зеленого поняття не маю, що таке мої тидлі, але гарно! От уже! — Він обтрусив сніг із Сюзанниного довгого пальта, поки Роланд спритно позбирав розсипані запаси й поскладав їх назад на саморобні санчата. Юк допомагав: приніс кілька пакунків з м’ясом і поклав їх на сани ззаду.

— Яке розумне звірятко! — захоплено промовив Джо Коллінз.

— Він хороший супутник, — погодилася Сюзанна, дуже радіючи, що вони зупинилися — товариства цього веселого старенького вона не проміняла б на жодні світи. І простягнула йому руку в незграбно пошитій рукавичці. — Я Сюзанна Дін… Сюзанна з Нью-Йорка. Дочка Дена.

Він потиснув їй руку. Його рука була без рукавичок, і попри те, що пальці понівечив артрит, потиск його був міцний.

— Отже, Нью-Йорк! А що, я теж колись там жив. А ще в Ейкроні, штат Омаха, і Сан-Франциско. Я син Генрі та Флори, якщо вам це щось каже.

— Ви з американської сторони? — запитала Сюзанна.

— Господи, так, але то було багато-багато років тому, — сказав він. — Як ви б сказали: дела. — Його ціле око зблиснуло, а невидюще й далі споглядало з мертвою нецікавістю засніжені поля. Він повернувся до Роланда. — А ви ким будете, друже мій? Я називаю вас своїм другом, як називав би будь-кого, якщо ця людина не засвідчила мені протилежне, після чого я познайомив би її з Бессі — це я так називаю свого ціпка.

Роланд розплився в усмішці. Нічого не міг із собою вдіяти, подумала Сюзанна.

— Роланд Дескейн, з Ґілеаду. Син Стівена.

— Ґілеад! Ґілеад! — Здорове око Коллінза округлилося від подиву. — Це назва з минулого, га? Назва з книжок! Святий Петре, та ви, мабуть, старший од самого Господа Бога!

— Дехто й так міг би сказати, — погодився Роланд, тепер уже просто всміхаючись… але тепло.

— А цей малюк? — спитав Джо, нахиляючись. З нагрудної кишені він витяг ще дві цукерки, червону і зелену. Барви Різдва. Сюзанна відчула легке дежа-вю. Воно ніби крилом тернулося об її думки і щезло. — Як тебе звуть, малий? Що кричать, коли тебе кличуть додому?

— Він більше не…

«…розмовляє, хоча раніше розмовляв», — хотіла закінчити Сюзанна, та не встигла, бо пухнастик відповів:

— Юк! — твердо і голосно, як колись за Джейка.

— Хороший! — сказав Коллінз і вкинув желейні цукерки Юкові в пащу. Потім простягнув ту саму вузлувату руку, і Юк підняв лапу, щоб привітатися. Джо її потис, і так вони познайомилися на перехресті провулка Дивака і дороги до Вежі.

— А щоб мене чорти взяли, — тихо промовив Роланд.

— Усіх нас це жде насамкінець, і ніякий Промінь не поможе, — завважив Джо Коллінз, відпускаючи Юкову лапу. — Але не сьогодні. Зараз ми підемо зігріємося в теплі, в добрі й побесідуємо за чашкою кави… так-так, трохи кави я маю… і глечиком елю. А ще в мене є така штука, називається еґноґ,[91] як ви не від того. Мені він добрий, особливо якщо туди влити крапелюшечку рому, але хтозна? Насправді я вже п’ять років чи десь так не відчував смаку. Повітря з Дискордії знищило мої смакові рецептори і нюх теж. Але що скажете? — Його здорове око дивилося на них з ентузіазмом.

— Скажу, що звучить диявольськи привабливо, — промовила Сюзанна. І нечасто її голос звучав настільки щиро.

Він по-товариському поплескав її по плечі.

— Хороша жінка — мов та безцінна перлина! Не знаю, чи то Шекспір сказав, чи в Біблії написано, чи це потроху з обох… Гррр, Ліппі, чорти б узяли твої сліпі очі! Куди це ти пхаєшся? Хочеш з цими людьми познайомитися, га?

Його голос стишився до дивного бубоніння — прерогативи людей, що живуть на самоті, не рахуючи одного-двох улюбленців. Його кобила наосліп причвалала до них, і Коллінз ухопив її за шию і грубо та водночас ніжно попестив. Але Сюзанні тварина видалася найпотворнішим чотириногим, яке вона бачила в своєму житті. Від вигляду цієї істоти її добрий гумор частково випарувався. Ліппі була сліпа — і не на одне око, а на обидва, — та худа, як опудало. Коли вона йшла, кістяк під її шолудивою шкірою ходив вперед-назад настільки помітно, що Сюзанна боялася, як би кістки не прорвалися назовні. На секунду-дві їй в усіх подробицях кошмару пригадався чорний коридор під замком Дискордія: слизька почвара, що їх переслідувала, і кістки. Усі ті кістки.

Мабуть, якісь емоції відбилися в неї на обличчі й Коллінз їх помітив, бо заговорив, мало не захищаючись.

— Вона потвора, я знаю, але коли ви будете така стара, як вона, не думаю, що ви багато конкурсів краси виграєте. — Він попестив шию коняки, стерту і всю в болячках, потім міцно ухопив її за рідку гриву, неначе хотів вирвати з корінням (хоча Ліппі не показала, що їй боляче), і розвернув на дорогу, щоб вона стала мордою до котеджу. Поки він це робив, з неба стали падати перші сніжинки буревію, що насувався.

— Ходімо, Ліппі, стара ти коробка гівна, паскудниця, кандиба ти горбата, прокажена чотиринога! Що, не чуєш у повітрі запаху снігу? Та навіть я чую, а в мене нюх пропав ще сто років тому! — Він повернувся до Роланда й Сюзанни. — Сподіваюсь, вам сподобається, як я готую, бо местиме днів зо три, так я собі думаю. Еге ж, щонайменше три дні до того, як Місяць-Демон знов покаже свою пику! Але добре, що ми познайомилися, слово честі! Тільки не судіть про мою гостинність з вигляду моєї шкапи, хе-хе!

«Щиро на це сподіваюся», — подумала Сюзанна і легенько здригнулася. Старий відвернувся, проте Роланд подивився на неї здивовано. Вона всміхнулась і похитала головою, мовляв, нічого страшного… та то й були дрібниці. Вона не збиралася зізнаватися стрільцеві, що від вигляду кульгавої шкапини з катарактою на очах і ребрами назовні їй стало моторошно. Роланд ще ніколи не обзивав її дурненькою, і давати йому для цього привід вона не збиралася ні за які…

Немов прочитавши її думки, стара шкапа повернулася і вишкірила на Сюзанну свої дивом уцілілі кілька зубів. Очі в западинах кістлявої голови Ліппі були мов облямовані гноєм пробки сліпоти над огидним вищиром. Вона заіржала на Сюзанну, неначе попереджаючи: «Думай собі, що хочеш, Галко, я тут житиму ще довго після того, як ти підеш далі своєю дорогою і помреш своєю смертю». Цієї ж миті налетів вітер і жбурнув їм в обличчя снігом, прошелестів у вітті ялин, що вгиналися під снігом, і просвистів під дахом маленького будиночка Коллінза. Майже стих, та потім знову на секунду посилився й скорботно застогнав, майже як людина.

Сарай було поділено на кілька частин: з одного боку — курник, з іншого — стійло, а під дахом — маленький сінник, набитий сіном.