— А найкраще, — вів далі Пімлі, — от що: за стандартами НБА, грати ти можеш мало не довіку. Приміром, в моїй країні найбільше цінували гравця (хоч я й ніколи не бачив його у грі; він з’явився вже після мене), якого звали Майкл Джордан, і…

— Якби він був тахіном, то яким? — перебив його Фінлі. В цю гру вони бавилися досить часто, особливо трохи перебравши з випивкою.

— Горностаєм, я думаю, і збіса привабливим зовні, — відповів Пімлі, й нотки здивування, що прозвучали в його голосі, викликали у Фінлі черговий напад реготу. І знову він так довго сміявся, поки з очей не порснули сльози.

— Але, — провадив Пімлі, — його кар’єра скінчилася за п’ятнадцять років, і це включно з виходом на пенсію і одним-двома поверненнями у баскетбол. А скільки років ти, Фін, зміг би грати в гру, де тобі нічого робити, крім як цілу годину чи десь так гасати туди-сюди майданчиком?

Фінлі О’Теґо, якому вже було більше від трьохсот років, знизав плечима і махнув рукою в бік горизонту. Дела. Незліченну кількість років.

А чи давно стояв Блакитний Рай (Девар-Тої для новачків, Алгул Сьєнто для тахінів і Родів), чи давно існувала ця в’язниця? Теж дела. Та якщо Фінлі мав рацію (а серце підказувало Пімлі, що Фінлі майже напевне не помилявся), тоді це «дела» майже скінчилося. І що він, колись-то Пол Прентис із Равея, штат Нью-Джерсі, а тепер Пімлі Прентис із Алгул Сьєнто, міг зробити?

Свою роботу, от що.

Свою хірову роботу.

Два

— Отже, — мовив Пімлі, вмощуючись у крісло з підголовником біля вікна, — ти знайшов робота-ремонтника. Де?

— Поблизу того місця, де дев’яносто сьома колія виходить з сортувального вузла, — сказав Фінлі. — Та колія й досі під напругою, на ній є те, що ви називаєте «третьою рейкою». Це все пояснює. І тут, після нашого виїзду, дзвоните ви й кажете, що сигнал тривоги спрацював удруге.

— Так. І ви знайшли…

— Нічого, — похитав головою Фінлі. — Цього разу нічого. Певно, то був якийсь збій, може, навіть від першого сигналу. — Він знизав плечима, вклавши у цей жест усе, що вони обидва знали: світ котиться до дідька. І що ближче до кінця, то швидше.

— Але ви з хлопцями добре все обдивилися?

— Атож. Непроханих гостей не було.

Але для них обох непрохані гості зводилися до людей, тахінів, кан-тої чи роботів. Нікому з пошукового загону Фінлі не спало на думку підвести погляд. Та навіть якби й спало, роздивитися Мордреда вони б не змогли: павук, що вже був завбільшки з невеликого пса, причаївся у глибокій темряві, що панувала під дахом станції, погойдуючись у маленькому гамаку щойно сплетеної павутини.

— І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?

— Через це також, — відповів Фінлі. — Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. — Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.

— Що саме тебе насторожує?

Та Фінлі лише похитав головою. Бо сам не знав.

— Але телеметрія не бреше. Принаймні так мене навчали.

— Сумніваєшся?

Усвідомлюючи, що балансує зараз на краю провалля — що обидва вони балансують, Фінлі завагався, але потім вирішив, що все одно пропадати.

— Все ближче до кінця, бос. Я тепер в усьому сумніваюся, чорт забирай.

— Чи включає це твої обов’язки Фінлі О’Тего?

Фінлі рішуче похитав головою. Ні, своїх обов’язків він під сумнів не ставив. Решта працівників Блакитного Раю, включаючи Пола Прентиса з Равея, чинила й думала так само. Пімлі пригадав слова якогось старого вояка, можливо, Даґласа Макартура,[47] що сказав: «Коли мої очі заплющить смерть, джентльмени, то моя остання думка буде про військо. І про військо. І про військо». Остання думка самого Пімлі, напевно, буде про Алгул Сьєнто. Бо що йому лишалося? І як казала ще одна велика американка, Марта Рівз із гурту «Марта і Ванделлас»: «Нікуди бігти, любий, і сховатись нема де». Усе вийшло з-під контролю, життя з поламаними гальмами котилося з гори, і нічого більше не лишалося, крім як розслабитись і насолоджуватися краєвидом.

— Не проти, якщо я складу тобі компанію під час перевірки? — запитав Пімлі.

— А чом би й ні? — відповів Горностай. І всміхнувся, показавши повен рот гострих, мов голки, зубів. А потім проспівав своїм дивним дрижачим голосом: «Помрій зі мною… Я вже в дорозі до місця своїх прадідів…»

— Зачекай одну хвилину, — Пімлі підвівся.

— Молитва? — спитав Фінлі.

Пімлі зупинився в дверях.

— Так. Якщо вже питаєш. Коментарі будуть?

— Лише один. — Істота з людським тілом і лискучою коричневою головою горностая все всміхалася. — Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

— Тому що Біблія каже: якщо ти не сам, то молитися йди в комірчину. Ще коментарі будуть?

— Ні, ні. — Фінлі недбало махнув рукою. — Робіть усе, що можете і чого не можете, як кажуть манні.

Три

У туалеті Пол О’Равей закрив кришку унітаза, укляк на кахлях й молитовно склав руки.

Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

«Мабуть, я мав би відповісти, що тут почуваюся смиренним, — подумав він. — Почуваюся належно. Тут ближче до землі, з якої ми всі постали і в яку повернемося. І саме в цій кімнаті, як у жодній іншій, це дуже добре усвідомлюєш».

— Господи, — промовив він, — дай мені силу, коли я слабкий, відповіді, коли розгублений, хоробрість, коли мені страшно. Допоможи мені не скривдити тих, хто на це не заслуговує, а з рештою чинити так, лише якщо не буде іншого вибору. Господи…

І поки він укляк перед закритим сидінням унітазу, цей чоловік, який невдовзі проситиме в Бога прощення за те, що своєю роботою наблизив кінець усього сущого (навіть не відчуваючи іронії в своєму проханні), ми можемо придивитися до нього ближче. Це не забере багато часу, бо Пімлі Прентис — не центральна фігура в нашій оповіді про Роланда та його ка-тет. Одначе він цікава людина, складна, суперечлива і сповнена безперспективних думок. Він алкоголік, що істинно вірує в особистого Бога, людина співчутлива, яка збирається зруйнувати Вежу й жбурнути трильйони світів, що обертаються довкола її осі, в трильйонах різних напрямків у темряву. Він би не вагаючись прирік Дінкі Ерншо та Стенлі Руїса на смерть, якби дізнався, що вони задумали… але в День матері він незмінно заливається слізьми, бо ніжно любив свою матусю й гірко без неї сумує. Коли йдеться про Апокаліпсис, то кращого кандидата на роботу годі й шукати. Він знає, коли стати навколішки, й уміє розмовляти з Господом Богом, як з давнім друзякою.

А ось і іронія: Пол Прентис цілком міг бути людиною з реклами, що проголошувала «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк Таймз“!» Бо коли 1970 року його звільнили з в’язниці, що в ті часи мала назву Аттика (мегаповстання відбулося без нього,[48] як, власне, і без Нельсона Рокфелера), він натрапив у «Таймз» на таке оголошення:

НА РОБОТУ ПОТРІБЕН:
ДОСВІДЧЕНИЙ ТЮРЕМНИЙ НАГЛЯДАЧ
НА ВІДПОВІДАЛЬНУ ПОСАДУ
В ПРИВАТНІЙ УСТАНОВІ
Висока платня! Найкращі пільги! Готовність до відряджень!

Висока платня обернулася тим, що його люба Ма називала чистісінькою брехнею, бо платні він не отримував узагалі — принаймні в розумінні американського тюремника, зате пільги… так, пільги були виняткові. Найперше слід відзначити, що він розкошував у сексі незгірш, ніж у їжі й випивці, але суть була не в цьому. Суть, на думку сея Прентиса, полягала от у чому: зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Якщо просто спостерігати, як на твоєму банківському рахунку більшає нулів, тоді Алгул Сьєнто не для тебе… і це жахливо, бо щойно ти підпишешся, вороття вже не буде. Військо передусім. Військо і ще раз військо. А час від часу, для наочності — декілька трупів.

вернуться

47

Даґлас Макартур (1880–1964) — американський воєначальник, володар найвищого звання — генерал армії (18 грудня 1944 p.), фельдмаршал Філіппін (1937), кавалер багатьох орденів і медалей.

вернуться

48

Нью-Йоркська в’язниця особливого режиму, відкрита в 1930-ті роки. Розрахована на 1200 в’язнів. Сюди відправляють засуджених за особливо тяжкі злочини й на довічне ув’язнення. 9 вересня 1971 року в’язні, озброєні металевими трубами, ланцюгами й бейсбольними битками, захопили 42 заручники з охорони й відвідувачів та висунули вимогу покращити їм умови утримування. За наказом губернатора штату, яким і був у той час Нельсон Рокфелер, тюрму було взято штурмом. Внаслідок бунту й штурму загинуло 33 арештанти й 11 заручників. Повстання було тричі екранізовано в Голлівуді: «Аттика» (1983), «Впираючись у стіну» (1994) і «Вбивче подвір’я» (2001).