Читалкою називали довгу високу залу, що розташовувалася посередині Дамлі-Гауза. Стіни тут також були обшиті дубовими панелями, а їхня висота сягала трьох поверхів аж до скляного даху, крізь який лилося здобуте чималими зусиллями сонячне світло Алгул Сьєнто. На балконі навпроти дверей, через які увійшли Прентис і О’Тего, розташувалася дивна четвірка: тахін Джеклі з головою крука, технік кан-тої, якого звали Конрой, і два охоронці-г’юми, чиїх імен Пімлі не міг одразу згадати. Тахіни, кан-тої та г’юми на роботі так-сяк ладнали між собою, хоч їхня ввічливість один до одного часом була дуже хисткою, але ж ніхто й не розраховував на те, що вони проводитимуть разом час за межами роботи. Але на балконі, звісно, про жодне спілкування не могло бути й мови. Руйначі внизу не були ні тваринами в зоопарку, ні екзотичними рибами в акваріумі — Пімлі (як і Фінлі О’Теґо) неодноразово наголошував на цьому в розмовах з персоналом. За всі роки своєї праці тут начальникові Алгул Сьєнто довелося зробити лоботомію лише одному працівникові, повному ідіоту з роду г’юмів, охоронцю Девіду Берку, який розважався тим, що жбурляв згори чимось — чи не шкаралупою від арахісу? — в Руйначів. Коли Берк збагнув, що начальник не жартував, погрожуючи лоботомією, він став благати про другий шанс, обіцяючи, що більше ніколи не скоїть нічого настільки дурного й принизливого. Але Пімлі був глухий до його благань. Йому випала нагода влаштувати показову страту, яка на довгі роки, а може, навіть десятиліття слугуватиме пересторогою для решти, і він з неї скористався. Містер Берк, тепер уже справдешній ідіот, досі блукав Алеєю чи ошивався біля Лівої Межі, з роззявленим ротом і бентегою в очах. «Я от-от згадаю, хто я, я майже пам’ятаю, чому я таким став» — ніби промовляли вони. Він був живим прикладом того, чого категорично не можна робити в присутності Руйначів, які працювали. Але підніматися на балкон правила прямо не забороняли, і всі працівники час від часу приходили на ньому постояти.

Бо це додавало сил.

По-перше, в присутності Руйначів, які працювали, відпадала потреба в розмовах. Коли ти йшов коридором від ліфтів, що розташовувалися з обох боків, у голову вдирався «добрий розум», як його називали, і коли ти відчиняв двері на балкон, добрий розум розквітав у голові, відкриваючи ходи для всіх можливостей сприйняття. Пімлі вже не раз думав, що в Олдоса Хакслі там, нагорі, точно поїхав би дах. Іноді твої п’яти відривалися від підлоги й ніби піднімалися над нею. Все, що було в кишенях, теж піднімалося й висіло в повітрі. Всі труднощі вирішувалися ніби самі по собі, коли ти подумки до них звертався. Якщо ти щось забув: про зустріч о п’ятій, наприклад, чи друге ім’я свого зятя, то все згадувалося. Але навіть якщо забуте було важливе, тебе це не засмучувало. Фолькен залишали балкон з усмішками на устах, навіть ті, хто прийшов у найпохмурішому настрої (і взагалі, похмурий настрій був чудовою причиною відвідати балкон). Складалося таке враження, що від Руйначів унизу йшов газ щастя, який годі було побачити оком і виміряти жодними засобами телеметрії.

Пімлі та Фінлі привіталися з четвіркою і підійшли до широких билець з мореного дуба, а звідти подивилися вниз. Кімната під ними скидалася на простору читальну залу якого-небудь багатого клубу для джентльменів у Лондоні. На маленьких столиках і на стінах (авжеж, обшитих дубовими панелями) м’яко сяяли лампи, подекуди в справжніх абажурах від «Тіфані». Вишукані килими були справжніми, турецькими. На одній стіні висіла картина Матіса, на другій — Рембрандта… а на третій — «МонаЛіза». Справжня, на відміну від підробки, що знаходилася в Луврі на Наріжній Землі. Перед нею стояв, схрестивши руки на грудях, чоловік. Згори видавалося, що він уважно вивчає полотно — можливо, намагається розгадати загадку знаменитої усмішки, — та Пімлі знав, що це не так. Чоловіки й жінки тримали в руках журнали, і здавалося, що вони їх читають, але той, хто спустився б униз, побачив, що насправді вони дивляться порожніми поглядами кудись над «Макколами» і «Харперзами» чи трохи вбік. Дівчинка одинадцяти чи дванадцяти років у розкішній суконьці на бретельках, яка в бутику дитячого одягу на Родео-драйв могла б коштувати тисячу шістсот доларів, сиділа перед ляльковим будиночком біля каміна, але Пімлі знав, що вона не звертає жодної уваги на мистецьки виконану копію Дамлі-Гауза.

Там, унизу, їх було тридцять троє. Разом тридцять троє. О восьмій годині, коли вимкнеться штучне сонце, прийде нова зміна: інші тридцять три Руйначі. І лише один чолов’яга — лише один — приходив і йшов, коли йому забажається. Чолов’яга, який проліз під загорожею і не поплатився за це… крім того, що його силоміць привели назад, звісно, а для цього чоловіка то вже було достатньою карою.

Аж раптом двері в кімнату відчинилися і всередину, неначе викликаний думкою, тихо прослизнув Тед Бротіґен. На голові в нього досі була твідова кепка для верхової їзди. Даніка Ростова підвела погляд від лялькового будиночка й всміхнулася йому. Бротіґен підморгнув їй у відповідь. Пімлі легенько штурхонув Фінлі ліктем.

Фінлі: (Я його бачу)

Але вони не просто бачили. Вони відчували його. Тієї миті, коли Бротіґен зайшов у кімнату, усі, хто був на балконі (а ще важливіше — усі присутні в кімнаті), відчули, як дужчає енергія. Ніхто ще до пуття не розумів, якою силою володіє Бротіґен, і тестувальне обладнання в цьому сенсі було безсиле (утому, що старий собака зумисне зламав декілька приладів, начальник анітрохи не сумнівався). Навіть якщо десь існували подібні до нього, то ниці люди в своїх полюваннях на таланти їх не знайшли. (Полювання вже не відбувалися, бо талантів у них тепер було якраз достатньо, щоб завершити роботу.) Та одна річ сумніву не підлягала: у Бротіґена був хист посередника, медіума, котрий не лише був сам по собі дуже сильний, але й підсилював здібності інших, просто перебуваючи поряд. Думки Фінлі, зазвичай недосяжні навіть для Руйначів, тепер горіли в голові Пімлі неоновим світлом.

Фінлі: (Він неймовірний)

Пімлі: (І наскільки нам відомо, унікальний. Ти це бачив)

Образ: очі розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Фінлі: (Так Ви не знаєте, чим це викликано)

Пімлі: (Аж ніяк Та мені однаково друже Фінлі мені однаково Той старий)

Образ: дворняга похилого віку з реп’яхами у збляклій шерсті шкандибає на трьох лапах.

(майже закінчив свою роботу вже майже час)

Образ: пістолет, «беретта» одного з охоронців-людей, приставлений до голови старого пса.

На три поверхи нижче предмет їхньої безсловесної розмови узяв газету (всі газети вже були старі, старі, як сам Бротіґен, втратили актуальність багато років тому), сів у шкіряне клубне крісло, таке велике, що наче проковтнуло його, і, здавалося, поринув у читання.

Пімлі відчув, як екстрасенсорна сила підіймається догори, проходить крізь них, до скляного даху і крізь нього теж, шугає до Променя, що пролягав якраз над Алгулом, бореться з ним, довбе його, роз’їдає і безжально вичовгує. Проїдає діри у самій магії. Терпляче працює, щоб вийняти очі у Ведмедя. Розтрощити панцир Черепахи. Переломити Промінь, який пролягав від Шардика до Матурина. І перекинути Темну вежу, що стояла між ними.

Пімлі повернувся обличчям до свого супутника і не здивувався, побачивши у розтуленому роті Горностая гострі зубки. Нарешті усмішка! А ще Пімлі геть не здивувало, що він може прочитати вираз чорних очей. Зазвичай тахін міг передавати й приймати найпростіші думки, але читати свої не дозволяв. Але тут усе було інакше. Тут…

…тут Фінлі О’Теґо відчув спокій. Його тривоги…

(не до шмиги-ги-ги)

зникли. Бодай на деякий час.

Пімлі надіслав Фінлі низку яскравих образів: пляшка шампанського, яку розбивають об корму човна; сотні чорних капелюхів-бонетів, що злітають у повітря на випускному; прапор, встановлений на горі Еверест; молодята, які, сміючись, виходять із церкви, пригинаючи голови під рисовою зливою; планета Земля, що зненацька розгоряється нестерпно сліпучим світлом.