Та Патрік ніяк не відреагував на різкі нотки в голосі стрільця. «Мабуть, і не зрозумів, що я сказав», — подумав Роланд. Німий хлопчисько сидів, схрестивши ноги й поклавши на них свій альбом. Наполовину порожня тарілка стояла, забута, збоку.

— Малювати малюй, але їсти теж не забувай, — нагадав Роланд. — Дивись мені. — Винагородою за турботу для нього був ще один неуважний кивок, тож стрілець здався. — Патріку, я ляжу подрімаю. Вечір буде довгий. — «А ніч — ще довша», — додав він подумки… але втішав себе тим самим, що й Мордред: ця ніч, найпевніше, буде остання. Він не знав, що чекало на нього в Темній вежі на краю трояндового поля, але навіть якщо йому вдасться знищити Багряного Короля, це був його останній перехід — у цьому стрілець не сумнівався. Він не вірив, що зможе піти з Кан’-Ка Но Рей, та це його влаштовувало. Він дуже втомився. І сумував, незважаючи на заспокійливу силу троянди.

Роланд з Ґілеаду затулив очі рукою і миттєво поринув у сон.

Чотири

Спав він недовго: його розбурхав Патрік, бо його розпирала дитяча нетерплячка показати перший малюнок троянди. Судячи з розташування сонця, минуло не більше десяти хвилин, чверть години щонайбільше.

Як і всі Патрікові малюнки, цей таїв у собі якусь дивовижну силу. Патрік зобразив троянду як живу, хоча малював лише олівцем і більш нічим. Та все одно Роланд волів би ще годину поспати, ніж вправлятися у поціновуванні мистецтва. Проте він схвально кивнув, бо поклявся собі більше не бурчати в присутності такої прекрасної квітки, і Патрік радісно всміхнувся, задоволений навіть з такої дещиці. Він перевернув аркуш і заходився знову малювати троянду. По картинці для кожного з них, як Роланд і просив.

Стрілець міг би заснути знову, але чи був у цьому сенс? За кілька хвилин німий хлопець впорається й з другим малюнком і тільки розбудить його. Тож натомість стрілець підійшов до Юка і погладив його по густій шубці, що робив украй нечасто.

— Малий, вибач, що я з тобою грубо обійшовся, — сказав Роланд. — Не хочеш бодай словом мене насварити?

Та Юк не схотів.

За чверть години Роланд знову зібрав ті кілька речей, які виймав з візка, поплював на долоні й узявся за ручки. Візок уже був легший, мусив бути легший, але здавався важчим.

«Звісно, він важчий, — подумав стрілець. — У ньому лежить моє горе. Всюди, куди б я не йшов, тягну його за собою, отак-от».

А невдовзі у Хо Фат-ІІ сидів ще й Патрік Денвіл. Він заліз на візок, вмостився в ньому, як у гніздечку, і майже одразу заснув. Роланд повільно брів далі, понуривши голову, і його тінь ззаду все видовжувалася. Юк ішов поряд.

«Ще одна ніч, — думав стрілець. — Ще ніч, а потім ще день, і все. Так чи інакше».

Він дозволив пульсу Вежі й співу голосів наповнити голову й полегшити ходу… бодай трохи. Тепер троянди траплялися частіше, дюжини їх росли обабіч дороги й прикрашали собою нудну місцевість. Декілька кущиків примудрилося вирости на самій дорозі, й Роланд обережно їх обминув. Навіть попри величезну втому, він не міг допустити, щоб бодай одна з них загинула, розчавлена колесом, чи бодай одна пелюстка під те колесо потрапила.

П’ять

Роланд став на нічліг, коли сонце ще було височенько над горизонтом, надто втомлений, щоб іти далі, хоча до сутінок лишалося години зо дві щонайменше. Колись на цьому місці тік струмок, але тепер він пересох і в річищі буяли прекрасні дикі троянди. Їхні пісні не зменшували його втоми, але трохи підбадьорювали. Патрікові та Юку вони теж додавали наснаги, як зрозумів стрілець, і це було добре. Коли Патрік прокинувся, то радісно роззирнувся навсібіч. Та потім його лице потемніло, і Роланд зрозумів, що хлопець згадав: Сюзанни з ними більше немає. Тоді, коли вона пішла, Патрік трохи поплакав, але зараз обійшлося без сліз.

На березі колись росли тополі (принаймні Роланду здалося, що то тополі), але вони всохли, коли зник струмок, з якого їхні корені пили воду. Тепер їхні безлисті гілки лише кістлявим сухим безладдям тяглися до неба. У їхніх силуетах він то тут, то там вирізняв число дев’ятнадцять, складене з цифр його світу й світу Сюзанни. А в одному місці гілки на тлі вечірнього неба доволі чітко складалися в слово «ЧАСИТ».

Перед тим, як розкласти багаття й зготувати вечерю — консервів з комори Дандело у них вистачало, — Роланд спустився в сухе річище і вдихав пахощі троянд, повільно прогулюючись між сухих дерев і слухаючи пісню квітів. Пахощі й звуки повертали йому сили.

Почуваючись трохи ліпше, стрілець назбирав під деревами гілок (і обламав на додачу кілька нижніх сухих віт; зі стовбурів лишилися стирчати гострі уламки, що трохи нагадували йому Патрікові олівці) й склав посередині вогнища хмиз. Відтак викресав іскру, майже несвідомо промовляючи давній катехизм: «Іскро в пітьмі, а мій владика де? Себе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табора прийде».

Поки чекав, щоб багаття розгорілось як слід, а потім пригасло до купи рожевих жарин, Роланд витяг годинника, якого йому подарували в Нью-Йорку. Вчора він зупинився, хоча стрільця запевняли, що батарейки вистачить на п’ятдесят років.

Тепер же, коли пізнє пообіддя помалу переходило у вечір, стрілки почали поволі обертатися в протилежний бік.

Зачарований, Роланд трохи поспостерігав за ними, відтак закрив кришку і поглянув на сіґули, на ній вирізьблені: ключ, троянду і Вежу. Від віконець, що спіраллю здіймалися догори, тепер променилося слабке потойбічне світло.

«Вони й не знали, що так буде», — подумав він і обережно поклав годинник назад у ліву нагрудну кишеню, спершу перевіривши (як робив завжди), чи нема в ній дірки, у яку годинник міг випасти. Потім приготував вечерю. Вони з Патріком усмак поїли.

Юк до їжі не доторкнувся.

Шість

Окрім тієї ночі, яку він провів у бесіді з чоловіком у чорному (тієї ночі Волтер напророчив йому безрадісну долю своїми, поза сумнівом, накрапленими картами), ці дванадцять годин у темряві біля висхлого струмка були найдовшими в житті Роланда. Його дедалі більше огортала втома, і незабаром йому стало здаватися, що вона висить на ньому кам’яним плащем. Перед його змученими очима пропливали давні обличчя й давні місця. Сюзен, яка чимдуж мчала на коні вниз Крутояром, її біляве волосся розвівалося позаду; Катберт, що майже так само збігав униз Єрихонським пагорбом, з криками й сміхом; Алан Джонс, котрий піднімав келих, промовляючи тост; Едді з Джейком, які борюкалися в траві й кричали, а Юк, гавкаючи, танцював довкола них.

Десь там, у пітьмі, зовсім близько, причаївся Мордред, але Роланда дедалі більше хилило на сон. Щоразу, коли стрілець, стрепенувшись, прокидався й ошаліло роззирався в темряві, Роланд розумів, що наближається до межі непритомності. І щоразу думав, що побачить, як на нього кидається павук з червоним знаком на череві, але не бачив нічого, лише гоби помаранчево танцювали віддалік. Лише вітер зітхав навколо.

Але він чекає. Вичікує. І якщо я засну… коли я засну… накинеться на нас.

Близько третьої ранку він зусиллям самої лише волі вирвав себе з дрімоти, що балансувала на межі міцного сну. Відчайдушно роззирнувся, тручи очі долонями, аж поки перед його зором не стали вибухати темні плями й зірочки. Багаття вже пригасло. Патрік умостився спати за двадцять футів од нього, біля покрученого стовбура тополі. З того місця, де сидів Роланд, хлопець здавався лише безформною купою, вкритою шкурами. Юка ніде не було видно. Роланд погукав шалапута, але відповіді не отримав. Стрілець уже збирався було звестися на ноги, коли побачив Джейкового давнього друзяку за краєм світлового кола від багаття. Чи то пак помітив блиск його очей із золотистими облямівками. Ці очі ще трохи подивилися на Роланда і щезли: напевно, Юк знову поклав пичку на лапи.

«Він теж змучений. — подумав Роланд. — Воно й не дивно».

Питання про те, що буде з Юком після завтрашнього дня, спробувало зринути на поверхню стурбованої втомленої свідомості стрільця, та Роланд змусив його зникнути. Він підвівся (від утоми його руки лягли на стегно, яке донедавна завдавало стільки клопоту, неначе хотіли втихомирити біль), підійшов до Патріка й розбудив його. Це йому вдалося не одразу, але зрештою хлопець розплющив очі. Та Роландові цього було мало. Він ухопив Патріка за плечі й, піднявши його, посадовив. Хлопець спробував було знову лягти, але Роланд його струсонув. Добряче струсонув. Нічого не розуміючи, художник приголомшено подивився на нього.